Мої роздуми над твором Р. М. Рільке “Пісня про Правду”
“Пісня про Правду” Рільке переносить нас у сиву давнину, де у Русі, в тихих самотніх степах, що звуться Україною, хазяйнували польські загарбники. Вони були жорстокими володарями. У цих жорстоких людей у руках були наші церковні ключі, які видавалися за певну окрему платню. Люди були поневолені не тільки фізично, а й духовно. Ми бачимо Київ тих часів. Автор “Пісні про Правду” називає Київ священним містом, де Русь уперше заявила про себе чотирма сотнями священних куполів. Саме це велике місто знищувалося пожежами, а в степах під Києвом
Потреба в іконах росла. Братися за їхнє створення означало наближатися до Бога. Це розумів і Петро Якимович – швець за фахом. Він теж брався малювати ікони, але
Проте цей випадок з іконою не заступив Олексі шлях до Бога. Якось увечері на початку літа, коли родина вечеряла, на порозі їхньої хати з’явився сліпий кобзар. То був один із тих кобзарів, що ходив із своєю дванадцятиструнною бандурою по селах і співав про велику славу козаків. Цього разу сліпий кобзар заспівав іі” пісню і проспівав її тричі. Це була пісня про Правду. І починалася вона сумно.
Нема в світі Правди, не знайти, немає…
Бандурист співав натхненно, слова так і западали у душу. Кривда перемагала в світі. У заклику до боротьби за правду бандурист знаходив такі слова, що бентежили слухачів:
Правдо, мати рідна, орлице крилата, Де ж той син, що прийде тебе відшукати?..
Не тільки люди перебували під гнобленням, а й правда потерпала від гоніння. Кобзар закінчив пісню словами, які запевняли: борцям за правду на підмогу. Бог великий, “і вкаже, єдиний, праведну дорогу”. Тож дорога до Бога була відкрита усім чесним людям землі української. Пісні про правду надихнула Олексу на боротьбу. У нього стало якось чудно на серці. Він узяв рушницю і вийшов з хати. Одержав материнське благословіння. Не з сумніву, що Олекса, як і інші патріоти, вийшов на праведний шлях, а на підмогу патріотам став сам Господь.