МОПАССАН, Гі де
(1850 – 1893)
МОПАССАН, Гі де (Maupassant, Guy de – 05.08.1850, замок Міроменіль – 06.07. 1893, Париж) – французький письменник.
Мопассан, повне ім’я у якого Анрі Рене Альбер Гі, народився в сім’ї незаможного дворянина. Наявність родинного замку та шляхетність походження, про які постійно говорила мати письменника Лора де Мопассан, викликають сумніви біографів. Розлучення батьків і від’їзд батька у Париж означали для Гі та його брата посилення материнського впливу. Близькі стосунки із матір’ю, наділеною художнім чуттям і витонченим смаком,
Дитячі літа Мопассана були щасливими. Вони проминули в Нормандії в забавах із сільськими дітлахами та безпосередній наближеності до моря, сонця, домашніх тварин і птаства. Звідси у творчості письменника знання сільського життя, симпатії до рибалок і селян, довіра до природи та захоплення її животворною силою. Набагато складнішою виявилася справа з освітою. Релігійний колеж в Івето, куди його влаштувала мати, не надто
Завдячуючи поемі Мопассан увійшов у середовище молодих літераторів – Ж. Гюїсманса, П. Алексіса, Мірбо, А. Сеара, Л. Енніка, котрі виступали пристрасними прихильниками натуралістичної доктрини І. Тена й Е. Золя. У їхньому колі була опублікована й перша із відомих новел Мопассана “Пампушка” (“Bouls-de-suif” , 1880). Історія її створення пов’язана із Золя, у маєтку котрого Медані, неподалік від Парижа, письменники вирішили почергово розповісти по одній історії про франко-прусську війну. Так з’явилася збірка “Меданські вечори” (“Soirees de Medan”, 1880), що відкривався новелою Золя “Облога млина”. Та найкращим твором у ньому стала “Пампушка”. Навіть такий суворий критик, як Флобер, котрий забороняв до цього Мопассану публікувати прозу, вважаючи її незрілою, відгукнувся про “Пампушку” захоплено, назвавши її “шедевром” і пророкуючи, що це маленьке оповідання ніколи не забудеться.
Флобер, як виявилося, мав рацію. В історію літератури Мопассан увійшов передусім як новеліст, творець власного типу новели. Його письменницька слава зростала з кожним роком. Всього Мопассан створив 16 збірок новел – “Заклад Тельє” (“La Maison Tellier”, 1881), “Мадемуазель Фіфі” (“Mademoiselle Fifi”, 1882), “Оповідки Вальдшнепа” (“Contes de la becasse”, 1883), “Сестри Рондолі” (1884), “Міс Гаррієт” (“Miss Harriet”, 1884), “Іветта” (“Yvette”. 1885), “Орля” (“he Horla”, 1887) та ін. Збірки неодноразово перевидавались ще за життя письменника. Мопассан постійно переглядав новели, поміщені в них, вилучав одні, додавав інші. Він був дуже вимогливим до того, що виходило під його прізвищем. Ранні, веселі, пустотливі оповідання Мопассана публікував під псевдонімами, і якщо згодом підписував, то попередньо переробляв.
Заповідана Флобером регулярна літературна праця змінила юнацькі звички Мопассана, хоча любов до моря та вітрильного спорту збереглися в нього до останніх років життя. Він постановив собі працювати щоранку з семи до дванадцяти годин, а в другій половині дня та вечорами викінчувати свої твори та записувати денні враження Його працездатність першої половини 80-х pp. була дивовижною. Окрім новел, він писав подорожні нотатки, ліричні щоденники, майже щоденно публікував у газетах нариси та фейлетони. Роман “Життя” (“Une vie”, 1883) висунув Мопассана у ряд найкращих європейських майстрів психологічної прози. Наступним був роман-фейлетон “Любий фуг” (“Bel-Ami”, 18851 і соціально-психологічний роман “Монт-Оріоль (“Mont-Oriol”, 1886). Останніми романами Мопассана стали “П’єріЖан” (“Pierreet Jean”, 1887), “Сильна, як смерть” (“Fort comme la mort”, 1889) та “Наше серце” (“Notre coeur”, 1890).
Заповідаючись попервах на щасливу, письменницька доля Мопассана рано виявилася потьмареною. Ознаки важкої хвороби, нестерпні голови: болі, слабкість, втомлюваність дедалі частіше мучили його вже з середини 80-х pp., навіюючи похмурі думки про спадковий характер недуги й поглиблюючи песимістичний погляд на світ Здійснивши невдалу спробу самогубства, впавши в безумство, Мопассан помер у психіатричній клініці, виправдавши ним самим зроблене пророцтво: “Я з’явився в літературі, як метеор, і щезну, як блискавка”. Творчий шлях Мопассана тривав трохи більше, десяти років…
Тріумфуюче здоров’я та повнота життя його перших книг вже містили у глибині приховану тугу. Наприкінці 80-х pp. Мопассан створював частіше не життєрадісні, а просто смутні, іноді болісно-тривожні оповідання. Посеред веселих історій ранніх збірок теж є сюжети, які зачіпають найчутливіші струни людської душі.
Часто Мопассана уявляють собі співцем плоті, нескромним свідком любовних походеньок. Дійсно, Мопассан багато писав про любов, але митця хвилювали й інші теми. Важливою для творчості письменника стала тема війни і все коло пов’язаних із нею питань – відповідальність за війни урядів, прагнення нажитися на бідах батьківщини міських і сільських буржуа, трагедія втягненої у війну простої людини та властиве їй почуття патріотизму. Про франко-прусську війну 1870- 1871 pp. він написав близько двадцяти новел (“Пампушка” , “Мадемуазель Фіфі”, “Два приятелі” та ін.).
Мопассан швидко позбувся шовіністичного захвату, що охопив його на початку франко-прусської війни, учасником якої він був. Романтичний погляд на світ був йому взагалі мало властивий. В одному з листів 1880 p., характеризуючи загальну спрямованість “Меданських вечорів” , він писав: “Жодної антипатріотичної ідеї, жодного упередженого наміру. Ми хотіли тільки спробувати дати в наших оповіданнях правдиву картину війни, звільнити їх від шовінізму… а також від фальшивого ентузіазму, що вважався до сьогодні необхідним в усякій оповіді, де наявні червоні штани та рушниця”.
У новелі “Мадемуазель Фіфі” Мопассан знову повертається до теми патріотичного пориву продажної жінки, котра цього разу вбила прусського офіцера за те, що він у її присутності образив Францію.
Багатьом критикам видавався підозрілим вибір Мопассана на роль месниць дівчат з будинків розпусти, але Мопассан не вважав їх гіршими чи грішнішими за респектабельних жінок. Героїня “Мадемуазель Фіфі”, дівчина на ім’я Рашель, позбавлена знижуючих її образ якостей, властивих Пампушці. Рашель смілива, рішуча, відважна. Всадивши ніж у горло офіцерові, вона кинула під ноги його приятелю стільця, розчахнула вікно і зникла, перше, ніж її встигли схопити. На думку Мопассана Рашель здійснила подвиг. Характерна щодо цього кінцівка новели: з будинку розпусти її взяв згодом “один патріот, позбавлений передсудів, що покохав її за цей прекрасний вчинок; згодом, покохавши її вже задля неї самої, він одружився з нею й зробив з неї даму не гіршу за багатьох інших”.
Самовідданість робить героями найнепримітніших обивателів. Два приятелі, пристрасні любителі порибалити, опинившись на прикордонній лінії, втрапляють до рук пруссакам. Німці обіцяють їм життя, якщо вони викажуть французький пароль, але їм навіть на думку не спадає, що це можливо. Обидва товариші гинуть, як герої ( “Два приятелі” – “Deux amis”).
Особливо вражаючі у Мопассана картини селянського опору. У новелах “Татусь Мілон” (“Le pere Milon”), “Стара Соваж” (“La mere Sauvage”), “Полонені” (“Prisonnieres”) він розповідає про тих, кого називав у новелі “Пампушка” “безстрашними”, здатними до “таємної, дикої та законної помсти”, “невідомого героїзму”. Усі вони здійснюють подвиги обдумано та діловито, як звикли виконувати щоденну селянську роботу.
Патріотизм героїв Мопассана небагатослівний. Його герої не виголошують пафосних промов про велич Франції чи про свій обов’язок. Навіть стріляючи у ворога чи самі падаючи під кулями, вони мовчать. Але це й не інстинктивний патріотизм, не рефлекс тварини, що захищає свою нору без глибоких роздумів, як це уявляли собі французькі критики Мопассана. Автор “Татуся Мілона” та “Двох приятелів” безпомильно вловив природу непоказного, діловитого патріотизму простої людини, завжди готової до подвигу, для котрої немислимо уявити собі щоденне життя без боротьби за існування, за шматок хліба.
Ці особливості новелістики М. спричинили якнайжвавіше зацікавлення його творчістю під час окупації Франції в роки Другої світової війни. Підпільна преса перевидавала його оповідання та писала про нього як про митця-патріота.
Суттєве місце у новелістиці Мопассана займає і любовна тема. Еротична новела значною мірою визначила зацікавлення читачів його оповіданнями, в яких любов нерідка зображується як один зі способів своєрідного насичення, вдоволення апетиту тіла. Але тільки цим Мопассан не обмежувався. У зверненні письменника до теми кохання далося взнаки його уявлення про раблезіанську повноту буття, потужний бурлескний струмінь, що не вигасає впродовж століть у французькій літературі. Є в М. і сатиричне вирішення цієї теми. Невипадково його захоплювала та скоряла сила грубого сміху сатирика Арістофана. Виявилася тут і тенденція епохи: пробуджене натуралістами зацікавлення питаннями фізіології, забороненого раніше для великої літератури життя плоті. Зображення продажної жінки широко увійшло у твори Золя та бр. Гонкурів. Увійшло воно і в новелістику Мопассана, котрий створив цілу галерею образів – жалюгідних, зворушливих і комічних. Але продають себе не лише жінки, що зробили це своїм ремеслом. Тема користолюбства існує і поза зв’язком з любовною темою (“У сім’ї” – “En famille”, “Парасолька” – “Parapluie”, “Туан” – “Toine”). He завжди вона звучить комічно. Іноді Мопассан не сміється, а жахається. Його “Мати виродків” наче повторює романтичну історію Гюго про компрачікосів, котрі спотворюють дітей, аби продавати їх в ярмаркові шатра. Забагатіла селянка умисне народжує потворних дітей, стискаючи собі талію під час вагітності. Мопассан здіймає з її історії всілякі романтичні покрови, він детально описує житло селянки – гарненький доглянутий будиночок, схожий на “житло нотаріуса, котрий відійшов на спочинок”. Оповідаючи історію колишньої бурлачки, котра скалічила перше немовля через жорстоку необхідність приховати вагітність, письменник точно називає суму, за яку вона продала свою дитину. І від цієї буденності, обачності злочин стає удвічі жахливішим. Жадоба грошей роз’їла найприродніше та найглибше почуття: материнство. Навіть похмурі романтичні злочинниці не доходили до того, до чого привело людину буржуазне розважливе життя. Мати виродків не самотня. Кокетлива жінка на пляжі теж мати виродків.
Мопассан не лише митець смішних або відворотно похмурих сторін буття. Чимало з його новел оповідають про високі почуття, про невдале й усе ж прекрасне людське життя. Новели ці часто овіяні смутком, печальною посмішкою над недоладним і нещасливим існуванням людей, котрі заслуговують на кращу долю (“Іветта”, “Намисто”, “Дядько Жуль”, “Міс Гаррієт”). І життя ці не є печальним винятком. Чимало сторінок Мопассана присвячено сумним роздумам про людську долю, адже кожного очікує в кінці трагедія старості та смерті. Ці настрої стали особливо виразними в останніх новелах, де ірраціональні, ворожі людині сили нерідко набувають таємничого, містичного характеру (“Орля”й ін.).
Новела Мопассана – мистецтво, що перебуває в розвитку і вкрай важко піддається художньому аналізу. На відміну від традиційного західноєвропейського оповідання, яке походить від “новин” італійських міст, анекдотів з динамічною дією та мінімумом опису, новела Мопассана рідко будується на заплутаній інтризі та містить несподівану розв’язку. Віддаючи належне прозі П. Меріме, Мопассан створив інший тип новели, що відтворює зазвичай лише один епізод людського існування без явно окресленого фіналу. Але ці “шматки життя” приховують розлогий художній пласт, названий згодом “принципом айсберга” або ж “підтекстом”.
Розбіжність сюжету і змісту має в Мопассана різноманітні форми. Іноді в новелу вводиться вигаданий оповідач, що надає розповіді додаткової об’єктивності. Цей поширений прийом, блискуче розроблений Меріме, має у Мопассана свою особливість. Часто його оповідач – лікар, фаховий знавець “фізіологічної психології” та життя плоті. Вплив натуралізму відчутний і в романі, і в новелі Мопассана. Митець не сприйняв, одначе, основних засад натуралістичної естетики про верховенство “документа”, збагачення “правдиво життєвого факту”. Хоч в основу багатьох новелістичних сюжетів і покладені реальні події, Мопассан першочергового значення надавав фантазії та інтуїції митця, адже реалізм для нього полягав не в “банальній світлині життя”, а в образі більш повному, ніж сама дійсність. Так, уже в “Пампушці” історія спротиву та падіння мадемуазель Елізабет Руссе не вичерпує змісту новели. Ця історія вставлена в широку раму авторської оповіді. Експресія на початку та в кінці новели має дуже точну адресу: буржуа, “котрі розжиріли і втратили будь-яку мужність в себе за прилавком”, виявляються у фіналі “чесними мерзотниками” Оцінка Мопассана тісно пов’язана із сюжетом новели.
Новела розпочинається картиною відступу французької армії – “не війська, а безладних орд”. Героїчні назви вільних дружин – “Месники за поразку”, “Причасники смерті”, “Громадяни могили” – звучать у цьому контексті іронічно. Автор ще підкреслює цю іронію, додаючи, що “вигляд у них був правдиво розбійницький” і національна гвардія підстрелювала іноді “свою власну сторожу”. Авторська іронія має в новелі точну адресу: продажність буржуазних державців, яка призвела до того, що офіцерами французької армії стали “колишні торговці салом чи милом, …яким дали офіцерські звання за гроші”. Поступово в новелі виникає образ і другої народної Франції, “бо ненависть до Чужинця споконвіку озброює горстку безстрашних, готових померти за Ідею”. Мопассан в уславленні невідомих героїв навіть підноситься до мало властивої для нього патетики, використовуючи прийом романтичної персоніфікації (Безстрашні. Ідея, Чужинець).
Цей самий мотив протиставлення народу та буржуазії повторюється в головному сюжеті новели, у якій йдеться про подорож десятьох руанців до Гавру. Головна причина подорожі – “потреба в торговельних угодах”, що знову “ожила в серцях місцевих комерсантів”. Відокремивши їх від інших руанців стінками поштового диліжансу, Мопассан дає читачеві можливість роздивитися відібрані екземпляри достатньо пильно. Це й подружжя гуртових виноторговців Луазо і Карре-Ламадон, “офіцер ордену Почесного легіону”, фабрикант із дружиною і граф де Бревіль із графинею. Усі вони відчувають себе “товаришами по багатству”. Мопассан визначає й джерела цього багатства. Один продає паскудне вино і просто є шахраєм, другий торгує політичними переконаннями, графство третього засноване на тому, що його предок зумів вдало продати власну дружину, котра стала коханкою короля.
Республіканець-демократ Корнюде, знаний у дешевих пивницях, та дві черниці слугують ніби тлом для розподілу головних акцентів. Шести особам, котрі уособлюють “прошарок людей порядних, впливових, вірних релігії, з твердими устоями”, протиставлена продажна жінка на прізвисько Пампушка. Сам вибір професії для героїні новели достатньо іронічний. Луазо чи де Бревілі торгують іншими. Пампушка в якості товару може запропонувати тільки саму себе, що й спричинює обурення “порядних” людей, котрі опинилися з нею в одній кареті.
Мопассан вельми далекий від ідеалізації чи героїзації Пампушки. її портрет достатньо промовисто свідчить про це. Вона “маленька, вся кругленька, заплила жирком, з пухкими пальчиками, перетягнутими в суглобах на зразок в’язки коротеньких сосисок”. Мопассан посміюється над наївністю й обмеженістю Пампушки, над її довірливістю та сентиментальністю, і все ж морально робить її незмірно вищою за “порядних” супутників.
Пампушка з готовністю пропонує буржуа, котрі щойно ображали її, свої припаси, переконавшись, що супутники голодні, вона доброзичлива та здатна на самопожертву. І їй єдиній з усієї компанії дано почуття національної гордості. Щоправда, і гордість, і самопожертва Пампушки виливаються радше в комічну, аніж в героїчну форму. Вона рішуче відмовляє прусському офіцерові, котрий домагається її кохання. Для неї пруссак – ворог, і поступитися йому не дозволяє їй почуття власної гідності. Погоджується вона тільки внаслідок тривалої психологічної атаки з боку своїх супутників, котрі виявились набагато хитрішими за неї. Патріотичний порив і несподівана цнотливість Пампушки затримували їхній від’їзд, і вони продали Пампушку, як до цього продавали честь і батьківщину. Французькі власники та пруссаки показані в новелі не в стані ворожнечі, а в єдино можливому для них стані купівлі-продажу. Намічена в експозиції тема народної війни отримує дещо несподіване, трагікомічне продовження у протесті повії.
Разюча і майстерність композиції “Пампушки”, дуже простої та дуже точно продуманої. Експозиція новели дає широку картину навали. Сюжет складається з трьох взаємно врівноважених частин: шлях в диліжансі, вимушена затримка на заїжджому дворі, знову диліжанс… Кульмінація новели – протест Пампушки. Цікаво, що прусський офіцер пасивний. Він вичікує. Луазо, Карре-Ламадони та де Бревілі, навпаки, розгортають активну діяльність. Черниці та республіканець Корнюде їм потурають. У кареті, що вирушає із заїжджого двору, ті люди, тільки освітлені більш різким світлом. Епізод з подорожньою провізією, повторений двічі, надає розповіді особливої завершеності.
У цій, як і в інших новелах Мопассана, вражає прекрасне відчуття наповненості речей. Його натюрморти наділені свіжою соковитістю полотен старих фламандських малярів. Мопассан помічає білі струмочки сала, що перетинають м’якуш смаженої дичини, рум’яну скоринку хліба, що знаходиться поміж чотирма пляшками в плетеному кошику, жовтий шматок швейцарського сиру, настільки ніжний, що на ньому відбивається газетний заголовок.
На початку подорожі Пампушка роздала все, їло в неї було. Вирушаючи із заїжджого двору, зона не встигла потурбуватися про їжу, але їй вже ніхто нічого не дає, всі поквапливо та жадібно їдять по кутках, поки ображена Пампушка мовчки ковтає сльози. Такий фінал викликає у читача майже фізичну відразу до буржуа, котрі працюють щелепами, і співчуття до ображеної у своїх найкращих почуттях Пампушки. Ідейну і стильову складність новели створює наявність у ній двох полюсів: зневажливо-насмішкуватого ставлення автора до боягузливих і продажних буржуа та співчутливо-захопленого – до французьких патріотів, що відображено в авторській мові низкою оціночних висловів. Сюжет новели нависає, як міст, що спирається на обидві опори, одначе цілковито їх не покриває.
Часто зустрічається в Мопассана і різновид цієї самої ускладненої структури – оповідання-мір-кування. Так побудоване “Намисто”. Його голий сюжет може наштовхнути на найбанальнішу думку про те, що небезпечно позичати чужу коштовність. Однак перша ж фраза оповіді містить елемент узагальнення (“Це була одна з тих вишуканих і чарівних дівчат, які наче за іронією долі народжуються іноді в чиновницьких родинах”) і дає зрозуміти, що розказана історія – варіант теми про несправедливість світу, в якому блага розподіляються не згідно із заслугами, талантами та красою, а згідно з багатством чи долею випадку.
Особливим типом мопассанівської новели є парадоксальна новела, у якій висновок із сюжету вже не є більшою чи меншою частиною загального висновку, але умисне йому заперечує. Так, у новелі “Плетільниця стільців”, де немолодий лікар оповідає історію вірного кохання, що тривало п’ятдесят років і обірвалося зі смертю бідної плетільниці стільців, ідеться властиво не про те, що “тільки жінки вміють любити”, а про перемогу всеторжествуючого грошового розрахунку над світом почуттів. І виражена ця суперечність передусім у стилі новели, в зіткненні ліричного струменю зі зворотами сухої прозаїчної мови, здобреної цифровими перерахуваннями тієї ціни, за яку аптекар дозволяє себе любити.
Тематична та структурна складність новели Мопассана, її філософська глибина та художня досконалість викликали захоплені відгуки наймаститіших майстрів – Г. Флобера, Е. Золя, А. Франса.
Написані в той самий період, що й новели, романи Мопассана природно продовжували розвиток їхніх тем і прийомів. Роман “Життя” ніби розпадається на серію новел, що взаємно продовжують одна одну. “Любий друг” виріс із оповідання-памфлету. Образи “Монт-Оріоля” нагадують про досвід одночасно створюваної новели характерів у збірках “Маленька Рок” (“La Petite Rocque”, 1886) і “Пан Паран” (“Monsieur Parent”, 1886). Романи “Сильна, як смерть” і “Наше серце” перегукуються з пізніми символістськими новелами про містичну природу зла, непізнаваність і нелогічність людських учинків. Проте елегійні мотиви відчутні вже і в першому, найвідомішому романі Мопассана – “Життя”. Словами “Щира правда”, взятими за епіграф, автор заявляє, що він не прагне до цікавості сюжету, але подає історію звичайного людського життя. Неозначений артикль французької назви твору – “Une vie” – ще підкреслює, що у романі йдеться про життя у загальному, філософському сенсі. На питання про те, що таке людське життя, автор відповідає, прослідковуючи етапи дорослішання, розчарувань і старіння Жанни, пов’язані з обставинами поступового занепаду дворянського гнізда. Батько Жанни – чесний і добрий барон де Во – замислює виховання доньки в дусі просвітників XVIII ст. – у безпосередній наближеності до природи, на прикладах доброти та великодушності. Після виходу з монастиря, де дівчина виховувалась до сімнадцяти років, на Жанну чекають затишний будинок у власному маєтку “Осокори”, люблячі батьки, нові враження. Мопассан гостро відчуває поезію дворянського побуту, красу лицарських уявлень про честь, чар свободи звичаїв минулого століття, в дусі яких були виховані батьки Жанни.
І одначе, зберігаючи вірність життєвій правді, Мопассан не міг не показати, що час дворянства відійшов, що загибель дворянсько-помісного світу і його культури, який нищать ринкові відносини, неминуча. У листі до Флобера Мопассан нарікав на труднощі створення “переходів” між сценами та визначав своє завдання як зображення “одноманітного та неперервного потоку життя”.
Вибір в якості головного персонажа жінки, котра отримала від матері “успадкований інстинкт мрійливої чуттєвості”, ускладнює психологічний рисунок роману-біографії. Чимало подій і описів подані в ньому очима Жанни, котра втрачає свої ілюзії одну за одною. Вона розчаровується у чистому коханні, у щасливому заміжжі, у материнській чесноті, у жіночій порядності, у синівській прихильності. Внутрішні психологічні переживання Жанни гальмують дію роману, побудованого, як низка нещасть, що спадають на героїню. У романі багато смертей – матері, чоловіка, дитини, батька Жанни. Розор, продаж маєтку “Осокори”, невтішні звістки про непутящого сина, котрий поїхав від неї, самотня старість – усе це змінює колись довірливу, добру, прекрасну Жанну. Вона стає незграбною і метушливою, часто бурчить. їй навіть здається, що “сонце стало, далебі, не таким спекотним, як у дні її юності, небо не таким синім, трава не такою зеленою…” Гіркий підсумок роману в тому, що таким є фінал будь-якого людського життя. Але відчуття похмурої трагедії людського існування знімається думкою про повторюваність, відроджуваність буття. Онука Жанни, що народилася, ймовірно, побачить синяву такою ж блискучою, як Жанна у дні юності. До того ж життя слід приймати таким, яким воно є. На безупинні нарікання дворянки про те, як їй “не поталанило” в житті. служниця Розалі, колись гірко ображена її чоловіком, відповідає іншою, селянською правдою: “Ви невдало вийшли заміж, ось і все… От прийшлося б вам працювати задля шматка хліба, вставати о шостій ранку та йти на поденщину…”, а на старості померти з голоду, “що б ви тоді сказали?” Устами Розалі Мопассан дає остаточну відповідь на питання, яким є життя: “Не таке хороше, але й не таке вже погане, як гадається”. У цьому нехитрому резюме міститься глибока думка про те, що життя тотожне лишень самому життю, що воно ширше і за індивідуальну долю, і за соціальні негаразди. І висловлюється ця ідея не єдино у фіналі. Вона приховано присутня в усій тканині роману й передусім в авторських описах природи, сцені. коли юна Жанна захоплено дивиться у бездонну синяву неба.
Написаний слідом за “Життям” роман “Любий друг” має іншу жанрову природу. Це не психологічний роман. Його походження з написаного двома роками раніше памфлету “Чоловік – повія” визначило і тематику, і художню форму твору. Сходження відставного унтер-офіцера Жоржа Дюруа до вершин влади та багатства мотивоване передусім соціально. Характер Дюруа. заявлений як характер соціального негідника, розкривається шляхом прямої авторської оцінки Уже в його зовнішності – “спокусника з бульварного роману” – акцентовано тваринний, примітивний первень. Недалекий, неосвічений. неродовитий герой робить попри те стрімку кар’єру. Динамізм сюжету відповідає внутрішній установці героя, котрий добре тямить, що для досягнення успіху слід поспішати.
У романі-памфлеті немає тих суперечностей і “психологічних зупинок”, які присутні в романі “Життя”. Його власний ряд вибудуваний за невблаганною логікою. Нахабство, неперебірливість у засобах, брутальна біологічна сила, успіхи серед жінок – риси, які не взаємно заперечують, але доповнюють одна одну і роблять характер Дюруа по-своєму цілісним. Торжеств) такої особистості особливо сприяють періоди політичного безчасся. Таким часом постає в романі III Республіка з її бурхливим розвитком капіталізму, економічними та зовнішньополітичними аферами, зростаючою владою преси, яка формувала суспільну думку. Саме в газеті робить перші кроки вгору цілковито бездарний журналіст, майже неграмотний Дюруа. Преса, що виражає інтереси фінансових ділків, котрі стали справжніми господарями Франції, колоніальні війни в північній Африці, т. зв. “Танжерська експедиція”, безвладний закон і несправедливий суд репрезентують у романі середовище, в якому розвиваються “ницість, підлість і заздрість, що угніздилися в глибині людського серця”. Іронічно-захоплений опис весілля “дворянина” дю Руа та доньки банкіра у фіналі роману наочно демонструє і перемогу “чоловіка-повії”, і ставлення до нього автора.
Окрім ремарок і безпосередніх оцінок, це ставлення відчувається в самому стилі роману – і у виборі лексики, особливо характерної для вульгарної, наполегливої мови героя, і в синтак-сисі. Музичні та гнучкі фрази “Життя”, що передають складний ритм роздумів і аналізу психології героїні, змінюються в “Любому другові” різкими, короткими реченнями, що змальовують “соціального негідника”.
Психологічну природу першого роману та розвінчувальну критику другого поєднав третій роман Мопассана – “Монт-Оріоль”. Перипетії кохання, зародження, наростання та загибель почуття відтворені у ньому на тлі шахрайства довкола організації нового модного курорту. Підприємці та підкуплені лікарі безсовісно обманюють хворих. У “Монт-Оріолі” є вражаючі за ліризмом, а чи сарказмом сцени, але в ньому немає цілісності, він не досягає рівня ані психологічної глибини “Життя”, ані їдкої іронії “Любого друга”. Це саме можна сказати і про три останні романи Мопассана.
Творчість письменника, котрий продовжив традиції французької реалістичної прози, яка увібрала найскладніші та найрізноманітніші тенденції епохи – від натуралізму до символізму, – залишається зразком класики європейської літератури.
Перша українська збірка новел Мопассана “Дика пані” вийшла 1899 р. у Львові за редакцією і з передмовою І. Франка. Твори Мопассана перекладали Марко Вовчок, В. Щурат, О. Маковей, І. та М. Рильські, В. Підмогильний, Б. Козловський, М. Дейнар, М. Качеровський, П. Чикаленко, О. Косач-Кривинюк, Л. Івченкова, М. Вишнівська, В. Державин, Є. Тимченко та ін.
З. Кірнозе
(2 votes, average: 5.00 out of 5)