Народе мій, до тебе я ще верну (за поезією В. Стуса)
О, моя недоладна країно, в якій іще країні Спершу мордують у Мордовіях та по Колимах до смерті, а вже потім визнають героями і пророками!
Василь Стус жив і загинув за те, що Богом дано кожному народу – право на рідну мову, на історичну пам”ять, на самобутню культуру, на незалежну державність… Коли багатьом медоусим “речникам народу” заціпило від страху за власним благополуччям нікчеме існування народу, коли система вчинила кожному громадянові по важкому замку на рота, і все мовчало, бо “благоденствовало”, тоді В. Стус, один
“Наш єдиний оптимізм у протистоянні” – в цьому визнанні весь Стус. Його сумління не давало йому змоги жити просто так, його совість кликала до боротьби за правду, за справедливість. Русифікація викликала в нього огиду й гнів. Він боровся б навіть тоді, коли б знав про трагічний фінал своїх зусиль. Інакше він не міг жити. В цьому була його суть.
Як добре те, що смерти не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верств.
Такого
На цьому звичайне життя скінчилося. У 1972 році Стуса разом з іншими українцями було заарештовано й засуджено. У 1979 році він повернувся до Києва з Мордовії, після заслання. Через 8 місяців – новий арешт… нові страждання на 15 років.
Тяжко страждав поет у спецтаборах через, те що не мав змоги відкрито писати свої вірші. В одній із своїх записок він пише: “Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи вже про те, щоб мати свої книжки, зошити. Кажуть, коли Господь хоче когось покарати він відбирає розум. “Так довго тривати не може – такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником!” Та не зважаючи на всі ці заборони Стус продовжував писати. Він писав про все те, що тривожило його зболене серце. Писав про те, що приходило до нього у снах, про те, що співала його творча душа – про рідну землю. Відірваність від неї та “розлука ствердла на бурштин”, тільки посилили відчуття синівського зв”язку з матінкою-землею. Часом вона вбачається йому “байдужою”, “осоружною”, інколи “рідною чужиною”, та все одно це найбільша його святиня, його духовний порятунок
земле втрачена, явись
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися
і душу порятуй мені.
Поета вражала незначущість людини у суспільстві. Він розумів, що людське життя нічого не варте. Адже скільки їх було заслано на Колиму?! Вражений цими обставинами він пише:
Сказитись легше, аніж буть собою,
Бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука?
Сліпорожденним розумом збагнуть:
Ти в цьому світі? лиш кавалок муки,
Отерплий і розріджений, мов ртуть.
У спецтаборі для політв”язнів на Уралі він і помер. 4 вересня 1985 було йому 47 років. Поета знищили фізично, зарили в уральську землю, навіть хреста не поставили, тільки дерев”яний стовпчик з цифрою “9” на горбку. Рідня і друзі добилися дозволу і перевезли його прах на Байкове кладовище у Києві:
Закута Либідь голосила
Стогнав від болю сивий Кий
Стріча, Вкраїно, свого сина!
Він повернувся – неживий…
Та знайшлися нелюди, що й могилу його спалили. Здригнулось від болю серце України: ще одну могилу розрито! Стус, духовний син Т. Шевченка. понівечений страшним вандалом навіть мертвий.
Якби життя Стуса склалося інакше пролягло б у звичайному спокійному ритмі, без трагічних випробувань, це був би інший поет, не той Стус, якого ми знаємо, – без того інтенсивного духовного самоспалення, без тієї дивовижної сконденсованості ідеї. Він був свідомий своєї долі і свого покликання:
“Я пишу вірші і гадаю, що колись, то потрібне буде моєму народові. А що мене мучать за них – то що зробиш?.. комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися”
Терпи, терпи? терпець тебе шліфує, сталить твій дух? тож і терпи, терпи. Ніхто тебе з недолі не врятує, ніхто не зіб’є з власної тропи. На ній і стій, і стрій? допоки скону, допоки світу й сонця? стій і стій. Хай шлях? до раю, пекла чи полону? усе пройди і винести зумій. Торуй свій шлях? той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки вік. До нього змалку ти заповідався до нього сам Господь тебе прирік. Минуло помад 25 років від дня смерті В. Стуса. За ці роки чимало змінилося в нашому житті. Україна переживає період відродження. І ми маємо змогу читати заборонені раніше твори В. Стуса.
Ім’я Стуса увійшло в нашу історію як важливий чинник національного пробудження й самоусвідомлення, стало символом духовної незламності й свободи. На часі глибоке пізнання власне поетичного доробку цього самобутнього митця, і не лише в українському але й у літературному контексті.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)