Народ у художньому світі Шевченка
Не можна сказати, що народ у художньому світі Шевченка означає якусь безлику масу, тому що “і природа, і історія, і культура – мистецтво, наука, релігія – усе має значіння і цінність лише виключно в залежності від цього загального і універсального вихідного пункту – від людини, її переживань, бажань, потреб, стремлінь”. Невід’ємна у Шевченка від боротьби за незалежність краю й боротьба за права окремої людини: саме в цьому виразно виявляється гуманізм поета – причому індивідуалістичний богоборець Байрона стає в українського
Отож борці за українську свободу на зразок козаків та гайдамаків опоетизовані у раннього Шевченка відповідно до народної ментальності та фольклорної традиції. У світі його поезії вони. являють собою епічний обрій, основи, на яких тримається вся історична ретроспектива народної теми. Руйнація цих основ
Така художня установка вимагала нових форм. “Лише з настанням романтичного періоду українські письменники почали писати майже в усіх літературних жанрах і таким чином піднесли українську літературу до нового статусу”.
Шевченко ж “вступив на літературне поле в добу розквіту слов’янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий недержавним націям… – щільно пов’язаний з визвольними прагненнями нації, її відродженням. Український романтизм мав найтісніші контакти з російською, польською та чеською літературами, завдяки їм відбувалося ознайомлення із західноєвропейськими літературами”.
Але тема “свяченого ножа”, при всій своїй прив’язаності до реалій національної історії, досить близька за експресивністю та стилістикою до творів Байрона на зразок “Корсара” або натхненного байронізмом “Вадима” Лєрмонтова, у яких поетизується кривава помста й гнів ображених. Зокрема картини насильства слід, безумовно, відносити не на рахунок якоїсь там “кровожерності” поета, а на рахунок винятково впливу Байронової естетики. “Поема “Гайдамаки” вирізняється неабиякою оригінальністю, за концепцією вона цілком байронічна. її вступні рядки, написані з філософським розмахом, накреслюють тло зображуваних далі подій, сповнених насильства”.
Більше того, у “Гайдамаках” дослідник бачить в першу чергу християнську ідею братання: “серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами”.
Водночас врахування вирішень Байрона не означало копіювання: адже “герої твору гіперболізовано романтичні, але різною мірою… Гонта – романтизований найбільшою мірою… в Шевченка Іван Гонта – героїчне втілення саможертовної відданості “святій правді-волі”.
Не можна, звичайно, відносити усе за рахунок впливу байронізму. Головний імпульс тут – вболівання поета за свій народ, за його кривди. Отже, в цілому домінує жива інтонація народного мовлення, народне почуття правди й кривди. Не за рахунок книжного, романтичного впливу, а за рахунок живого почуття й спостереження сумних реалій можна вважати стилістику такої, наприклад, ламентації:
Пожар не гасне, люде мруть, Конають в тюрмах, голі, босі… Діти нехрещені ростуть, Козацькі діти…
Та пафос Шевченка не можна, звичайно, – якщо уважно його читати – звести до “вурдалацького” насичення кров’ю ворога, навпаки, він сповнений з приводу кривавого минулого свого краю глибокої скорботи.
Ідея нереалізованого братерства народів, як той інваріант, що внутрішньо протистоїть усіляким чварам, завжди врівноважує у Шевченка картини розбрату й кривавого насильства:
Треба крові, брата крові, Бо заздро, що в брата Є в коморі і на дворі, І весело в хаті! “Уб’єм брата! спалим хату!” Сказали, і сталось.
Однак кривавий розбрат між народами і верствами суспільства у Шевченка, як правило, – художнє минуле, – якщо не художній давноминулий час. Він нагадує про них зовсім не для того, аби розкопати могильники зі смертоносними бацилами ненависті.
При цьому Шевченко уникав суб’єктивізму, і байронічне вільне трактування історії та її героїв було для нього об’єктивно немислимим. Посилання Шевченка в поемі “Гайдамаки” на джерела є очевидною вказівкою на те, що трактування гайдамаччини є не так його особистим поглядом, як поетичною інтерпретацією джерел, які не в усьому могли співпадати з його ставленням до того повстання.
Г. Клочек відзначає, що у вступі до “Гайдамаків” автор натягує на себе “маску” простакуватого селянина, а поет передовсім глибоко переживає трагедію української історії. Усілякі інсинуації щодо “вурдалака Шевченка” розбиваються об цю журливу інтонацію:
Батька, і діда старого згадаю… Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало, Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.
Характерною ознакою епізації такого ліричного образу є у Шевченка аура християнізованої сакраль-ності, яка оточує героїчні постаті. Цікава образна аналогія з церковного мистецтва: зображення персонажа на тлі пейзажу, який здавна символізував усамітнення, віддалення від буденщини. Водночас “сині гори”, монументалізований образ простору широко представлений і в народній поезії, і є наскрізним у всій творчості Шевченка:
Борітеся-поборите, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая.
Це зазвичай сприймається як безпосередня політична агітація – заклик буквально “громадою обух сталить Та добре вигострить сокиру”. Але змішування художньо-естетичного світу з реальним властиве малорозвиненій свідомості, а не людині, яка навчалася мистецтва живопису у майстерні К. Брюллова. Не буде перебільшенням сказати, що тут відчувається певний книжний, а саме – байронічний вплив. Адже якраз у Байрона герой є носієм метафізичної правоти, йому без сумніву належить право судити ниций світ філістерства, боротися з ним, долати його.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)