МОНТАЛЕ, Еуджемо
(1896 – 1981)
МОНТАЛЕ, Еуджемо (Montale, Eugenio -12.10.1896, Генуя – 12.09.1981, Мілан) – італійський поет, лауреат Нобелівської премії 1975 p.
Mонтале народився у Генуї, в родині комерсанта середнього достатку, і був п’ятою дитиною у сім’ї. У 14 років після важкого захворювання змушений був перервати навчання в школі, яке компенсував інтенсивною самоосвітою, вивченням творів вітчизняної та зарубіжної літератури і філософії. З 1917 р. перебував на фронтах Першої світової війни піхотним офіцером, а після повернення у 1919 р. в Геную звернувся до літературної
Коли, відгомонівши, птахів зграї
Зникають геть, поглинуті блакиттю,
Яснішим видається шепотіння
Густих дерев у тихому повітрі,
Гострішим – запах,
Що пливе понад землею,
І душу огорта солодкий щем.
Отут, де не траплялось споконвіку
Ні чвар людських, ні міжусобних воєн,
Знайшлася частка й нашого багатства –
Лимонів мерехтіння золоте.
(“Лимони”, пер. Ю. Педана)
Проте лірика поета – це не лише описовість. Особистий досвід і загальнолюдське надбання оформлялись у щільні рядки, у незвичний для апеннінської літератури стиль. Й. Бродський у своїй статті, присвяченій Mонтале, означив його як “новий гіркий стиль” (на противагу dolce stile nuovo, новому солодкому стилю флорентійської школи, якого замолоду дотримувався Данте і який панував в Італії впродовж багатьох століть). Ознакою стилю, концепції Данте стало злиття літературної та розмовної мов, що дозволило автору якомога повніше реалізувати установку на прозу повсякдення. Саме вона цікавила Mонтале, оскільки “поета веде пошук точкової правди, а не універсальної”. Це злиття надає надзвичайної пронизливості і щирості поетичним рядкам, у яких сусідять зорові образи та філософські категорії, де естетика перевіряється етикою, а ритм (задля точності і музичності вербального малюнка) використовує і риму, і її відсутність. Останнє виокремило поезію Mонтале в особливий ряд, який не піддавався класифікації на фоні тогочасних “ізмів” і літературних шкіл:
Розсипав я на підвіконні крихти
На завтрашній уранішній концерт,
І світло загасив, і сну чекаю,
І от уже з’являються – усі,
Кого я знав колись, – малі й великі.
Силкуюсь вибрати – кого б я з них
Хотів вернути, а кого – не варто.
Вони такі, які й були, – незмінні.
Куди помітніший наш власний розпад:
Ми всіх зусиль доклали, щоб цей світ погіршав.
(Пер. Г. Кочура)
Із часом критикам вдалося означити стиль поета. Ним виявився герметизм – навіть не якесь означення течії, а, швидше, форма зображення дійсності, певного переживання, затінених словесними образами, зовнішніми подробицями, атмосферою. На цю тему значно пізніше висловився і сам Mонтале: “Я не прагнув до чистої лірики в тому плані, як її пізніше трактували в нас, до гри звукових навіювань, ні, я потребував такого результату, який містив би мотиви, не розкриваючи їх чи, правильніше, не вивалюючи їх на стіл: визнавши, що у мистецтві зовнішня та внутрішня обставина і твір-предмет – на різних шальках терезів, потрібно було виражати предмет і приховувати обставину-спонуку”. Таким чином уже в текстах першої книжки поета прочитуються всі складники герметизму – відхід від соковитості до прозаїчно: аскетичності, компактності мови, асоціативності, використання частіше фонетичної, звукової, ніж змістової особливості слів, алітерації й обертони.
Звичайно, ідеологічне підгрунтя “поезії відсутності” особливо помітне у наступних збірках Mонтале – “Обставини” (“Le occasioni, 1939) та “Буря й інше” (“La bufera e altro”, 1956). В останню ввійшов і цикл “Фіністерре” (“Finisterre”), потайки вивезений з Італії і виданий у Швейцарі: у 1943 р. У віршах цих збірок мало хроніки, хай і закамуфльованої, але відчуття трагедії передається – через природу, похмурі образи, людські біль і смерть. Попри все, сам поет ніколи не вважав себе герметиком, хоча й не заперечував тези про складність своєї поезії. Навіть більше. Mонтале супроводжував свої книги примітками, які повинні були “дати хоч якісь факти про місця та події”. Втім, обмовки, роз’яснення про свою роботу і своє ставлення до поетичного матеріалу Mонтале залишив не тільки в есе та статтях, а й у поетичних творах:
На думку давніх, сходами до Бога
Поезія слугує. Хоч, можливо,
Що це не так, коли мене читаєш,
Проте колись я зрозумів це чітко,
Коли для тебе я знайшов свій голос,
І з турмами і кіз, і хмаровищ
Він линув і об бескиди розбився
І з висоти він звергнувся в долини,
Щоби терни глодати скалкуваті
Та стебла ситнику ув озерці; і лики
Сонця й місяця, згубивши свою цезуру,
Зливались воєдино; мотор затих,
На придорожній брилі
Кривавою намітився стрілою
Шлях в Алеппо.
(“Сирія”)
Вірші чотирьох останніх книг італійського поета – “Сатура” (“Satura”, 1971), “Щоденники 71-го та 72-го” (“Diario del’71 e ’72”, 1973). “Зошит за чотири роки” (1977) й “Інші вірші” (1981) – стилістично прозоріші, насичені сатиричними (стосовно споживацького суспільства, економічного дива, масової культури і т. д.), іронічними й особистісними, пронизані просвітленим смутком інтонаціями. Ці “міні-епізоди” грунтуються у першу чергу на спогадах, на “спілкуванні” з померлою дружиною. Остання подія, ця втрата, проходить особливою темою по сторінках книг, по кришталево чистих, вільних від поетичної витонченості, імперативу метафор й образів, маленьких (інколи – у два-три рядки) поемах. У 1972 p. Mонтале був удостоєний Нобелівської премії “за значні досягнення в поезії, що вирізняється величезною проникливістю і вираженням поглядів на життя без ілюзій”.
Українською мовою окремі вірші Mонтале переклали О. Пахльовська та Ю. Педан.
За X. Закіровим
(1 votes, average: 5.00 out of 5)