МІРКУЮЧИ НАД СТОРІНКАМИ РОМАНА Ч. Т. АЙТМАТОВА “ПЛАХА”
Одним з найбільш яскравих добутків останнього років став роман Ч. Айтматова “Плаха”, написаний в 1986 році. Його справедливо можна віднести до добутків сучасної російської літератури, тому що донедавна, а точніше, до розпаду Радянського Союзу література нашої багатонаціональної країни не ділилася на українську, казахську, киргизьку й так далі, тому що проблеми, основні теми відбивали живе життя народу, а, отже, зв’язку були численні й нерозривні у всіх сферах життя.
Ч. Айтматов – киргиз. У його добутках є риси національного колориту
“Плаха” свого роду кульмінаційний добуток автора, у якому він сконцентрував свій письменницький і людський досвід, свою цивільну тривогу, викликану станом суспільства, життям великий, багатонаціональної, такий велик і сильної, як усі звикли вважати, країни.
Дійсно, вражає різноманіття проблем, порушених
Роман був сприйнятий критикою неоднозначно. Багато хто бачили дійсно глибокий зміст добутку, а багато хто засуджували Айтматова за те, що він зібрав в “Пласі” всі проблеми, що існували в той час у суспільстві, не пропонуючи виходу зі сформованої ситуації. Дійсно, показуючи таку безліч проблем, автор не дає їхнього однозначного рішення, не відповідає на поставлені питання. Він лише наводить факти, розкриває образи героїв через їхні вчинки, малює картину буття, попереджає нас про розплату за численні гріхи, тим самим змушуючи задуматися над своїми вчинками, усвідомити свої помилки й самим знайти єдино правильний життєвий шлях.
Багато критиків негативно озивалися про композиції роману, підкреслюючи незв’язаність між собою окремих його частин. Справа в тому, що побудова роману дуже своєрідно, У романі три різних сюжетних лінії, які прямим або непрямим образом зв’язані між собою. Це лінії Авдия Каллистратова, Бостона й Базарбая й пари вовків – Акбары й Ташчайнра. Їх поєднують загальні події, описані в добутку, також на основі кожної із трьох сюжетних ліній автором розкривається одна, на мій погляд, з найбільш важливих проблем роману – проблема вибору певного шляху, тобто моральний вибір героїв.
І ці шляхи в кожного з героїв роману далеко не однакові.
Авдия Каллистратова автор наділяє кращими моральними якостями, такими, як доброта, щирість, безмежна лю-бовь до людей, здатність до самопожертви. Він вірить у Бога, у добро, у справедливість, у свою правоту, у силу слова. Він бачить у кожній людині, нехай навіть у самому страшенному негіднику, не його негативні сторони, а насамперед часточку людської душі. Він переконаний, що кожна людина в глибині душі прагне до гармонії, тому Авдий намагається переконати людей, наставити їх на шлях щирий, допомогти їм знайти віру й “жити в Христі”. Але він переоцінив свої сили, і в цьому його трагедія. Його ніхто не хотів слухати, і він сам стає жертвою насильства, проти якої бореться. І зрештою Авдий Каллистратов гине, розп’ятий на саксаулі, але не отрекшийся від віри.
Недарма у романі проводиться паралель між Авдием Калли-стратовым і Ісусом Христом. Колишній семінарист стає у романі послідовником Христа в його вірі й переконаннях. Обоє вірять, що всі люди добрі споконвічно, обоє жертвують життям заради того, щоб урятувати людство від гріха.
Авдий у романі – праведник. Він є носієм ідеї христианства. Але він не служить тим догмам, які проголошує церква. Авдий висуває ідею сучасного Бога, що не коштує на місці, розвивається із часом. Він уважає, що в кожної людини є свій Бог, ім’я якому – совість. І намагаючись звернути людей у віру, Авдий тим самим намагається розбудити їхня совість. Але, незважаючи на те що Авдий Каллистратов наділено у романі кращими людськими якостями, ми бачимо, що його життєвий шлях не вибраний автором як ідеальний. Айтматов не встає повністю на сторону Авдия. Він не згодний з ідеєю його героя про всемогутність Бога. Ми бачимо, що авторові важлива віра не тільки в Бога, але в першу чергу в людину. Самопожертва одиниць не врятує людство, не позбавить мир від абсолютного зла.
Цікаве протиставлення у романі Авдия Каллистратова Гришану – ватажкові “гінців” за анашой. Гришан реально дивиться на життя. Він знає, що у світі існують насильство й зло й що добро й справедливість перемагають далеко не завжди. Він бачить людей у їхніх гірших проявах, їхніх пороках і слабостях. Людина слабшала, і це дозволяє більше сильним жити за звіриними законами, де повинен вижити найсильніший. Гришан упевнений у собі й у своїх переконаннях, тому він навіть не намагається запобігти спробам Авдия переконати “гінців”, навернути їх до своєї віри. Навпроти, він говорить, що не буде цьому перешкоджати. І, як ми бачимо, Гришан виявляється прав. “Гінці” – діти свого покоління, виховані не тільки на атеїзмі, але й на безвір’ї взагалі, на запереченні віри не тільки в Бога, але й у моральні людські принципи, не здатні, та й не хочуть вислухати й зрозуміти Авдия. Насильство – їхній природний стан, і вони, не замислюючись, роблять його ще раз, скинувши Каллистратова з поїзда. Але що ми можемо жадати від цих зовсім ще хлопчиськ – Петрух і Ленек, у яких із самого дитинства не було ні нормальної сім’ї, ні будинку, яких життя нещадно кидало в різні авантюри? Хіба можна жадати від них, що б після того, як вони сповна сьорбнули горя, вони зберегли віру у світлі й чисті ідеали й залишилися людьми? Тут, на тлі морального вибору героїв, перед нами розкриваються ще дві найважливіші проблеми – суспільного устрою, що породжує пристрою, що породжує такого роду людей, і наркоманії, що стає усе актуальніше, незважаючи на те що про неї ніколи не говорилося відкрито. Безумовно, життєвий шлях гінців, нехай навіть не обраний ними, а певний їм долею, є застереженням для нас, людей молодого покоління, що шукають відповіді на самі головні й серйозні питання життя.
Цікаві з погляду вибору життєвого шляху Бостон і Баразбай – головні герої іншої сюжетної лінії. Обоє вони пастухи, що живуть у Моюнкумских степах. Бостон, як ми побачимо зі змісту роману, – це людина зі зламаною долею. Він має кращі людські якості, здатний співчувати іншим, каятися, переживати, у нього є віра й певні ідеали в житті. Крім того, він дуже працьовитий, відповідально виконує свою роботу. Баразбай же, навпроти, п’яниця й ледар. Він незадоволений життям, озлоблений і ні в що не вірить.
Саме від нього у романі ми чуємо слова про те, що справедливості у світі як не було ніякий, так і немає.
Між цими двома героями – Бостоном і Базарбаем – розв’язується відкрита ворожнеча, що приводить до трагічних наслідків. Бостон, один з найбільш позитивних героїв роману, робить самосуд і вбиває Базарбая. Отчаявшись і розчарувавшись у житті, коли, цілячись у вовчицю Акбару, убиває власного сина, він робить учинок, що ніколи не зможе собі простити. Убивши Базарбая, Бостон руйнує свій внутрішній мир, сам поводиться на “плаху” за найважчий гріх – убивство, тому що він не зможе жити з такою провиною на душі. Тут перед нами не тільки соціальної конфлікт особистості й суспільства, але й психологічний, внутрішній конфлікт людини, що совершили вбивство, із самим собою.
Навряд чи ми маємо право засуджувати або виправдувати Бостона за доконаний злочин. З одного боку, Базарбай заслуговував покарання за свої гріхи, але з іншого боку, жодна людина не вправі вирішувати долю інших людей.
Так що ж виходить? Ми бачимо, що у романі немає ідеального героя, жоден життєвий шлях, обраний різними героями, не є до кінця правильним. Долі всіх героїв заканчива-ются трагично. Авдий розп’ятий, Базарбай убитий, “гінці” арештовані, а Бостон сам зруйнував своє життя, зробивши найстрашніший гріх – убивство.
Може бути, у цій трагічності фіналу добутку й полягає його зміст? Може бути, автор хоче показати, що за гріхи людства із часів Ісуса Христа розплачуються найкращі? Але хто ж тоді продовжить рід людський?
Із цього погляду символично зображення у романі пари вовків – Акбары й Ташчайнара, які є основною третьою сюжетною лінією. Автор показує нам людське суспільство й життя тварин, і ми бачимо, що тварини живуть за законами природи, перед особою якої всі рівні, у той час як у світі людей панує хаос і беззаконня. Вовки у романі, як це ні парадоксально звучить, виявляються більше “людяні”, чим самі лю-ди, і їхній життєвий шлях є більше правильним, а виходить, більше правильним, чим життя кожного з героїв. Через образи вовків автор розкриває тему волі, показує взаємозв’язок тварин із природою, взаємини їх між собою. Автор протиставляє гармонію життя вовків дисгармонії життя людського суспільства, тим самим підкреслюючи його основні пороки й недоліки. Автор змушує нас задуматися: невже для нас, людей, немає виходу? Невже ми самі поводимося на плаху й ніщо не має сил цьому перешкодити? Це ще одне питання, залишений автором без відповіді, питання, над яким має бути задуматися нам, читачам.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)