Ми вже звикли до того, що Тараса Шевченка народна традиція величає Кобзарем. Він і справді був яскравим носієм кобзарського хисту і так само, як ці народні співці, знав страждання, ніс через свою непросту долю палку любов до рідного краю, беріг пам’ять про минулу славу України і не давав забути про неї сучасникам. А тим часом дійсність гнітила поета своєю безпросвітністю. Жахливі картини народних бідувань болем озивалися в його полум’яному серці. Поневолений народ, загнаний панством у ярмо, знесилений важкою працею та закріпачений духовно,
зрікся своїх волелюбних прагнень і день за днем тягнув на плечах хрест своєї гіркої долі: … повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись, Стави бур’яном поросли, Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!.. Шевченко бажав кращої долі для цього окривдженого люду. Він був певний, що його співучий, прекрасний душею народ заслуговує на це. Поетичний талант Шевченка творив і передавав у духовну скарбницю рідного краю світлі мрії про прийдешній день України – такі несхожі на те, що бачив Кобзар навколо себе. Майбутнє рідного краю насамперед уявлялося
йому вільним від соціального та національного ярма. У творчій спадщині Шевченка ми знаходимо правдиві картини під’яремного життя українського селянина, але понад ними, мов сонце, що сходить, піднімається священна віра в те, що…встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!… (“Стоїть в селі Суботові…”) Тоді почнеться для України новий відлік часу. Чим же ознаменується на рідній землі прийдешня доба волі? Шевченкова уява малює ідилічні картини народного життя: …зеленіють широкії села, А у селах у веселих І люде веселі… (“І виріс я на чужині…”) Будні краян будуть наповнені працею для свого добробуту. Мир, згода і радість прийдуть у кожну оселю, у кожну родину: І досі сниться: під горою, Меж вербами та над водою Біленька хаточка. Сидить Неначе й досі сивий дід Коло хатиночки і бавить Хорошеє та кучеряве Своє маленькеє внуча. І досі сниться: вийшла з хати Веселая, сміючись, мати… Та Шевченко не обмежується зображенням мальовничих і привабливих картин затишного побуту, родинної згоди. Мріючи про майбутнє України, він бачить її освіченою, розвинутою, рівною серед інших країн. А ще – вірною історичній пам’яті, а отже, і пам’яті тих, хто частку свого серця і своєї праці доклав до того, щоб доля України склалася щасливо. Чи ж так вона склалася? Незалежну Україну – маємо. Потенційні можливості розвитку – також. Залишається працювати над тим, щоб усі мрії Великого Тараса стали Дійсністю.
