На тернистих шляхах… (про тяжкі умови розвитку української літератури)
Історія української літератури – це тернистий, складний і тривалий процес в історії нашої культури. Переслідувалось українське слово від давнини і майже до кінця XX століття, заборонялось книгодрукування, скорочувались тиражі видань творів, написаних українською мовою, майже не перекладались українською мовою твори світової класики. Але українське слово жило ї виживало.
Мої ровесники кажуть, що твори українських письменників в більшості своїй описують горе і нужду, поневіряння і нещастя, знущання багатих над бідними. Справді, це так,
Але й ці твори видати було проблемою, бо не було українських друкарень, книги потрібно було видавати на власні кошти, яких, на жаль, в української інтелігенції не було. З історії ми знаємо і про Емський указ, і про Валуєвський циркуляр.
XX століття теж не було доброзичливим до нашого слова, нашої літератури. У 20-30-ті роки XX століття тоталітарним режимом було знищено півтисячі письменників і культурних діячів, аби лише поставити українську інтелігенцію на коліна, аби позбавити її права
Період 50-70-х років XX століття – це теж трагічні для нашої літератури роки. Видавалось лише те, що славило партію більшовиків, її вождів. Навіть про народ говорили “совєтський”, ніби про щось штучно створене, а про літературу, яка відображала б правдиво дійсність, і годі було говорити. Хоча були теми, які схвалювалися системою, це – теми дружби народів, патріотизму в боротьбі з ворогами, трудової доблесті на благо країни.
Більше як півстоліття замовчувалась “Бояриня” Лесі Українки, п’ятдесят років не ставилася в театрах і не друкувалась п’єса М. Куліша “Мина Мазайло”, двадцять років пролежав “на полиці” роман Олеся Гончара “Собор”… Цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати. І все це свідчення трагічних сторінок нашої літератури.