Моє розуміння “Заповіту” Шевченка

Коли я вперше прочитала “Заповіт”, то відчула в душі незвичне хвилювання. Читаю вдруге, втретє… І раптом зрозуміла, що саме збентежило мене і вразило! Я неначе доторкнулася до чогось трепетно-могутнього, що, мабуть, можна назвати величчю душі люблячого сина.

Саме тому, на мою думку, “Заповіт” не викликає суму й скорботи від слів, у яких йдеться про час смерті поета. Звертаючись до співвітчизників, Тарас Григорович думав не про неї, а про долю своєї рідної України.

Для нього важливо, щоб Дніпро поніс “з України у синєє море

кров ворожу”; щоб славою уквітчані українці жили “в сім’ї вольній, новій”. Але це не просто гарячі сподівання, і поет не обмежується лише ними. Він пристрасно вказує своїм співвітчизникам шлях до такого оновлення:

Кайдани порвіте

І вражою злою кров ю

Волю окропіте.

Тарас Григорович настільки щедро бажає щасливого життя рідній землі та українцям, що відкрито зізнається: доки воно, це щастя, не настане, “я не знаю Бога”. Це і є ті святі почуття й слова справжнього патріота! Головне для нього – це щастя рідної країни, її працелюбного і талановитого народу, а самому ж йому треба небагато:

Не

забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Шевченківський “Заповіт” лине над Україною, над поколінням волелюбних українців як безсмертний гімн національної свободи, а вдячна пам’ять про Кобзаря сягає через віки і кордони.. І я вірю, що вона буде вічною!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Моє розуміння “Заповіту” Шевченка