Найвище досягнення розуму будити інший розум
Ми стільки можемо, скільки знаємо. Знання – сила
Фрэнсис Бэкон
Винесені в епіграф до статті слова англійського мислителя епохи Ренесансу стали одним з гасел Освіти – широкого інтелектуального й духовного руху в XVII ст. у Західній Європі, спрямованого на боротьбу з феодалізмом. Воно було наслідком невдоволення передових людей того часу феодально-кріпосницькими порядками, що панують, тиранією, сваволею чиновників і духовною диктатурою церкви, прагнення висхідної до влади буржуазії затвердити капіталістичні відносини
Початок
Видатні мислителі епохи Освіти: Вольтер, Дени Дідро, Жан-Жак Руссо
По-перше, абсолютизація знань і досвіду. Просвітителі підкреслювали, що саме розум відкриває людині широкі двері як у його внутрішній мир, так і в зовнішній – тобто допомагає зрозуміти закони, по яких улаштовані Природа й суспільство. Найвищою формою прояву людського розуму вони вважали наукове пізнання. Невипадково саме в цю епоху вперше в історії культури був покладений початок грандіозній науковій праці – “Енциклопедії, або Тлумачному словнику наук, мистецтв і ремесел” (1751-1774), що вийшла в 35 томах. Одним з керівників цього видання був Дени Дідро, що зумів залучити до нього видатних учених і письменників того часу. В енциклопедії тлумачилися різноманітні поняття із всіляких наук: фізики, математики, природознавства, економіки, політики, інженерної справи й, звичайно ж, мистецтва. Метою Дідро було “зобразити загальну картину зусиль людського розуму у всіх областях знань і за всіх часів”.
Не менш важливим для розвитку особистості й суспільства просвітителі вважали досвід. Так, Джон Локк, образно пояснюючи його значення, уподібнював душу дитини чистій дошці {[аьи1а газу). І тільки досвід, отриманий завдяки почуттєвому сприйняттю, на його думку, пише на ній безцінні письмена. Згадаєте, як цікаво про вміння, винесених людиною із практичної діяльності, оповідає у своєму романі ” Робинзон Крузо ” ще один відомий просвітитель – Даниель Дефо.
По-друге, у Творчості майстрів мистецтва втілилися преклоніння перед природою й пов’язана з ним концепція “природної людини”. Так діячі Освіти називали людини, не зіпсованого забобонами й пороками, що панують у феодально-монархічному суспільстві. В основі цієї концепції лежала ідея рівності й волі як природного стану кожної людини. Тільки в єднанні із природою вони бачили його щастя. “Природа – єдина книга, кожна сторінка якої повна змісту”, – писав И. В. Гете. У романі Д. Дефо таким есте ственным людиною з’являється дикун П’ятниця
По-третє, просвітителі надавали великого значення вихованню особистості. Дж. Локк, крім “Досвіду про людський розум”, написав працю “Думки про виховання”, у якому підкреслював: “Вихователь повинен навчити вихованця розбиратися в людях, зривати маски, що накладаються на них професією й удаванням, розрізняти те справжнє, що лежить у глибині під такою зовнішністю”. Найбільш яскравим “срывателем масок” був Джонатан Свифт, що у своїх памфлетах і романі ” Подорож Гулливера ” різко висміював пороки суспільства. Яскравою дидактичністю відрізняються романи Ж.-Ж. Руссо “Эмиль, або Про виховання”, С. Ричардсона “Памела”.
Ще одна з особливостей епохи – взаємодія різних художніх напрямків – просвітительського класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму, а також стилю рококо. Спочатку формується просвітительський класицизм. Зберігаючи багато принципів естетики, викладеної ще в XVII в. Никола Буало, просвітителі заміняють любовну колізію філософською й цивільною проблематикою, звертаються не тільки до розуму, але й до почуттів глядачів, приділяють велику увагу національним історичним сюжетам. У цей час продовжують розвиватися такі классицистические жанри, як епопея, трагедія, ода. До просвітительського класицизму зверталися Вольтер у Франції, И. В. Гете й Ф. Шиллер (творчість 90-х рр.) у Німеччині (так званий “веймарский класицизм”), М. Ломоносов Вроссии.
Для просвітительського реалізму характерні наступні тенденції:
Достовірне зображення всіх сфер сучасного життя;
Відкидання ієрархії жанрів, властивому класицизму;
Розвиток жанру “виховного” роману;
Чіткий розподіл персонажів на позитивних, які є втіленням розуму, і негативних – носіїв нерозумного початку;
Виведення на перший план демократичного героя, тобто рядової людини з народу
Найбільше яскраво просвітительський реалізм представлений романами Д. Дефо “Робинзон Крузо”, комедією П. О. Бомарше “Одруження Фігаро “, трагедією И.-В. Гете ” Фауст “.
У другій половині XVIII століття виникає сентименталізм як реакція на катастрофу надій просвітителів у торжество “царства розуму”. Як ви пам’ятаєте з вивченого в 9 класі, сентименталісти головним своїм завданням уважають формування чутливості читача. Вони зосереджують увагу на внутрішньому світі людини, його переживаннях. Сповідаючи культ природи, велике значення надають пейзажу, у якому, як у дзеркалі, відображаються почуття й настрої героїв. Їхнє оповідання відрізняється меланхолійністю. Яскравий приклад тому – прочитана вами повість Н. Карамзина “Бідна Ліза”. У західноєвропейській літературі найбільш відомими зразками сентименталізму є романи “Памела”, “Кларисса” С. Ричардсона, “Юлія, або Нова Элоиза” Ж.-Ж. Руссо, “Страждання юного Вертера” И. В. Гете. Сентименталісти подарували читачам ще один жанр – так звану “слізливу комедію”.
В епоху Освіти з’являються добутки рококо (від франц. госаше – черепашка) – художнього стилю, що одержав поширення в інтер’єрі, прикладному мистецтві, живописі й поезії. Для нього характерні вишуканість, гедоністичні1 настрої, велика увага до міфології, примхливість ліній (примхливість форм черепашки й дала назву стилю). У літературі він виявив себе пожвавленням інтересу до анакреонтической поезії, жартівливо-іронічним змістом добутків, популярністю жанрів мадригалу2, епіграми, балади, чарівної казки. Риси рококо помітні в лірику Ломоносова, молодого Гете, ранній прозі Дідро. Такий відхід у мир насолод і жарту, зневага важливими суспільними проблемами пояснювався скепсисом представників мистецтва щодо втілення в життя деяких положень Освіти
Просвітительські ідеї охопили не тільки літературу. У цей період спостерігається зліт музичного мистецтва, найбільше яскраво представлений у добутках німців Людвіга ван Бетховена й Иоганна Себастьяна Баха, а також австрійців Вольфганга Амадея Моцарта, Кристофа Глюка й Франца Гайдна. Серед майстрів кисті назвемо французів Антуана Ватто й Франсуа Буші (рококо), Жана Батисту Мрія (сентименталізм), англійця Вільяма Хогарта (просвітительський реалізм). Найвідомішим художником Освіти був іспанець Франсиско Гойя, чий офорт “Сон розуму народжує чудовиська” став одним із символів епохи, що йде. Її закінчення зв’язують із Великою французькою революцією (1789-1794), що стала потужним поштовхом до початку нового часу – ери романтизму
(1 votes, average: 5.00 out of 5)