Мотиви лірики Василя Стуса
Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів двадцятого століття. Він прийшов у літературу в кінці 50-х – на початку 60-х років, коли зміни в житті країни, пов’язані з викриттям культу Сталіна, привели до вибухових змін у мистецтві, літературі і, насамперед, – у поезії як роді літератури. Василь Стус – поет ліричного складу, в нього майже немає сюжетних творів. Характерна для Стуса метафоричність образного мислення є дещо незвичною для відомої нам поезії, тому твори його сприймаються інколи важко.
Дитинство
Нам є де йти – на хвилі, на землі –
шляхи мов обрії – далекі і прозорі.
Хай юність догорить – ми віддані життю,
і нам віддасться в славі!
Такими оптимістичними бачаться поетові майбутні життєві дороги у вірші “Не одлюби свою тривогу ранню”.
Життя поета, боротьба, думки, почуття і помисли, кожен образ і кожен вірш не те що
Серед ровесників, поетів-шістдесятників В. Стус виділявся органічним злиттям у поезії інтелектуальної напруги, Складності світовідтворення з істинно національним, що сягало з глибини народної естетики, моралі світобачення. Головне – це було несилуваним, природним. Саме тому поезія Василя Стуса “виходить далеко за межі того експериментального бунтарства, тієї, на жаль, нерідко дилетантської інтелектуалізації вірша, яка була характерною для багатьох його ровесників”.
Поет розуміє, що:
Минає час моїх дитячих вір.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь.
У ряді віршів В. Стус розмірковує над сутністю людського існування, над пошуками шляхів у житті, в боротьбі за вселюдську правду.
Мою увагу привернув до себе вірш “Як добре те, що смерті не боюсь я…” Твір цей невеликий за розміром, але надзвичайно густо насичений думкою, в ньому наче сконцентровано життєве кредо поета, окреслено трагічний, страдницький життєвий шлях, ми бачимо мов вирізьблений у граніті його портрет, головні риси характеру” Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.
В. Стус передчуває, що йому судилися недоля і неволя. Він не боїться їх. Сміливо йде їм назустріч. Моральну силу вистояти, не клонитись поетові дає переконаність у тому, що правда – за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина.
Жив, любив і не набрався скверни
ненависті, прокльону, каяття..
Щодо інтимної лірики Василя Стуса, то вона здебільшого писана в роки неволі. Спогади про найдорожчих людей – дружину, сина, матір, чи звернення до них, спогади про найпотаємніше, найінтимніше в його житті – радість кохання, окремі найдорожчі епізоди, які пам’ять береже в найглибших закутках душі, немов бачаться через призму похмурої неволі, затінені болісним почуттям того, що ліричний герой приніс дорогим людям біль і страждання. Але і серед страждань і смертей, серед знущань, у неволі зберіг він, як вогник свічки в бурю, тепло і ніжність почуттів.
Мова поезій В. Стуса відзначається багатством, оригінальністю, сміливим поводженням з усталеними нормами.
Зараз поезія Василя Стуса міцно увійшла в літературне життя України,’ а в життя діаспори – навіть значно раніше. Його твори перекладено англійською, німецькою, російською та іншими мовами світу.