Мої роздуми над твором Р. М. Рильке “Пісня про Правду”
В “Пісні про Правду” Рильке переносить нас у давню давнину в тихі самотні степи, які звуться Україна, коли там господарювали поляки. Вони були жорстокими володарями. У цих жорстоких людей у руках були наші церковні ключі, які видавалися за певну окрему платню. Люди були истощенни тільки фізично, а й духовно.
Ми бачимо Київ тих часів. Автор “Пісні про Правду” називає Київ святим містом. Саме це велике місто знищувалося пожежами, а в степах під Києвом жили талановиті люди, які не знали, що діється за міськими вежами. Але й там люди страждали
Потреба в іконах росла. Братися за їхнє створення означало наближатися до Бога. Це розумів і Петро Якимович – швець за фахом. Він теж брався писати ікони, але основну роботу не кидав, а коли стомлювався від її, займався малюванням
Немає у світі Правди, не знайти, немає…
Бандурист Співав натхненно, слова так і западали в душу. Несправедливість перемагала у світі. У заклику до боротьби за Правду бандурист знаходив такі слова, які були знайомі слухачів:
Правда, мати рідна, орлиця крилата, Де ж той син, що прийде тебе відшукати?..
Не тільки люди перебували під гнобленням, а й Правда страждала від гонінь. Кобзар закінчив пісню словами, у яких говорилося: борцям за Правду в допомогу Бог великий, “і вкаже, єдину, праведну дорогу”. Отже, дорога до Бога була відкрита всім чесним людям землі української. Пісня про Правду надихнула Олексія на боротьбу. Він взяв рушницю й вийшов з будинку. Одержав материнське благословення. Без сумнівів, що Олексій, як і інші патріоти, вийшов на праведний шлях, а рятуйте! став сам Господь