Моя улюблена поезія з “Кобзаря” Т. Шевченка
Від виходу друком першого видання “Кобзаря” і до сьогодні про Т. Шевченка, його життя і геніальну творчість надруковано стільки книг, статей, досліджень не тільки в Україні, айв інших країнах світу, що їх навіть не перелічити. Його поезія, вірші й поеми хвилювали і хвилюють не одне покоління читачів.
З поетичною спадщиною Т. Г. Шевченка я почала знайомитися ще в дитячому садочку, потім стала читати Шевченка в школі. Вірші, поеми, балади хвилювали мене, викликали співчуття. Серед поетичних творів особливо пам’ятними для мене є поезії,
Перша поезія з такою назвою написана Т. Шевченком 1839 року в Петербурзі. Уже викупили Тараса з кріпацтва, уже навчався він в Академії художеств, а прагнення писати не покидало митця. Чи потрібно його слово, його “діти”, як називає Шевченко поетичні рядки своїх віршів? І для кого? Т. Шевченко – син свого народу, відданий син своєї вітчизни,
Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас, – Де ж мені вас діти? В Україну ідіть, діти! В нашу Україну. Служити своїм словом рідному народові й вітчизні, будити в ньому волелюбність – таке завдання поета:
За степи та за могили, Що на Україні, Серце мліло, не хотіло Співать на чужині. А в однойменному вірші 1847 року “думами” поет називає вісті з України, без яких він не може жити на засланні. Це сум за рідним краєм:
Думи мої, думи мої Ви мої єдині, Не кидайте хоч ви мене При лихій годині. “Думи мої, думи мої…” 1839 року – це твір-програма поета. Покладена на музику, ця поезія стала гімном творчості Кобзаря. Коли лунає Шевченкове слово під супровід музики, то мені теж хочеться встати і співати, – ось така сила – сила Шевченкового слова.