МОНТЕНЬ, Мішель
(1533 – 1592)
МОНТЕНЬ, Мішель (Montaigne, Michel – 28.02.1533, замок Монтень – 13.09.1592, там само) – французький письменник.
Народився у фамільному замку Монтень неподалік від Бордо. Батько зробив усе, аби син отримав чудову класичну і юридичну освіту. Монтень з дитячих літ засвоїв латину та грецьку мови, які відкрили йому світ античності.
У 1558 р. він став радником парламенту в Бордо. Тут, у парламенті, він знайшов однодумця і найближчого друга – Етьєна де Ла Боесі. Ця дружба, що обірвалася через п’ять років через передчасну смерть Ла Боесі,
У 1571 p., удень свого народження, Монтень, залишивши всі посади, усамітнився в родовому замку. Тут він писав свої “Проби” (“Essais”). Через десять років (і через рік після видання перших двох книг “Проб”) він був обраний мером Бордо. Чотири роки, на які припали і релігійні чвари, що роздирали країну, і епідемія чуми, він керував містом. Потім знову робота над “Пробами” в тиші родового замку – і знову бурхливі події: “День барикад” у Парижі, ув’язнення у Бастилії, участь у засіданнях Генеральних
Не лише витоки ерудиції Монтень в царині давньої історії, філософії, літератури відкриваються за фактами його біографії. За нею можна судити не тільки про відвагу автора, котрий продовжував і після Варфоломіївської ночі вільно розмовляти з Ціцероном чи Овідієм (значно пізніше, у 1676 p., це стало однією із підстав для включення “Проб” у ватиканський Індекс заборонених книг). Важливіше інше: на схилку епохи Відродження з її культом вільної й одухотвореної особистості народжується філософсько-етична доктрина Людини, Яка Кидає Виклик Життєвим Обставинам.
Монтень був свідком перехідної доби від Ренесансу до нового часу. Він осмислює минущий характер живої історії, і тому, напевне, для нього не існує бар’єрів Часу та Простору, тому й Сократ, і Карл Великий, і якийсь фабрикант гральних карт – його сучасники. їхня несхожість його не лякає, він і не шукає схожості явищ, для нього “явища завжди відмінні: найбільш спільна для всіх речей ознака – їхня розмаїтість і несхожість” (есе “Про досвід”). Але ця мозаїка виявляється цілісним монтенівським світом, позаяк об’єднана особистістю, котра шукає, скептично ставиться до догм (нехай навіть це буде догма про Бога), сповнена тверезого глузду та морального чуття.
Перехідність епохи визначила і своєрідність “Проб” Монтень як літературного твору. На схилку XVI ст. вже починали вимальовуватись контури нової літератури, де у столітті, що надходило, пануватимуть художні системи бароко та класицизму. Система жанрів втрачала свій безумовний пріоритет, жанри втрачали універсальність і рівність, усе більше підпорядковуючись “ієрархії жанрів”, а універсальність відображення світу дедалі більше ставала характеристикою іншої системи об’єднання художніх принципів (те, що тепер заведено називати художнім методом). У цьому виявилось посилення авторського начала в мистецтві на противагу традиційності, хоронителями якої були жанри мистецтва попередніх епох.
При переході від однієї системи жанрів до іншої, що відповідає новим реаліям, необхідний експеримент. Такий експеримент (пробу!) поставив Монтень, розробивши відразу два нових жанри: жанр “проби” (чи по-французьки “есе” – цей термін увів у світову літературу саме Монтень) і жанр “проб”, тобто цілісної книги таких есе.
Кожне есе, що складає розділ у книзі Монтень, зберігає установку на універсальність у відображенні світу і майже не обмежується предметом, зазначеним у заголовку (сам принцип називання розділів – “Про дружбу”, “Про виховання” тощо – бере свій початок в античності та Середньовіччі, і назва поеми Лукреція “Про природу речей” чи розділів популярної збірки “Римські діяння” – “Про кохання”, “Про досконале життя” тощо – потверджують це). Письменник слідом за своїм старшим сучасником П. Ла Раме (Петром Рамусом), чудовим французьким філософом, вбитим у Варфоломіївську ніч, користується не латиною (якою він володів досконало), а французькою мовою, всіляко уникає науково-подібності, аби бути зрозумілим для читачів, хоча начебто пише для вузького кола. Есе Монтень чи не вперше втілили в усій повноті принцип “жанрової свободи” на противагу схоластичній вченій, філософській традиції. Письменник нехтує стрункістю композиції, на перший погляд, текст есе є довільним монтажем за асоціацією найрозмаїтішого матеріалу: історичних фактів (у цілковитому хронологічному безладі), загальних міркувань, суто особистісних оцінок і фактів індивідуального життєвого досвіду тощо. “І, правду кажучи, чим же іншим є моя книга, як не тими ж гротесками, як не такими ж чудернацькими тілами, зліпленими з різних частин, як-небудь, без певних обрисів, послідовності та співмірності, окрім суто випадкових?” – зауважує письменник в есе “Про дружбу”. Але є тут своя система – система ідей, яку створює Монтень. Ідеї та приклади, що їх пояснюють, становлять зерно кожного есе, як і зерно всієї книги.
Ідеям Монтень властива посутня особливість: вони не мають абсолютного характеру, не є апріорною істиною і тому не можуть існувати бездоказово. Отже, ці докази набувають особливого значення. Це своєрідний всесвіт Монтень, який він вибудовує як єдність об’єктивного та суб’єктивного первнів. Тому його особистий життєвий досвід нітрохи не суперечить прикладам із чужого життя, всі вони, незалежно від історичних відмінностей, проектуються на одну часову площину.
У передмові Монтень називає свою книгу “щирою”. Ця особливість не пройшла повз увагу читачів наступних поколінь. Очевидно, у визначенні “щира книга” є глибокий підтекст. Це характеристика, яка більше підходить людині, а не книзі. Або книзі, що сприймається як жива істота. Якщо зерном “Проб” є певна система ідей та їхніх доказів, то їх можна розглядати як своєрідний “скелет”, що тримає ідейну композицію, а приклади, які їх пояснюють, – як цілісний світ, позбавлений диференціюючих параметрів, не розбитий на фрагменти. З цього огляду впадає в око характерна для монтенівського тексту особливість: у кожному есе відчувається модель цього цілісного світу, а отже, кожен фрагмент, навіть відокремлений від інших, несе в собі загальну інформацію про концепцію книги.
З одного боку, Монтень майже повсюдно говорить не про окремі частини, а про всю книгу в цілому. Більше того, він сам слідкує за тим, як складається його книга, що стає ніби героєм самої себе. Але це не така єдність книги, за якої жодна з частин не може бути вилучена без шкоди для розуміння загального задуму. Це не жорстка конструкція “Декамерона” Дж. Боккаччо та інших аналогічних творів із замкненою композицією, яка нагадує містичну стрункість “Божественно: комедії” Данте.
З іншого боку, Монтень, видавши “Проби” у 1580 р (І-II книги) і перевидавши їх ще чотири рази – 1582, 1587, 1588 pp. (дата ще одного видання не встановлена), у видання 1588 р. вніс близьке шестисот доповнень і вперше включив третю книгу, а потім у так званий бордоський екземпляр (це був екземпляр видання 1588 р.) він продовжує вносити нові доповнення та виправлення (його недостатньо точна публікація належить до 1595 p., а більш точна, яка стала осново:-: для наступних видань, – до 1912 р.). “Щира книга” Монтень дійсно ніби живе своїм життям, її склад не заданий і жорстко не фіксований. Очевидно, саме цим пояснюється виникнення традиції друкувати Монтень уривками. Свобода доповнень таким чином перетворилась у свободу вилучень. Інакше кажучи, “пробам” як текстовій єдності властива та сама “жанрова свобода”, що й “пробі” (“есе”) як окремому твору.
Книгу Монтень можна розглядати як зразок художньо-філософської прози. Згодом, хай це будуть філософські повісті Вольтера чи філософський роман XX ст., у цій групі жанрів утвердиться той самий, що й у М., принцип побудови твору: героєм такого твору стає ідея, а сюжетом – “випробування” цієї ідеї. Наслідуючи монтенівське есе “Про педантизм”, усіх людей можна поділити на “фахівців” (“педантів”), “дилетантів” і “концептуалістів”. Монтень – мислитель, котрий формулює і випробовує свої ідеї, безсумнівно, концептуаліст, і в цьому його особливе значення для читачів наступних епох.
Монтень з його концепцією людини став цікавий кожному, оскільки вирішив найскладнішу проблему філософії людського існування: суперечливу природу людини він знайшов і розкрив у самому собі. Самоаналіз, піднесений у ранг методу філософського пізнання, продемонстрував у Монтень свої особливі евристичні можливості в осмисленні сутності людини, такі можливості які ніякими іншими способами не підлягають безумовному перенесенню у філософську доктрину. При цьому Монтень вдалося уникнути Сцілли та Харібди у проблемі людини. Він не впав у соліпсизм, у визнання свого “я” за єдину реальність, а поміж тим французький філософ і лікар XVII ст. К. Брюне, котрий виходив зі схожих до монтенівських настанов, фатальним чином прийшов до цієї нісенітниці (А. Шопенгауер має рацію що викінчених соліпсистів можна знайти хіба що серед божевільних). Але Монтень, заперечуючи безмірні претензії людини, не приєднується і де богословської традиції огуди людини (“О нікчемна мерзенносте людського становища, о мерзенне становище людської нікчемності!” – читаємо в трактаті Інокентія III “Про зневагу до людини, чи Про нікчемність людського становища”, написаному поміж 1194 і 1195 p.). Монтень взагалі є чужими крайнощі в усьому. Він виявляє дивовижну для свого часу віротерпимість.
Релігійний фанатизм неприйнятний для Монтень як неприйнятні інквізиція, тортури, “полювання на відьом”. “Жодна ворожнеча, – пише він, – не може дорівнятися християнській. Наша ревність коїть дива, коли вона узгоджується з нашою схильністю до ненависті, жорстокості, марнославства, пожадливості, злослів’я і повстання… Наша релігія створена для викорінення вад, а насправді вона їх захищає, годує і збуджує” (II, розд. XII). Але й безвір’я зазнає від французького мислителя такого ж осуду, атеїзм для нього є “вчення страхітливе і протиприродне, яке до того ж заледве вкладається в людській голові через властиве йому нахабство та розбещеність…” (II, розд. XII). Хоча можна зауважити, що такий енергійний осуд є знову ж таки не до кінця щирим: покладання надій на віру не завадить нашому скептикові раціоналістично розмірковувати про неможливість чудес у буденному житті: від оповідок очевидців таких чудес у нього “вуха в’януть” (III, розд. XI). ‘Я людина з розумом грубуватим, – каже Монтень, – зі схильністю до всього матеріального і правдоподібного” (там само).
Це мерехтіння ідеї в жодному випадку не може бути зведене до безпринципності Монтень, хоча неодноразово впродовж століть давало привід для довільності в його тлумаченні. Залежно від орієнтації коментатора Монтень бував і добрим католиком, і стовідсотковим атеїстом, і захисником науки, знання, що здобувається на практиці, і агностиком, котрий заперечує достовірність будь-якого знання. Але будь-яка спроба одновимірного прочитання Монтень свідчить про небезсторонність коментатора, а не Монтень. Коли в “Діалогах мертвих і новочасних осіб” Б. Фонтенель надає Сократові у пару Монтень, то вже цим французький скептик спрощується, адже вся оригінальність цього мислителя в тому, що діалог відбувається в ньому самому.
Основу такого світогляду й дає Монтень заглиблення в самого себе, самоспоглядання та самоаналіз. Мабуть, тут ще немає тієї міри саморозкриття, яку – не без впливу М. – визначає собі Ж. Ж. Руссо у своїй “Сповіді”. Монтень повідомляє нам безконечну кількість деталей про своє самопочуття, про те, як він переносив, приміром, нирковокам’яну хворобу, чи про те, що він залюбки одягався у все чорне чи у все біле, що здригався при наглому пострілі, що якось упав з коня… Французький літературний критик Г. Лансон, перелічуючи масу таких подробиць, все ж виявляє, що Монтень якось забуває представити себе радником парламенту, наказним, і цим “додається остання риса нашого філософа: марнославство в його найдитиннішій формі, дворянське марнославство розбагатілого буржуа”. Лан-сон не без іронії зауважує схожість Монтень з мольєрівським Журденом, міщанином-шляхтичем.
Все ж, мабуть, ця маленька слабкість не применшує особистості Монтень( а навпаки, доповнює природну людяність його образу. Більше того, вона цілком співрозмірна з його особистими домаганнями лише на якесь середнє місце в суспільстві, у жодному випадку не на вершині його, але й в жодному випадку не на його найнижчій сходинці. Тут нема життєвого принципу бути сірістю. У Монтень “серединність” особистості в суспільних зв’язках знову ж таки виступає засобом скептичного розуму, що відгороджує самого себе від крайнощів особистісної активності, як і підневільності. Це, таким чином, особливе людське право, що забезпечує його гідність.
Зазначимо, що Монтень у своїх роздумах про право людини навдивовижу схожий із Н. Мак’явеллі; як і останній, він цілковито приймає неморальні засоби боротьби, але тільки для сильної особистості. Більше того, він покладає необхідність у державі посад “не лише мерзенних, але й порочних”, які слід отримувати “більш стійким і менш делікатним громадянам”: “Загальне добро вимагає, аби в його ім’я вдавалися до зради, брехні та нещадного знищення…” (III, розд. І). Інша річ, що така діяльність неприйнятна для самого Монтень, котрому не лише “осоружно обманювати”, але “осоружно й тоді, коли обманюються” в ньому (там само). Спорідненість низки ідей Монтень і Мак’явеллі не має бентежити сучасного читача з двох причин: по-перше, стереотип мак’явеллізму (“мета виправдовує засоби”), що засів у нас в голові, не враховує, що метою Мак’явеллі вважає добро Батьківщини та народу, інакше кажучи, його мета високоморальна, гуманістична. Але тут концепція гуманізму і доби Відродження стає самозапереченням, титанізм ренесансної особистості повною мірою відкриває свою зворотну сторону, але сторону, властиву всьому ренесансному гуманізмові. Ця друга обставина особливо важлива для розуміння Монтень, котрий не відмовляється від особистісного ідеалу ренесансного гуманізму, але знаходить своєрідну нішу, де зворотний бік титанізму Відродження перестає бути цінністю для особистості: ця ніша – звичайна людина (у Монтень – “приватна особа”), і саме цією, позбавленою титанізму людиною і уявляє себе французький мислитель.
Д. Дідро вдало назвав скептичне ставлення до людського пізнання “терезами Монтеня”, але чи не слід було б добачати ці “терези” значною мірою в тому “звичайному”, зниженому “я”, що захищає філософа від крайнощів “надлюдини”. Мабуть, Вольтер, Дідро, Руссо та інші енциклопедисти епохи Просвітництва були настільки засліплені достоїнствами скептичного монтенівського методу та його психологізмом у змалюванні людини, що недооцінили філософського значення для мислителів тієї зниженої особистості, яку він демонструє передусім на власному прикладі. Менш захоплений Монтень російський філософ А. Лосев щодо цього, далебі, точніший, коли підкреслює: “Навряд чи ми помилимося, коли скажемо, що у Монтеня в дуже яскравій формі виражене послаблене самопочуття людської особистості, якась її пригніченість і безумовна розгубленість перед існуючим хаосом життя… погляди Монтеня – це суцільна критика відродженського титанізму…”
Чи не тут криється філософське підгрунтя самої форми “Проб”, того, що, як зауважував О. де Бальзак, Монтень починається і закінчується в кожній своїй фразі? Зауважимо, що їх безладний характер завжди бентежив його послідовників і давав опонентам привід для критики. П. Шаррон, учень Монтеня, свою працю “Про мудрість” будує “майже” за Монтень: відмінність від М. – у запровадженні суворого порядку в структуру та у виклад своїх поглядів. Французький просвітник XVIII ст. Е. Б. Кондільяк енергійно заявляє, що “не хотів би бути приреченим на те, аби завжди читати лише письменників, схожих на Монтеня. Як би там не було, порядок наділений перевагою: він подобається більш постійно; відсутність порядку подобається лише вряди-годи, і зовсім немає правил, які б забезпечували йому успіх. Отже, Монтень вельми удачливий, коли на його долю припав успіх, і було б надто самовпевнено намагатися наслідувати його”. Століттям пізніше французький літературний критик Г. Лансон з певною зарозумілістю писав, що “Монтень радше нашпигував, аніж збагатив свою книгу… численними додатками…”, що “заголовок іноді стосується найнезначимішого місця в розділі, іноді ж не має жодного відношення до нього”, що монтенівська фраза “навдивовижу незорганізована” і “щодо цього Монтень є безумовним регресом у французькій прозі”.
“Виправдання” монтенівського безладу переважно грунтувалося на тому, що це і є надання вільнодумству адекватної йому форми. Воно, до речі, цілком підтверджується і орієнтацією М. на традицію вільнодумства, на Л. А. Сенеку і особливо проти ціцеронівського первня – і стильового, і світоглядного. Важливо враховувати стосовно цього те, що Монтень був учасником однієї із найважливіших літературних полемік XVI – поч. XVII ст. між прибічниками ціцеронівського й антиціцеронівського (аттицизм, ліпсіанізм) напрямів у прозі, що зачіпала всю гуманістичну теорію наслідування старовинних зразків. І у цій суперечці був прибічником (поряд із Еразмом Роттердамським, Ж. Ж. Скалігером, Ю. Ліпсієм, Ф. Беконом) орієнтації на “срібний вік” римського інтелектуалізму. “Листи до Луцилія” Сенеки значною мірою визначили сам замисел монтенівських “Проб”, як і їхню форму – той самий “безлад ідей”, що становить і важкість, і чар Монтеня.
Але все-таки лише цією обставиною у Монтень справа не вичерпується. Антититанізм “для себе” – за визнання особливої парадигми великої особистості “для інших” – не міг не вести до іншого уявлення про порядок, про впорядкованість в інтелекті та духовному житті приватної особи як людського типу. Мак’явеллі трагічно жертвує мораллю монарха задля єдності народу та сили держави. І підгрунтя для цього – не в надлюдині, а в надлюдських вимогах де особистості монарха: в ньому втілена держав; і моральний вибір обмежується державним інтересом (а не міркуваннями особистої користі чи особистої вигоди монарха як приватної людини).
Монтень вибирає іншу точку відліку, ставлячи в центр приватну людину. Зміна точки відлік;. можна сказати, знімає трагічну суперечність мак’явеллізму та дає в руки Монтень аргументи, що визначають явне засудження ним логічної конструкції Мак’явеллі. Ці аргументи такі:
– державець поза межами свого статусу є приватною особою; селянин і король, “простіше кажучи, відрізняються один від одного лише своїм одягом”; “цар – всього лише людина” (І, розд. XLII);
– використання недобрих засобів для досягнення благої мети не є винятковим привілеєм державця, це достатньо поширене людське діяння, яке пояснюється “слабкістю нашого єства (II, розд. XXIII), як і жорстокість, що походить з природного “інстинкту нелюдяності” (II, розд XI). За крайніх обставин, що становлять загрозу для держави, можливе порушення державцем свого обов’язку, але “він зобов’язаний розглядати подібну необхідність як кару Божу; гріха тут немає, адже він відступається від свої. принципів задля загальнообов’язкового та вищого принципу, але це, звісно, є великим нещастям…” (III, розд. І);
– державець має бути безумовним зразком чесноти, навіть на шкоду самому собі, позаях влада тиражує його вади серед підлеглих: “Поступаючись державцям в усьому, що стосується честі та слави, утверджують і укріплюють також їхні недоліки та вади не лише простим схваленням, але й наслідуванням”, через це “інколи в моду входили розпуста і всіляка розбещеність, а також зрадництво, блюзнірство, жорстокість, а також єресь, а також забобони, невірництво, розпещеність і ще гірші вади, якщо такі є” (III, розд. VII); складність же полягає в тому, що “чеснота потребує, аби її дотримувались задля неї самої; і якщо нею прикриваються заради інших цілей, вона зараз же зриває машкару з нашого обличчя” (II, розд. І);
– моральна стійкість державців послаблюється тим, що в них у всіх сферах діяльності немає гідних суперників; “ніхто не насмілюється вступити з ними у справжнє змагання” (III, розд. VII);
– через усе це найобтяжливіша і найважча на світі справа – “гідно владарювати”; “важко дотримувати міру у настільки безмірній могутності” (III, розд. VII);
– людина мудра, стійка, пристрасна “на п’ятсот сажнів вивищується над усіма королівствами та герцогствами, в самій собі віднаходячи ціле царство”; “Переваги королівського звання – значною мірою гадані: на будь-якому ступені багатства та влади можна відчувати себе королем” (І, розд. XLII).
Такою є логіка Монтеня у його запереченні мак’явеллізму. Вона близька до критики монтенівським старшим приятелем Ла Боесі монархії як узурпації народних прав, пізніших ідей французького Просвітництва про природні права людини. Але для нас, мабуть, ще важливішим є фінальний наслідок, який виводить з цих засновків французький мислитель. Цей наслідок – для себе: “Мене не охоплює ані пристрасна ненависть, ані пристрасна любов до великих світу сього, і воля моя не затиснена в лещатах ані заподіяною їй образою, ані почуттям особливої вдячності. Що стосується наших державців, то я поважаю їх лишень як підданий і громадянин і моє почуття щодо них вільне від усілякої користі… Це й дозволяє мені ходити завжди і всюди з високо піднесеною головою, відкритим обличчям і відкритим серцем” (III, розд. І).
Вільнодумство, таким чином, переведене Монтень в осердя особистості приватної людини, воно не спрямоване ні на зруйнування яких би там не було основ суспільності, для вільної всередині себе особистості таке руйнування непотрібне і навіть небезпечне, воно якраз і створює невпевненість і нервозність. Немає жодного сенсу вивищувати людину над світом; тверезий глузд і життєві спостереження підказують мислячій людині, що вона не центр Всесвіту, не вища за Бога, не вінець природи, навіть у порівнянні з тваринами вона програє і фізично, і морально (II, розд. XII). Але внутрішній світ особистості здатний стати її іншим виміром: тут є моральний вибір, а отже, є свобода, є панування над собою, є, зрештою, правдива велич людини. У кінцевому підсумку це цілком відродженська ідея, і добачати її в Монтень, напевне, важливіше, ніж – як бувало не раз – дорікати йому за політичний консерватизм.
Перша та друга книги “Проб” помітно відрізняються від третьої. Написана пізніше від двох перших, з перервою в десятиліття, третя книга видається більш вільною, а в розумінні навколишнього життя, мабуть, і глибшою. Монтень сам змінювався і усвідомлював цю зміну в собі. “Ніколи не буває, – писав він, – аби дві людини однаково дивились на одну й ту саму річ, і два цілком однакові міркування неможливо виявити не лише у двох різних людей, але й в однієї і тієї ж людини в різний час” (“Проби” , III, розд. XII).
Ще не так давно М. писав, що “відмінна ознака мудрості – це незмінно радісне сприйняття життя…” (І, розд. XXVI). Емоційне тло третьої книги видається не надто відповідним цьому гаслові, і хоч автор провів виразну межу між собою як мером і собою як М. (III, розд. X), його політична кар’єра у важкі для Франції часи не могла не відобразитися й на пафосі тих багатьох місць у “Пробах”, що звернені до сучасників.
В Україні переклад уривків “Проб” здійснив А. Перепада.
В. та Вал. Лукови
(1 votes, average: 5.00 out of 5)