МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ – ОСТАП ВИШНЯ – ЛІТЕРАТУРА XX ст

11 клас

ЛІТЕРАТУРА XX ст.

<

ОСТАП ВИШНЯ

МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ

У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині…

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві, біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів.

Умови для

мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.

Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси.

Батьки мої були як узагалі батьки.

Батьків батько був у Лебедині шевцем. Материн батько був у Груні хліборобом.

Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:

-Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було.

Про материну

рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам’ятаю, що частенько, було, батько казав матері:

-Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Царство Небесне по­кійниці: і любила випити, і вміла випити.

А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.

За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.

Почав, значить, я рости.

-Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, роз­водив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але нема де правди діти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.

Що проста людина? Живе собі, поживе собі, помре собі.

А письменник – ні. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовува­ло його ще тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою авто­біографію.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письмен­ника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти по­чав замислюватися над тим, “куди дірка дівається, як бублик їдять”.

Бо письменники так, спроста, не бувають.

І от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що та­ки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина пись­менником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.

Підскочать оті явища – і записала людина.

Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа – картопля, коноплі, бур’яни.

Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкру­ги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі – амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.

І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?

Зразу ж мати пужне:

-А де ж ти ото сів, сукин ти сину?

І натхнення з переляку розвіялось.

Тут і стає в пригоді картопля.

Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на підметі – коноплі. Сядеш собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки.

І все думаєш, думаєш, думаєш…

Аж поки мати не крикне:

-Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них на­перешся?!

З того ото й пішло. З того й почав замислюватися. Сидиш і колу­паєш перед собою ямку. А мати, було, лається:

-Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!

Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тоді ото ямки колу­паєш, – то погирить тебе в височінь, на простір, вгору кудись. Тоді лі­зеш у клуні на бантину горобців драти або на вербу по галенята.

Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було батько череска або восьмерика – моментально під ліжко й тіпаюсь.

-Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!

А я лежу, було, під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю пе­чально:

“Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літера­туру?! “

Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам’ять одна: упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь – убік! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясні ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.

Отак між природою, з одного боку, та людьми – з другого, й про майнули перші кроки мого дитинства золотого.

Потім – оддали мене в школу.

Школа була не проста, а Міністерства народного просвещенія. Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган білий-білий, як білі бувають у нас перед Зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила бо така тоді “система” була, і ходила вона завжди, коли було треба, ніколи люто.

Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то – не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до барині в горниці, а посилаючи, каже:

-Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.

“Велика, – думав я собі, – значить, бариня цабе, коли їй ручку ці­лувати треба”.

Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одно­го боку – цілував барині ручку, а з другого – клумби квіткові їй толочив.

Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша. Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є.

І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я за­лізу під панську веранду та й шепочу:

-Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу, як триста літ із нас… і т. д., і т. д.

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:

-Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.

Навіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв він не дуже. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.

Зіньківську школу закінчив я року 1903-го, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

Та куди ж мені в ті чиновники, коли “мені тринадцятий минало”.

Приїхав додому.

-Рано ти, – каже батько, – закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванад­цятеро.

Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько як колишній солдат мав право в ту школу дітей оддавати на “казьонний кошт”.

Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір’ю зупи­нились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав. Та й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельд­шером.

А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив. А потім до університету вступив.

Книга, що найсильніше на мене враження справила в моїм житті, – це “Катехізис” Філарета. До чого ж противна книжка! Ще якби так прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то – напам’ять.

Книжки я любив змалку. Пам’ятаю, як попався мені Соломонів “Оракул”. Цілими днями сидів над ним та кульки з хліба пускав в оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того “Оракула” та по голові – трах! Тоді тіль­ки й кину.

Взагалі любив я книжки з м’якими палітурками.

Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, поба­чить.

Не любив “Руського паломника”, що його років дванадцять підряді читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п’ятах.

А решта книг читалася нічого собі.

Писати в газетах я почав 1919 року за підписом Павло Грунський. Почав з фейлетону.

У 1921 році почав працювати в газеті “Вісті” перекладачем. Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі: “Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема; бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму”.

Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.

І пишу собі…