МІО, МІЙ МІО – АСТРІД ЛІНДГРЕН – СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА. ЗРОСТАННЯ І ВЗАЄМИНИ ЗІ СВІТОМ

ЧАСТИНА СЬОМА СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА. ЗРОСТАННЯ І ВЗАЄМИНИ ЗІ СВІТОМ

Літературна розминка

АСТРІД ЛІНДГРЕН

МІО, МІЙ МІО

Оповідь ведеться від особи головного героя – сироти Бу Вільгельма Ульсона, якого всі називали просто Буссе. Матір він втратив відразу після народження, про батька ж ніхто нічого не знав. Зовсім маленьким Буссе всиновили тітка Едля й дядько Сікстен. Однак вони сприймали хлопчика як тягар і постійно допікали йому докорами. Почуваючись самотнім і нещасливим, Буссе над усе мріяв знайти рідного батька. Єдиною його

розрадою був приятель Бенко, який мав пречудового тата.

Одного вечора продавчиня Лундін, яка завжди добре ставилася до Буссе, подарувала йому яблуко й попросила вкинути в поштову скриньку листівку. Саме тієї миті в житті хлопчика розпочалися дивовижні події…

Він у дорозі і день і ніч

Я пішов до поштової скриньки за квартал від ятки. І коли вже мав опустити в неї картку, помітив, що вона світиться, ніби горить. Атож, літери, які написала тітка Лундін, яскріли, мов жарини. Я не втримався і прочитав картку. На ній було написано:

“Королю Країни Далекої.

Той, кого ти так довго шукаєш, у дорозі.

Він у дорозі день і ніч і несе в руці знак – осяйне золоте яблуко”.

Я нічого не втямив. Але мене чомусь обсипало морозом, і я квапливо вкинув картку до скриньки. Хто в дорозі день і ніч? І хто несе в руці золоте яблуко?

Та ось я глянув на яблуко, яке мені дала тітка Лундін. І побачив, що воно золоте. Воно золоте, сказав я сам до себе. У мене в руці було осяйне золоте яблуко.

Я мало не заплакав. Власне, не заплакав, а мало не заплакав. Бо відчув себе дуже самітним. Я пішов до парку Тегнера й сів на лавку. Там не було ні душі. Усі люди вечеряли вдома. Тільки я сидів надворі в темряві. Сидів сам. Сам із золотим яблуком і не знав, що з ним робити.

Поки що я обережно поклав його біля себе на лавку. Поблизу стояв ліхтар, і світло падало на мене й на яблуко. Але те світло осявало й ще щось на землі. Виявилося, що то звичайна пляшка з-під пива, певна річ, порожня. Тільки хтось заткнув її уламком гіллячки. Мабуть, хтось із дітей, що гралися вранці в парку. Я підняв пляшку й прочитав напис на невеличкій наліпці: “Акціонерне товариство стокгольмських броварів. Другий гатунок”. І раптом помітив, що в пляшці щось ворушиться.

У книжці “Тисяча й одна ніч”, яку я позичав у бібліотеці, писалося про духа, замкненого в пляшці. Але ж то було в далекій Арабії і тисячі років тому, та й не у звичайній пляшці з-під пива. Навряд чи в пляшках стокгольмських броварень могли бути якісь духи. Та в цій принаймні був. Далебі, в цій пляшці сидів дух. І з усього видно було, що він хотів вийти звідти. Він показував на дерев’яну затичку й благально дивився на мене. Я ще ніколи не мав справи з духами і трохи боявся витягати затичку. Але врешті-таки витяг, і дух, страхітливо загуркотівши, вилетів із пляшки й почав рости так швидко, що скоро став вищий за найвищі будинки навколо парку Тегнера. Духи здатні на таке: то вони зіщулюються й можуть уміститися в пляшці, то виростають і стають великі, як будинок.

Аж не віриться, що можна так злякатися, як я злякався. Я весь тремтів. Дух озвався до мене просто-таки громовим голосом.

Помітивши золоте яблуко, дух промовив до Буссе: “У твоїй руці знак! Ти той, кого я маю забрати. Ти той, кого довго шукає наш король!”. Він узяв хлопця в обійми, злетів у небо і поніс його до Країни Далекої. Швидше за блискавку вони летіли під хмарами…

Нарешті дух простяг руку й показав удалину на щось зелене. Воно ніби плавало на чистій блакитній воді, освітлене сонцем.

– Це Країна Далека, – мовив він.

Ми почали знижуватися до тієї зеленої плями. Виявилося, що то острів, який плавав у морі. Повітря над ним було напоєне пахощами тисяч троянд та лілей, у ньому бриніла дивовижна музика, краща за будь-яку музику на світі.

На морському березі височів великий білий замок, і ми опустилися біля нього.

Уздовж берега хтось ішов. І це був мій тато-король. Я впізнав його, як тільки побачив. Я знав, що це мій тато. Він простяг руки, і я кинувся йому в обійми. Він довго не відпускав мене від себе. Ми тоді нічого не казали один одному. Я лише обіймав його за шию і мовчав.

Ох, як би я хотів, щоб тітка Едля могла побачити мого тата-короля! Який він був гарний, як мерехтіло золотом та діамантами його вбрання! З вигляду він був схожий на Бенкового тата, тільки

Вродливіший. Шкода, що тітка Едля не бачила його. Тоді вона б сама зрозуміла, що мій тато не поганець.

Проте тітка Едля правду казала, що моя мама померла, коли я народився. А дурні керівники притулку не подумали повідомити моєму татові, де я опинився. Він шукав мене цілих дев’ять років, і я такий радий, що нарешті знайшовся.

Я вже давно живу в Країні Далекій. Дні мої всі як один веселі й радісні. І кожного вечора тато-король приходить до моєї кімнати, ми будуємо разом моделі літаків і розмовляємо.

Я росту, і мені тут добре. Мій тато-король щомісяця робить карби на одвірку в кухні, щоб побачити, наскільки я виріс.

– Міо, мій Міо, як ти знову вигнався, – каже він, коли ми міряємо мій зріст.

– Міо, мій Міо, – каже він, і голос у нього ласкавий і ніжний.

Виявляється, я зовсім не Буссе.

– Я шукав тебе цілих дев’ять років, – каже мій тато-король. – Я не раз довго не міг заснути і все проказував: “Міо, мій Міо”. Бо я знав, що тебе так звати.

Отож-бо. Буссе – не справжнє моє ім’я, як і все моє життя на Упландській вулиці. А тепер воно справжнє.

Я дуже люблю свого тата-короля, і він мене також дуже любить.

Міо дуже подобалося в Країні Далекій, хоча він і сумував за своїм другом, який залишився у Стокгольмі. Невдовзі він познайомився із сином королівського садівника Юм-Юмом, вельми схожим на Бенка, але навіть чемнішим і поважнішим. Хлопчики стали друзями. Потім у Міо з’явився ще один приятель – чудовий золотогривий кінь Міраміс, який міг скакати понад хмарами. Разом з Юм-Юмом і Мірамісом Міо подорожував Країною Далекою і в кожній такій подорожі знаходив нових друзів.

Мешканці Країни Далекої жили за законами добра й справедливості. Однак вони страждали від утисків володаря Країни Чужинецької, жорстокого лицаря Като, який викрадав дітей і перетворював їх на птахів. День і ніч Като кував зло у своєму замку, тримаючи в страху всіх довкола. Залізним пазуром він виривав з людських грудей серця й замість них вкладав кам’яні. Люди з кам’яними серцями ставали вірними слугами лицаря, а тих, хто не скорився, він перетворював на птахів.

Міо дізнався, що саме він, королівський син, має здолати мучителя. Попри страх і невпевненість у своїх силах, хлопчик усе ж таки наважився стати на захист людей. Збираючись у дорогу, Міо отримав від друзів хліб, сопілку, ложечку і плащ, про чарівні властивості яких навіть не здогадувався. Та головне – разом з ним до Країни Чужинецької вирушив Юм-Юм.

Моторошною і спустошеною постала перед хлопчиками ця країна. Сотні вивідувачів нишпорили скрізь, шукаючи Міо. Вони викрали Міраміса, й тепер друзям доводилося розраховувати лише на власні сили.

Міо і Юм-Юм дізналися, що Зброяр з Країни Чужинецької викував меч, здатний розітнути камінь, і лише цим мечем можна здолати Като. Однак шлях до печери, у якій було ув’язнено Зброяра, лежав через грізний Мертвий Ліс…

У Мертвому Лісі

Ми пішли далі в темряві й врешті дісталися до Мертвого Лісу. У ньому стояла мертва тиша, не віяв вітер, не шелестіло листя, бо на деревах не було зеленого листя, яке могло б шелестіти. Тільки стирчали мертві, чорні стовбури з чорним сучкуватим мертвим гіллям.

Такий ліс хіба може часом приснитися: ти йдеш, і йдеш, і ніяк не виберешся з нього. Ми трималися за руки, як маленькі заблудні діти. Мертві дерева стояли так густо, що ми насилу посувалися вперед.

– Якби дерева не виросли так густо, – сказав Юм-Юм, – якби пітьма не була така чорна і якби ми не були такі малі й самітні!

Раптом хлопчики помітили лаву вивідувачів.

Вони сунули просто на нас, і я знав, що тепер усьому кінець. Юм-Юм також побачив їх і тільки міцніше стиснув мене за руку. Вивідувачі ще не помітили нас, та скоро мали помітити – і ми пропали. Я вже не зможу стати на герць із лицарем Като. І напевне вже другої ночі старий Ено почує над озером квиління двох нових птахів.

Вивідувачі надходили чимдалі ближче, а ми стояли, мов прикипіли до місця. Раптом сталося щось дивовижне. Чорний стовбур старого дерева біля самих нас розчахнувся, і я побачив, що він усередині дуплистий. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в тому дуплі, тремтячи, мов двоє пташенят, коли поблизу ширяє шуліка. Тим часом вивідувачі вже надійшли до нас, і ми почули, про що вони балакають.

– Хтось наче розмовляв у Мертвому Лісі, – сказав один із них. – Хто б це міг бути?

– Між нами є ворог, – сказав другий. – Певне, це він розмовляв у Мертвому Лісі.

– Якщо ворог у Мертвому Лісі, то ми скоро спіймаємо його, – сказав іще один голос. – Шукаймо скрізь!

Ми почули, як вони кинулись шукати між деревами. Почули їхню скрадливу ходу перед нашим стовбуром і принишкли всередині дупла, малі й налякані.

Довго шукали вивідувачі, але не знайшли нас. їхні голоси почали поволі віддалятися. Нарешті стало тихо. Дуплисте дерево врятувало нас.

Я не міг збагнути, чому воно врятувало нас. Може, цілий Мертвий Ліс так ненавидів лицаря Като, що ладен був допомагати тому, хто прийшов стати з ним до бою? Може, й це дерево колись було зелене, з буйним свіжим листям, що шелестіло, як у ньому гуляв вітер? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла його. Навряд чи дерево вибачило тому, хто вбив його зелене листя.

Отож воно й захотіло допомогти мені, що прийшов стати на герць із лицарем Като.

– Дякую, любе дерево, – сказав я, коли ми вибралися з дупла.

Але дерево стояло тихе, мертве й нічого не сказало нам у відповідь. Ми рушили далі Мертвим Лісом. Ми знову йшли і йшли

Хлопчики почули, що вивідувачі зовсім близько.

Цокіт копит наближався. Та зненацька сталося щось несподіване. Перед нами розступилася земля, і я побачив невеличку печеру. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в ній, зіщулені й тремтячі, як двоє зайченят, коли поблизу лис.

Ми сховалися саме вчасно. Загриміли копита, і вивідувачі проїхали просто над печерою. Ми почули цокіт копит і важку конячу ступу по стелі печери. На нас посипалася земля. А ми сиділи принишклі, малі й налякані.

Над нашими головами знов загриміли копита. Вивідувачі почали перегукуватись, тоді позлазили з коней і посідали на землю перед самим війстям до печери.

Вивідувачі сиділи біля самої печери й балакали про те, як вони братимуть нас у полон. Сиділи чорні, страшні серед мертвих дерев у моторошному сірому світанку. А їхні коні закусували вудила й рили копитами землю.

– Шукаймо, шукаймо скрізь, – мовив один вивідувач. – А що це за отвір у землі?

– Мабуть, печера, – відповів другий. – Може, ворог заховався там? Шукаймо скрізь!

Ми з Юм-Юмом пригорнулись один до одного. Я збагнув, що тепер усе пропало.

– Я зараз спробую ткнути туди списом, – сказав котрийсь із вивідувачів. – Якщо ворог там, я його наштрикну на вістря.

І ось у війсті з’явився чорний спис. Ми відсунулись якомога далі в печеру. Але спис міг туди досягти, і його вістря дедалі наближалося до нас. Воно тикалось на всі боки, проте в нас не втрапило. Устромилося навіть у стіну між мною і Юм-Юмом, але нас не зачепило

– Шукаймо! Перешукаймо цілий ліс! – почули ми голос знадвору. – Лицар Като наказав спіймати ворога. Але тут його немає.

Після цього вивідувачі посідали на своїх чорних коней і поїхали геть.

Ми були врятовані. Печера сховала нас. Я дивувався: чому? Може, навіть земля ненавиділа лицаря Като й рада була допомогти тому, хто прийшов стати з ним на герць? Може, колись на цій землі росла м’яка зелена трава, що на світанку вкривалася росою? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла її. Навряд чи земля могла вибачити тому, хто вбив її м’яку траву, яка тут колись росла. Тож вона прихистила того, хто прийшов стати до бою з лицарем Като.

– Дякую, люба земле, – сказав я, коли ми вилізли з печери.

Та земля не відповіла нам. Вона лежала тиха, наче мертва, а війся до печери взагалі зникло.

Ми йшли і йшли. Мертвий Ліс скінчився, і дорогу нам загородили гори й прямовисні скелі.

– Це, видно, і є найчорніша гора на світі, – сказав Юм-Юм. Так, це найчорніша гора, але де в ній печера Зброяра? “Найглибша печера в найчорнішій горі”, – сказав Ено.

– Ой, Юм-Юме, зараз ми… – почав я.

І враз замовк. Я знав, що тепер усе пропало. Бо з Мертвого Лісу до нас мчала довга лава чорних вивідувачів. Частина з них бігла, а частина їхала верхи на чорних конях, і всі сунули просто на нас. Вони помітили нас і гучно закричали чудними хрипкими голосами:

– Ворог серед нас! Ось він! Ловімо його! Ловімо! Лицар Като наказав узяти ворога в полон!

Ми з Юм-Юмом стояли, впершись спинами в скелю, й дивились, як до нас наближаються вивідувачі. Так, тепер усе пропало. Я ніколи не стану до бою з лицарем Като. На серце мені наліг камінь. Мені хотілося впасти на землю й заплакати.

Найглибша печера в найчорнішій горі

І тоді сталося щось дивне. Скеля, в яку ми впиралися спинами, подалась, і не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми опинилися всередині гори. Ми тремтіли, мов двоє ягнят, коли надходить вовк.

Тепер ми могли не боятись. Ми опинились в середині гори, а вивідувачі лишились назовні, бо гора зійшлася, не лишивши жодного отвору. До нас вони не могли добратися, але ми чули їхні голоси.

Ми з Юм-Юмом узялися за руки й рушили в глиб гори. Ми відчували себе малими й заблуканими, а до найглибшої печери, мабуть, треба було далеко йти.

Ми йшли і йшли. Ходи розгалужувалися на всі боки. Вони утворювали в горі ціле плетиво. Часом тьмяне світло яснішало і ми бачили перед собою метрів на два, а часом залягала така пітьма, що нічого не було видно.

Зі стіни скапувала вода, а я відчував спрагу. Я зупинився, щоб напитись. Вода була не дуже добра, проте іншої ми не мали. Напившись, я обернувся до Юм-Юма, але його не було. Він зник. Мабуть, не помітив, що я зупинивсь напитися води, й пішов собі далі, гадаючи, що я йду за ним.

Спершу я був спокійний. Я стояв на розгалуженні й прикидав, котрим ходом пішов Юм-Юм. Не міг же він зайти далеко, треба лише гукнути, й він озветься.

– Юм-Юме, де ти? – щосили крикнув я.

Але мій голос прозвучав тільки якимось страхітливим шепотом.

Це була дивна гора. Її стіни вбирали в себе мій голос, приглушували його до шепоту. А той шепіт вертався назад. Багаторазовою луною котився в порожнистій горі.

– Юм-Юме, де ти?.. – лунав мій шепіт у темних ходах. – Юм-Юме, де ти?.. Юм-Юме, де ти?..

О, як я злякався! Я кинувся в прохід ліворуч і трохи пробіг ним, тоді вернувся назад до розгалуження й побіг ходом праворуч, потім знов вернувся й побіг тим ходом, що був посередині. Котрим із них пішов Юм-Юм? Я вже не зважувався гукати, бо той шепіт був страшніший за все.

Я намагався не плакати, адже я був лицар. Та тієї хвилини вже не мав сили втриматись. Коли я подумав про те, що Юм-Юм теж бігає котримось із цих ходів і сумним голосом кличе мене, то впав на нерівну кам’яну долівку й заплакав.

Я залишився сам-один. Я плакав і жалкував, що приїхав сюди.

Я не розумів, як мій тато-король міг захотіти, щоб я поїхав у Країну Чужинецьку і став до бою з лицарем Като.

Я вперше подумав, що мій тато-король не зовсім справедливий, бо це він послав мене в таку небезпечну подорож. Та поки я лежав і плакав, отак собі думаючи, мені здалося, ніби я почув татів голос.

Я знав, що це мені тільки здалося, а однаково я виразно почув, як він сказав: “Міо, мій Міо”.

І більше нічого. Але цими словами тато ніби хотів сказати мені, щоб я так не побивався, не занепадав духом. І я подумав, що, може, все-таки знайду Юм-Юма.

Я підвівся з кам’яної долівки. А коли підводився, з моєї кишені щось випало. То була сопілка, яку мені вирізав Нонно. Моя сопілка, на якій я грав разом з усіма, коли ми сиділи навколо вогнища на Острові Зелених Лук.

I я подумав: а що як я й тепер заграю на сопілці? Що як я заграю стародавню мелодію пастухів, якої нас навчив Нонно? Я згадав, як ми з Юм-Юмом тоді сказали один одному: “Якщо ми колись розлучимося, то гратимемо цю мелодію”.

Я приклав сопілку до вуст, та боявся подути в неї. Боявся, що почую глухий звук, як від свого голосу. Але все-таки треба було

Спробувати. І я заграв стародавню мелодію.

Ох, як дзвінко, чисто вона зазвучала! Там, у темній горі, вона звучала дзвінко й гарно, може, навіть краще, ніж на Острові Зелених Лук!

Я дограв її до кінця, тоді прислухався. І далеко, дуже далеко почув у відповідь таку саму чисту мелодію. Вона звучала неголосно, та я знав, що це Юм-Юм відповідає мені. Ох, як я зрадів! Зроду так не радів!

Я радів, а однаково не зміг відразу стримати сльози, тому йшов темним ходом, грав на сопілці й плакав. Стародавня мелодія озивалася на мою гру дедалі ближче, чіткіше й голосніше. І враз у темному ході переді мною з’явився Юм-Юм. Юм-Юм, мій найкращий друг! Я простяг руку і доторкнувся до нього. Тоді поклав руку йому на плече, бо хотів переконатися, що це справді він. І то був він. Мій найкращий друг!

Ми ще довго йшли, але вже не почували себе малими й загубленими. Адже ми були разом і грали на сопілках. Як чисто й гарно звучала стародавня мелодія у цій найчорнішій горі, вона ніби втішала нас, допомагала нам не втрачати мужності!

Відтак хлопчики дісталися печери Зброяра…

Запитання і завдання до прочитаного твору

1. Як герой потрапив до Країни Далекої? Чим вона вразила хлопчика?

2. Як поставився до Міо тато-король? Чому Міо почувався щасливим у Країні Далекій?

3. Яким був шлях Міо та Юм-Юма через Мертвий Ліс? Назвіть чарівних помічників, завдяки яким хлопчики змогли врятуватися від переслідувачів. Знайдіть у тексті коментарі Міо з приводу допомоги, наданої природою.

4. Подискутуйте! У яких ситуаціях Міо відчуває страх і відчай. Чи свідчить це про його боягузтво?

5. Робота в парах. Знайдіть! Визначте елементи традиційної чарівної казки, використані у творі Ліндгрен. Що нового привносить у них письменниця?

6. Пофантазуйте! Як, на вашу думку, розвиватиметься сюжет казки далі?

ЛІТЕРАТУРНИЙ НАВІГАТОР

Книжка за книжкою

Тих, кому сподобалися пригоди Міо, напевне, зацікавить і казка “Брати Лев’яче Серце” (1973). Деякі літературні критики зауважували, що Астрід Ліндгрен порушила в цьому творі надто складні для дітей теми, але його художньої сили не заперечував ніхто. Утім, переконливим свідченням достоїнств казки стали її величезна популярність серед юних читачів і Міжнародна літературна премія імені Януша Корчака, якою було відзначено твір.

У казці йдеться про двох братів – Юнатана та Карла Левів, синів бідної швачки. Старший, тринадцятирічний Юнатан, був улюбленцем дітей і дорослих. Справжній красень, спритний, розумний і шляхетний, вправний в усьому, за що брався, він завжди перебував у центрі уваги. Молодший, десятирічний Карл, вродився негарним з лиця, слабким і боязким. Тяжка хвороба прикувала його до ліжка, позбавивши можливості спілкуватися з іншими дітьми. Та, незважаючи на різну вдачу, брати любили один одного більше за життя. Понад усе вони хотіли бути разом. Саме так, пліч-о-пліч, вони пережили чимало пригод у таємничій країні Нангіялі, де їм довелося стикнутися зі зрадою тиранічною владою та вбивчою силою допотопних чудовиськ…

Запитання і завдання для самостійного опрацювання твору

1. Як жилося братам Левам у їхньому шведському помешканні? Порівняйте цих героїв. Як Карл ставився до того, що брат у всьому його перевищував? За що Юнатан отримав звання Лев’яче Серце?

2. Через які небезпеки довелося пройти братам Лев’яче Серце заради звільнення Шипшинової долини від влади зла?

3. Якими вчинками Карл підтвердив звання Лев’яче Серце, що перейшло до нього від старшого брата?

4. Як ви гадаєте, чому вести оповідь у казці авторка “довірила” саме Карлу?

Нове знайомство

Крістіне Нестлінгер – австрійська дитяча письменниця. Її перу належить близько ста книжок. Найкращі з них перекладено тридцятьма вісьмома мовами. Талант Нестлінгер відзначено понад тридцятьма літературними преміями, серед яких Премія імені Г. К. Андерсена та Премія пам’яті Астрід Ліндгрен.

Письменниця народилася 13 жовтня 1936 р. у Відні. Дитинство її збіглося з трагічним періодом в історії Австрії: спочатку країна потерпала від гітлерівської влади, потім – від розрухи й безладу, спричинених Другою світовою війною. Та незважаючи на поневіряння, дівчинка зберігала вміння бути щасливою. Після закінчення школи Нестлінгер навчалася у Віденській академії мистецтв, працювала ілюстратором книжок для дорослих.

Із часом, зрозумівши, що художниці з неї не вийде, Крістіне покинула роботу і стала домогосподаркою. Тепер вона малювала для своїх маленьких доньок. Найбільше Нестлінгер подобалося зображувати кумедну неслухняну дівчинку з рудим волоссям і вигадувати про неї всілякі історії. Згодом вона впорядкувала ті оповідки й разом з малюнками віддала до видавництва. Так з’явилася книжка “Вогняно-руда Фредеріке”. Щоправда, ілюстрації до неї намалював усе ж таки інший художник…

Перший літературний успіх наснажив письменницю на нові задуми. Одна за одною виходили її книжки “Діти з підвалу” (1971), “Начхати нам на огіркового короля!” (1972), “Чорний чоловік і великий собака” (1973), “Маленький добродій береться до справи” (1973) та багато інших. Герої Нестлінгер видаються надто самостійними й бунтівливими. Проте їм притаманна чудова властивість: вони окрилюють юних читачів почуттям упевненості в праві бути самим собою.

Книжкове частування

Одним із творів Нестлінгер, який охоче читають діти різних поколінь, є казка “Конрад, або Дитина з бляшанки” (1975).

У ній ідеться про незвичайного хлопчика на ім’я Конрад. Його виготовили на спеціальній фабриці й помилково надіслали в бляшанці дивакуватій пані Бартолотті. Побачивши хлоп’я у своїй оселі, самотня жінка розгубилася, але надзвичайно зраділа й відразу сприйняла його як сина.

Конрад був таким вихованим, розважливим і чемним, що видавався дорослим ідеальною дитиною. Навіть пан Егон, приятель пані Бартолотті, який не любив малечу, захотів стати його названим батьком. А тим часом робітники фабрики розпочали справжнє полювання на диво-хлопчика…

Цитата

На екрані хлопчик з дерев’яною головою в червоній шапочці, що виявився не таким безтурботним, саме вбив пластмасового крокодила, і сто дітей на телестудії заверещали, як мавпи. Конрад відвів пальця від носа і сказав:

– Бідний крокодиле, біднесенький, як мені тебе шкода!

Потім підвівся й вимкнув телевізор. Ще не встиг крокодил випростати всі чотири лапи, як зображення зникло.

– Тобі таке не подобається? – запитав пан Егон. (Він у дитинстві теж не любив таких вистав).

– Треба мати співчуття до тварин! – відповів Конрад.

– Але ж це крокодил, Конраде! – вигукнула пані Бартолотті. – Крокодил – погана тварина, він їсть людей з усіма кісточками й тельбухами!

– Цей крокодил у телевізорі хотів лише спати, – заперечив Конрад. – А той у червоній шапці збудив його, бо репетував на все горло.

– Але ж крокодил підступно підійшов іззаду! – вигукнула пані Бартолотті. (Вона в дитинстві дуже любила такі вистави).

– По-моєму, тварини не знають, що означає підступно підійти ззаду, – мовив Конрад.

– Так, але… – промурмотіла пані Бартолотті.

– По місцевості, де живуть хижі звірі, той у червоній шапці взагалі повинен їздити тільки в закритій машині, – сказав Конрад. – Так набагато безпечніше і для крокодила, і для нього самого.

– Так, але… – знов промурмотіла пані Бартолотті.

– Ніяких “але”! – вигукнув пан Егон, і в голосі його забриніла бурхлива радість. – Ніякісіньких “але”! Хлопець правду каже! Узагалі він, як на свій вік, надзвичайно розумний!

Пан Егон дивився на Конрада з величезною прихильністю. Раніше він ніколи не дивився на дітей з величезною прихильністю; не дивився навіть просто з прихильністю…

Запитання і завдання для самостійного опрацювання твору

1. Як жила пані Бартолотті до того, як у неї з’явився Конрад? Які деталі в описі одягу, помешкання та звичок цієї героїні увиразнюють її дивний спосіб життя?

2. Чи стала пані Бартолотті гарною матір’ю для Конрада? Знайдіть у творі епізоди на підтвердження своєї думки.

3. Чому Конрад не зміг знайти спільної мови з однолітками? Хто був у цьому винний – сам герой чи інші діти? Яку роль у житті Конрадавідігравала Кіті?

4. У чому полягала програма “перевиховання”, яку Кіті запропонувала Конрадові? Чи було така програма корисною не лише для порятунку хлопчика від представників фабрики, а й для його подальшого життя? Обгрунтуйте свою думку.

Нове знайомство

Міхаель Андреас Гельмут Енде – німецький дитячий письменник. На основі деяких його книжок було знято кінофільми, а також мультиплікаційний серіал “Вуншпунш” (2000). Загальний наклад творів Енде, перекладених понад сорока мовами, перевищує двадцять мільйонів примірників.

Письменник народився 12 листопада 1929 р. в містечку Гарміш-Партенкірхен. Батько його був художником. Картини Енде-старшого не мали успіху в провінції, оскільки були написані в нетрадиційній манері, тож родина бідувала. Однак усе змінилося, коли батько вирішив переїхати до Мюнхена – культурного центру країни. Там він швидко здобув визнання, а разом з ним – і гроші. Тим часом до влади в Німеччині прийшли нацисти, й картини багатьох талановитих художників, які “не відповідали” політичним потребам гітлерівців, було заборонено. До цього переліку потрапили й роботи Едгара Енде. Відтак родина знову скотилася в бідність.

Складні обставини позначилися на душевному стані художника. Неодноразово він намагався переконати дружину в тому, що вони не можуть утримувати дитину. Ці розмови залишили глибоку рану в душі Міхаеля. Саме тоді в нього з’явилося почуття неподоланної самотності, яке згодом стало основним поштовхом до письменництва.

У перші шкільні роки хлопець не виявляв інтересу до навчання, але згодом, завдяки другові, захопився літературою і навіть сам почав писати. Досвід написання перших п’єс привів Міхаеля до Мюнхенської школи акторської майстерності. Однак зробити значної кар’єри в цій царині Енде не вдалося, тож він зосередився на літературній діяльності.

У 1954 р. письменник почав працювати кінокритиком на баварському радіо, а невдовзі колишній однокласник запропонував йому написати кілька рядків для дитячого ілюстрованого видання. Захопившись, Енде написав аж п’ятсот сторінок. Так з’явився роман про Джима-Гудзика, який потім було надруковано у двох частинах: “Джим-Гудзик і машиніст Лукас” та “Джим Гудзик і чортова дюжина”. Власне з цього твору й розпочалася подорож Міхаеля Енде світом дитячих фантазій.

У своїх інтерв’ю Енде наголошував на тому, що дорослі мають дозволити дитині до шести років створити власний простір, який був би населений дивними істотами і в якому вона могла б звертатися “на ти” до Сонця й Місяця. Сучасному дорослому світу, на думку письменника, бракує уяви й одухотвореності. Саме тому європейці, стверджував він, мають “власними зусиллями будувати Фантазію, тобто новий, цінний світ”.

Книжкове частування

На початку роману “Джим-Гудзик і машиніст Лукас” (1960) змальовано казкову країну Недогадію. Вона така крихітна, що вміщає лише кількох жителів. Це король Альфонс За Чверть Дванадцятий, машиніст Лукас разом зі своєю паротяжихою Еммою, пан Неталан та пані Штоцкер.

Одного дня листоноша приніс дивний пакунок з помилковою адресою. У ньому було маленьке чорне немовля. Мешканці Недогадії радо прийняли дитину на виховання. Так у їхньому королівстві з’явився ще один підданий – Джим Гудзик.

Хлопчик зростав усім на втіху. Найкращим його приятелем був машиніст Лукас. Якось король Альфонс, стривожений тим, що Джимові бракує місця в країні, запропонував Лукасу позбутися паротяжихи Емми. Однак машиніст нізащо не хотів розлучатися зі своєю вірною подругою, тому вирушив на ній у подорож. Разом з ним до далеких країв помандрував і маленький Джим. Так розпочалися їхні пригоди.

Першою країною, яку відвідали мандрівники, була загадкова Мандала. Щойно прибувши туди, Лукас і Джим вирішили прогулятися…

Цитата

Кілька годин обоє друзів поволі блукали тісними провулками й строкатими вулицями. Це була неабияка мандрівка, бо там випадало побачити безліч незвичайного й дивного. Наприклад, чистильників вух! Ті хлопці працювали точнісінько так, як у нас, бува, працюють чистильники взуття. Ставлять собі на вулиці зручні стільці, і всі охочі на них сідають. І тоді вони чистять вуха. Але не якимось віхтем, ні! Це довга й вишукана процедура. У кожного чистильника вух є маленький столик зі срібною тацею, а на ній лежить сила-силенна маленьких ложечок, щіточок, патичків, йоржиків, усіляких баночок і горняток. І всім цим вони орудують. Мандалійці залюбки ходять до вухочистія. По-перше, зрозуміло, з гігієнічних міркувань, а по-друге, той так приємно лоскоче й чухає, коли обережно провадить свій ритуал. Мандалійцям це неабияк подобається.

Відтак були також рахувальники волосинок, які лічать волосинки на голові. У Мандалі-бо важливо знати, скільки в кого волосинок. Тож у рахувальника волосинок є мініатюрні пласкі щипчики із золота, якими він може підхопити окремо кожну волосинку. Так він збере сотню волосинок, а тоді, зв’язавши їх у жмутик, в’яже маленький бантик. І так доти, поки все волосся на голові не буде пов’язане в жмутики і на кожному з них не світитиметься той бантик. Поряд з ним сидить помічник рахувальника, що підраховує все волосся. Зрозуміло, частенько ця процедура триває не одну годину. Втім, не з усіма випадає так морочитися, бо в деяких мандалійців, здається, на голові лише дві-три волосинки.

Але було ще багато іншого!

Приміром, на вулицях то тут, то там з’являлися фокусники. Мить – і на долоні з крихітної насінини виростає деревце, ще мить – і на ньому повсідалися справжнісінькі пташечки й защебетали. На гілках висіли плоди завбільшки як “морські камінці”, їх можна було зірвати й з’їсти, на смак вони нагадували цукерки.

Були також акробати, які жонглювали своїми дітьми завбільшки з горошину. І при цьому діти, перекидаючись у повітрі, ще встигали награвати на маленьких трубах веселу музику. А що можна було купити!? Ніхто не повірить, якщо сам не бував у Мандалі. Було б безглуздо перераховувати всю ту садовину, найтонші тканини, посуд, іграшки й усіляке начиння, бо тоді ця книжка була б удесятеро товща. А ще були різьбярі зі слонівки. Це неабияке мистецтво.

Деяким із тих майстрів було вже понад сто років, і у своєму житті вони вирізали одну-єдину річ. А проте ця річ була такої краси, що ні в кого й ніде не знайшлося б стільки грошей, щоб її купити.

Запитання і завдання для самостійного опрацювання твору

1. Чим країни, змальовані у творі “Джим-Гудзик і машиніст Лукас”, відрізняються від вигаданих країн, зображених у казках інших письменників?

2. Які фантастичні явища й істоти трапляються на шляху Джима і Лукаса?

У чому полягає своєрідність цих фантастичних елементів?

3. Які риси характеру притаманні головним героям твору?

4. Схарактеризуйте стосунки між машиністом Лукасом і Джимом. Визначте найпоказовіші для цих стосунків епізоди.

У СВІТІ МИСТЕЦТВА

НА ПЕРЕХРЕСТІ МИСТЕЦТВ

Таємниця усмішки Мони Лізи

Картина “Мона Ліза”, або, як її ще називають, “Джоконда”, – чи не найвідоміший шедевр геніального художника Леонардо да Вінчі (1452-1519).

Сучасники вважали митця людиною вельми загадковою, навіть причетною до чародійства. Така само слава закріпилася й за цим його твором.

На картині зображено жінку на ім’я Ліза. Її образ вражає дивовижною одухотвореністю. Наш погляд одразу зустрічається з поглядом Мони Лізи, й, дедалі уважніше придивляючись до портрета, ми помічаємо, що вираз її обличчя постійно змінюється, ніби в живої людини.

Навіть репродукції картини зберігають цю дивну властивість.

Усмішка Мони Лізи здається то глузливою, то лукавою, то сумною, то таємничою. Це схоже на містику, проте Леонардо да Вінчі свідомо прагнув такого ефекту й досягнув його точно розрахованими засобами. Кутики очей і губ він прикрив м’якими тінями, що надало жіночому обличчю невловимого виразу. Для того щоб підкреслити цей вираз, художник застосував прийом асиметрії1. Найвиразніше це виявилося в пейзажі, зображеному за спиною Мони Лізи, – горизонт його лівої частини нижчий за горизонт правої частини. Тому, коли наш погляд пересувається ліворуч, фігура жінки ніби виростає, здіймається над пейзажем. Зі зміною напрямку нашого погляду змінюється й обличчя, у якому також відсутня симетрія.

Усмішка Мони Лізи вже багато століть надихає на різноманітні гіпотези щодо її тлумачення. Та в будь-якому разі вона залишається символом загадковості…

За Е. Гомбріхом

1. Розгляньте репродукцію картини Леонардо да Вінчі “Мона Ліза” (с. 211). Як художник досягає гармонійної єдності образу жінки (її обличчя, постави, одягу) та пейзажу?

2. Якою вам здається посмішка Джоконди? Опишіть свої враження.

Герої Ліндгрен на екрані

Перші екранізації казок Астрід Ліндгрен з’явилися на її батьківщині вже за кілька років після публікації книжок про Пеппі та Блюмквіста. Упродовж 1950-1980-х років шведський режисер Улле Хельбом зняв сімнадцять кінофільмів за творами письменниці.

Взірцем радянської мультиплікації стали стрічки “Малий і Карлсон” (1968) та “Карлсон повернувся” (1970) режисера Бориса Степанцева. Роль Малюка в них озвучила зірка радянської анімації Клара Румянцева, а сам Карлсон заговорив неповторним голосом Василя Ливанова – тоді ще майбутнього виконавця знаменитої ролі Шерлока Холмса. Режисер розставив у казці Ліндгрен свої акценти. У книжці Малий – трохи розпещена дитина, оточена любов’ю близьких. А в радянській стрічці він постає самотнім хлопчиком, якому бракує друзів і уваги батьків. Відповідно до цього в мультфільмі змінюється й образ Карлсона: його зображено кумедним жартівником, що не хоче прощатися з дитинством, а не відчайдушним бешкетником, як у казці.

1Асиметрія – відсутність або порушення симетрії. Симетрія – гармонійне розміщення точок або частин предмета в просторі, коли одна половина є ніби дзеркальним відображенням другої.

Кінофільм “Міо, мій Міо” за однойменною казкою Ліндгрен було створено в 1987 р. спільними зусиллями радянських, норвезьких, шведських і англійських кінематографістів під керівництвом радянського режисера Володимира Грамматикова. Зйомки відбувалися в Криму, Шотландії та Швеції. До роботи над музичним супроводом стрічки долучилися колишні члени легендарної в 1970-1980-х роках групи “АВВА” (“АББА”) БенніАндерсон та Бьорн Ульвеус. Цей фільм став найдорожчою з екранізацій творів шведської письменниці, створених за її життя.

1. Перегляньте фільм “Міо, мій Міо” (режисер В. Грамматиков, 1987 р.) і розкажіть про свої враження від нього.

2. Знайдіть відмінності між кінострічкою і текстом казки. Як ви вважаєте, чи виправдані такі відхилення від літературного твору? Поясніть свою думку.

Підсумкові запитання і завдання

Перший рівень

1. Назвіть автора оповідання “Запах думки”.

2. У якому оповіданні змальовано людство після третьої світової війни?

3. Хто з літературних героїв потрапляє в Країну Далеку?

Другий рівень

1. Про який твір живопису йдеться в оповіданні “Усмішка”?

2. Поясніть назву оповідання “Запах думки”.

3. Що таке наукова фантастика? Наведіть приклади літературних творів цього жанру.

Третій рівень

1. У чому головного героя оповідання “Усмішка” протиставлено юрбі?

2. Визначте риси характеру Міо. Обгрунтуйте відповідь цитатами з тексту.

3. У чому виявилася сила фантазії, розуму й волі головного героя оповідання “Запах думки”?

Четвертий рівень

1. Чому в оповіданні “Усмішка” важливою темою є минуле?

2. Яку наукову гіпотезу взято за основу сюжету оповідання “Запах думки”? На які її загрози звертає увагу автор?

3. На прикладах творів “Запах думки” та “Міо, мій Міо” поясніть відмінності між науковою фантастикою та казкою.

Теми творів

1. “Рятівна сила мистецтва в оповіданні “Усмішка””.

2. “Образ Кліві в оповіданні “Запах думки””.

3. “Випробовування головного героя в казці “Міо, мій Міо””.

Клуб книголюбів

1. Подискутуйте! Підготуйте виступ для дискусії на тему “Чим є літературна фантастика: втечею від дійсності чи, навпаки, пильним поглядом на реальний світ?”.

2. Групова робота. Завдання для першої групи. Порівняйте! Порівняйте сюжети й образи головних героїв оповідань “Запах думки” та “Усмішка”. Визначте, що їх споріднює і що різнить.

Завдання для другої групи. Порівняйте! Порівняйте образ Міо з образом героя-хлопчика з народної (української або зарубіжної) казки. Укажіть основні відмінності в зображенні цих персонажів. Завдання для третьої групи. Пофантазуйте! Уявіть, що герої, з якими ви нещодавно познайомилися, заблукали на сторінках книжок: Кліві опинився в Країні Чужинецькій, Міо – у черзі до картини “Мона Ліза”, а Том – на планеті, де думки передаються на відстані. Якими могли б бути нові історії про цих персонажів?