“Дивно й шкода часом думати, що немає в нас сили і якості духу, щоб розуміти щастя життя, непостійного в постійній драмі й радості, і що так багато краси проходить повз наші очі”, – писав А. Довженко в “Зачарованій Десні”.
Глибокий філософський зміст цих слів нагадує нам про те, над чим людина не замислюється в повсякденних турботах будня – про щастя жити вмире.
Життя пливе, начебто ріка. Банальне порівняння, але дуже точне. На схилі віку, завершуючи свій стомлений життєвий шлях, людина завжди згадує своє дитинство! Як колись,
спокійно дзюрчала ріка між камушками, тиха, мирна, лагідна, але загриміли грози, полилися дощі – вона розливається, піниться, бунтує. Такий бачив, ріку свого дитинства Десну маленький хлопчик Сашко. У своєму автобіографічному творі Довженко показав, як маленька людина підростає, пізнає навколишній світ, здобуває знання, одержує загальнолюдський досвід. Майже кожний намагається знайти в житті своє власне “я”, стати теперішньою особистістю, реалізувати свої мрії, випробувати свої почуття. Хто ж допоміг головному героєві “Зачарованої Десни” все це здійснити? Може, це мати, що найбільше любила
садити на городі різні рослини; батько – прекрасний у своїй доброті, щирості й любові до роботи; дід, що найбільше любив сонце й грівся на старому льосі; сварлива баба Катерина, що проклинала все, що попадалося їй на очі. Думаю, що кожний з по-своєму “засівав” дитячу душу Сашка. Тому що любов близьких людей є важливою частиною життя кожного. Я переконана, що варто вміти любити красу неба, моря, жита, що цвіте яблуні, засмучені очі матері, натруджені руки батька…
Добре відомо, що кожний сам як створює своє життя, так і руйнує. “Ніхто не знає, де його доля: спереду, позаду або збоку”, – писав М. Стельмах. Давайте не будемо про це забувати. А знайдемо її вчасно, довідаємося, схопимо й не відпустимося