Мова – скарбниця духовності нації
Мова народу – найкраще із квітучого його духовного життя, що ніколи – не в’яне й вічно знову розпускається. Ще В. Сухомлинский писав, що рідна Мова – це неоціненне духовне багатство, у якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру й традиції. Тому що в рідному слові народ усвідомить себе як творчу силу. Слово рідної мови – могутнє – засіб передачі історичного, культурного, морального, естетичного, побутового досвіду народу. Рідне слово – це невичерпне, життєдайне й безсмертне джерело, з якого
Глибинах мови відображає всю історію духовного життя народу. Мова є найважливішим, самим багатим і найміцнішим зв’язком, що з’єднує покоління минуле із сучасним в одне велике історично живе ціле
Культура
Отже, мова – це духовна скарбниця всього народу й кожного з нас, як частки духовності всього народу. Ознака етнічної єдності народу як прислів’я чудова
Іде від родів до роду, Що народ – зодчий мови, Мова – зодчі народу Д. Білоус
Мова – це найважливіший і найміцнішу зв’язок, що з’єднує минулі, сучасні й майбутні покоління народу в одне велике живе ціле. Коли зникає народна мова, народу немає більше! Навіть нову Батьківщину може створити народ, але мова – ніколи: вимерла мова у вустах народу – вимер і народ
Дитина, вивчаючи рідну мову, п’є духовне життя й силу із чистого колодязя рідного слова. Слово пояснює їй природу, знайомить із характером людей, із суспільством, з історією. Слово присвячує дитини в народні вірування, у народну пісню й поезію; воно, зрештою, дає логічні поняття й філософські погляди. Такі впливи не під силу жодному історикові, мистецтвознавцеві або філософові
Саме загальна мова є теперішньою ознакою етнічної цілісності народу. Не рідко Корінь назв народів і їхніх мов загальні. Так, у французів – французька мова, у поляків – польський, у росіян – росіянин, а в українців – український. Глибинний зв’язок народу й мови підкреслює В. Сосюра:
Мова рідний, йому гаряче Віддав я серце недарма. Без мови рідного, юначе, і народу нашого немає. (“Юнакові”) На жаль, відбулося так, що народ наш хотіли позбавити найціннішого скарбу – рідної мови, асимілювати його з населенням Радянського Союзу. Гірко
Тієї звучать слова О. Олеся:
“У слово рідне! Орел скований!
Чужоземцям кинутий на сміх!” (“У слово рідне”)
Можливо, якби радянська імперія проіснувала ще кілька десятків років, те після її розпаду вже не почалося б відродження української мови, його б просто стерли, і українська нації припинила б своє існування. Коли рідна мова не передається від батька до дитини, піднімається механізм, що забезпечує існування народу. Сьогодні ще не пізно відновити його нормальну роботу. Наше покоління одержало можливість опанувати рідною мовою в юнацтві. Тепер ми зможемо передати її своїм дітям. І навіть зараз небагато зневажливо ставляться до української мови, уважають його “мужицьким”, “немодним”. Звичайно, це наслідку багаторічної радянської кампанії, метою якої було викорінити нашу мову назавжди. У посланні В. Сосюри “До брата” звучить біль поета за долю рідної мови:
Невже народ моя мова гробить?! Не вірю я! Це не народ! Окремі люди… їм не знати Сяючої Творчості висот нехай таких людей багато, Але нас більше, Ми – народ!
Ще в 1834 році вчений-мовознавець И. Срезневський писав, що Українська мова є одним з найбагатших слов’янських мов, що він навряд чи уступає чеському кількістю слів і виражень, польській – мальовничістю, сербському – приємністю. Чому ж наша мова такий співучий, богатий і мальовничий? Я можу пояснити це тим, що генії нашого слова зробили його літературним і передали нам у спадщину. Коли не було можливості використати мову в повсякденному житті, вона знаходив застосування в поезії й прозі. Для Тараса Шевченко мова – це найвищий дарунок людини й цілого народу, талісман їхньої долі, таланта, безсмертя. Продовжуючи традиції шанувальника української мови И. Котляревского, філософа Г. Сковороди, Т. Шевченко наддав мові інтелектуального загартування, втілив її генетичну здатність до вираження високих понять і загальнолюдських категорій
Отже, переборюючи утиску, приниження й навіть заборона, мова наш, оживав, спалахував, дивуючи мир Шевченківською поезією, віршами И. Франко, драматургією Лесі Українки. Ці творці української мови підняли рідне слово на таку духовну висоту, де він розправив свої крила й розцвів поетичними фарбами:
От, що за мову! Лише торкнешся слова – И заспівує він, немов вітер Струни торкнувся – і враз він зітхнув, – Струна? Або слово? Чи сама душа? (Г. Браун “Українська мова”)
Естафету Т. Шевченко, И. Нечуя-Левицького, И. Франка, Лесі Українки підхопили П. Тичина, М. Рильськ, В. Сосюра, А. Малишко. Українське слово проникало в серце народу
Об рідне слово, хто без тебе я? Тебе в спадщину віддалили мені Мої батьки й предки невідомі, Що гинули за тебе на вогні Так не засни в запиленому томі, У недоторканій коленкоровій труні Дзенькай у моєму й правнуковом будинку (Д. Павличко “Об рідне слово”)
Мені мріється, щоб відродилася наша мова в душі кожного з нас без примуса, як життєва потреба. Треба усвідомити: якщо ми хочемо бути вільним народом, а не рабами, ми повинні берегти мову й передавати його наступним поколінням. Тоді Україна сильно й гордо затвердить себе на карті миру. А наш духовний скарб – рідне слово – завжди буде основою й порукою етнічної єдності українського народу
(1 votes, average: 5.00 out of 5)