Мрія про перемогу добра й людяності (за новелою Рея Бредбері “Усмішка”) Я вибираю зірки. Р. Д. Бредбері Рей Дуглас Бредбері – найвидатніший американський письменник-фантаст. Писати він почав ще до війни, хлопчиком, що виріс у бідній лос-анджелеській родині; тепер він – автор багатьох книг, який зумів перетворити фантастику на справжнє мистецтво. Фантазії про майбутнє, стверджує письменник, допоможуть жити в сьогоденні. “Адже майбутнє народжується із сьогодення. Майбутнє створюється нами зараз. Кожну хвилину, що ми проживаємо, нам
дана можливість творити його”. Рей Бредбері перейняв кращі традиції попередньої й сучасної йому фантастичної літератури й досяг у цій сфері нових висот. Сам письменник одного разу жартівливо помітив: “Жуль Верн був моїм батьком. Уеллс – мудрим дядечком. Едгар Аллан По доводиться мені двоюрідним братом… Ну ким я ще міг бути, як не письменником-фантастом, у такій-то сімейці!” Головні цінності в житті людини, за Бредбері, – це вміння бачити добро й творити його самому. Ця тема є наскрізною для більшості творів Рея Бредбері. У радості відкриття для людини великого й прекрасного світу він бачить
і призначення мистецтва. Маленька новела “Посмішка” – саме про це. Події новели відбуваються у дві тисячі шістдесят першому році. Хлопчик на ім’я Том стоїть в довгій черзі до “Мони Лізи” Леонардо да Вінчі, але не для того, щоб помилуватися красою загадкової посмішки Джоконди, а для того… щоб плюнути в неї. Людьми править ненависть до всього, що було в минулому, що привело до війн, до руйнування міст, до голоду. Люди, що стоять у черзі, не можуть дозволити собі купити за один пенні напій з ягід (навіть не чай або каву). Святковими стали для них події, коли знищувалися й спалювалися книги, коли розбивався кувалдою останній автомобіль (щасливчиками вважали себе ті, хто, відповідно до кинутого жереба, міг ударити один раз). Причину своїх бід люди бачать у цивілізації, і маленький Том запитує в дорослих у черзі: – Сер, це більше ніколи не повернеться? – Що, цивілізація? А кому вона потрібна? У всякому разі – не мені. І коли підійшла черга Тома плюнути в Мону Лізу, він не зміг цього зробити. “Жінка на картині посміхалася сумно, і Том, відповідаючи на її погляд, почував, як колотиться його серце, а у вухах начебто звучала музика”. Далі автор малює дику сцену вандалізму: картину було дозволено знищити, і юрба ринулася до неї, підхопивши із собою Тома. Наслідуючи дорослих, хлопчик схопив шматочок полотна, затиснувши його в руці. Він бачив, як “баби жували шматки полотна; як чоловіки розламували раму, піддавали ногою тверді клапті, рвали їх на дрібні-дрібні шматочки”. Вражений, хлопчик вертається додому, там розтискує долоню й при світлі місяця бачить, що йому дісталася усмішка. “Через годину він усе ще бачив її, навіть після того як обережно склав її й сховав. Він закрив очі, і знову в темряві перед ним – Усмішка. Ласкава, добра, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ був обійнятий безмовністю, і місяць плив у холодному небі спершу нагору, потім униз, назустріч ранку”. Є ще надія, якщо усмішка Джоконди змушує прискорено битися людське серце, навіть якщо це серце одного хлопчика. Є надії, що після ночі знову почнеться ранок, – з ним пов’язані сподівання автора. Ця маленька новела стала символом віри письменника в те, що людина зуміє розвіяти примару невігластва, перемогти зло й насильство, побачити красу світу й навчитися її берегти. Твори Рея Бредбері звернені до сучасника, і про що б не писав чудовий фантаст – про Час, Історію, Минуле, Сьогодення, Майбутнє, – вони завжди хвилюють, завжди тривожать, не залишають байдужими, вчать бачити поруч із собою Людину, цінувати те, що створено нею протягом століть.
