А. Ліндгрен. “Пеппі Довгапанчоха”. Образ головної героїні

УСІ УРОКИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 5 КЛАС

ІІ семестр

ІЗ ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХ-ХХІ СТОЛІТТЯ

(4 години)

УРОК № 62

Тема. А. Ліндгрен. “Пеппі Довгапанчоха”. Образ головної героїні

Мета: продовжити знайомство учнів із твором письменниці; допомогти зрозуміти його ідейно-художні особливості; розвивати навички вдумливого виразного читання, характеристики героїв твору на основі аналізу їхніх вчинків, ставлення до них оточення, авторської оцінки; розвивати асоціативне та логічне мислення, творчу уяву; виховувати людяність,

дружелюбність, почуття гумору.

Обладнання: портрет письменниці, різні видання твору, ілюстрації до нього, фрагменти кінофільмів, мультфільмів.

Теорія літератури: герой (персонаж, образ, дійова особа) художнього твору, художні засоби.

ХІД УРОКУ

I. Мотивація навчальної діяльності школярів

– Знайомство з новою книгою – це як знайомство з новим другом. Сподіваюся, що наша нова подруга Пеппі Довгапанчоха сподобалася вам, хоча, мабуть, коли б ви мали таку однокласницю чи сусідку в реальному житті, то ще невідомо, як би склалися ваші стосунки. Часто все дивне, незвичайне нас лякає. Але Пеппі не винна, що

залишилася сама, без батьківського піклування. І тепер є чимало дітей, в яких щось не склалося в родині, вони інколи дивно поводяться, тому дуже потребують дружньої підтримки, доброго товариства. А ми продовжуємо читати про дівчинку Пеппі, яка, хоч і з’явилася більше ніж півстоліття тому, близька нам і цікава.

II. Оголошення теми й мети уроку

III. Актуалізація опорних знань

1. Перекажіть епізод із казки А. Ліндгрен “Пеппі Довгапанчоха”, який вам найбільше запам’ятався.

2. Пригадайте, якою на вигляд була Пеппі (її портрет, опис зовнішності).

3. Заповніть таблицю “Реальне та фантастичне в казці”.

Реальне

Фантастичне

Дівчинка працьовита; любить збирати різні речі, розважатися; робить сюрпризи друзям, приховуючи для них подарунки і т. ін.

Дівчинка дев’яти років живе сама; дуже сильна, самостійна; кінь стоїть на веранді; пече тістечка на підлозі і т. ін.

IV. Сприйняття й засвоєння нового матеріалу

1. Виразне читання інших розділів казки А. Ліндгрен “Пеппі Довгапанчоха” (“Пеппі йде до школи”) (див. додаток)

2. Словникова робота за питаннями учнів

3. Обмін враженнями про прочитане, евристична бесіда

– Який із вчинків Петті тобі найбільше сподобався? Чому?

– Що свідчить про те, що Пеппі дуже добра, вразлива та справедлива? (Пожаліла коня й покарала візника; плакала за пташеням)

– Яких помилок у поведінці за столом і під час розмови із вчителькою припустилася Пеппі? Чому?

V. Закріплення знань, умінь та навичок

1. Міні-диспут “Що означає “бути справжньою леді” і чи потрібно це в сучасному житті?”

2. Інтерактивна вправа “Займи позицію”

Правил етикету потрібно дотримуватися скрізь і завжди.

· Так

· У відповідний час та у відповідному місці

· Ні

У відповідний час та у відповідному місці

V. Домашнє завдання

Скласти усну (або письмову) пам’ятку для Пеппі “Як стати “справжньою леді””.

VI. Підсумок уроку

Інтерактивна вправа “Мікрофон”

Продовжте фразу.

– Казка Астрід Ліндгрен “Пеппі Довгапанчоха” примусила мене замислитися над тим…

Додаток

ПЕППІ ПИШЕ ЛИСТА І ЙДЕ ДО ШКОЛИ – АЛЕ ТІЛЬКИ НЕНАДОВГО

– Сьогодні ми з Анікою писали бабусі листа,- сказав Томмі.

– Он як! – мовила Пеппі, мішаючи щось у каструлі ручкою від парасольки. – А я готую смачний обід,- пояснила вона й нахилилася, щоб понюхати вариво. – Його треба годину варити і весь час мішати, а тоді відразу ж подавати на стіл. То ти кажеш, що ви писали бабусі листа?

– Так,- мовив Томмі. Він сидів на ящику й вимахував ногами. – І скоро отримаємо від неї відповідь.

– А я ніколи не отримую листів,- сумно сказала Пеппі.

– Бо ти нікому не пишеш,- мовила Аніка. – Як може отримувати листи той, хто сам нікому не пише?

– А не пишеш ти тому, що не хочеш ходити до школи,- додав Томмі. – Не можна навчитися писати, коли не ходиш до школи.

– Я вмію писати,- заперечила Пеппі. – Я знаю багато літер. Фрідольф, матрос на татовому кораблі, навчив мене. А коли не стає літер, то завжди можна додати цифру. Звичайно, я вмію писати! Але не знаю що. Що треба писати в листі?

– Що хочеш,- відповів Томмі. – Я, наприклад, спершу питаю бабусю, чи вона здорова, і пишу, що сам здоровий. Потім пишу про погоду та інше. А сьогодні ще написав, що вбив великого пацюка в льоху.

Пеппі мішала своє вариво й щось обмірковувала.

– Шкода, що я не отримую листів. Усі діти отримують, а я ні. Так далі не може тривати. Якщо я не маю бабусі, що писала б мені листи, то я сама собі їх писатиму. І зараз-таки й почну.

Вона відчинила дверцята груби й зазирнула всередину.

– Коли я не помиляюся, тут має лежати олівець.

І там справді лежав олівець. Пеппі дістала його, потім роздерла навпіл білу паперову торбинку, сіла до столу й наморщила лоба.

– Тепер не заважайте мені думати,- сказала вона.

Томмі й Аніка вирішили тим часом погратися з паном Нільсоном. Вони почали одягати й роздягати його. Аніка навіть спробувала покласти його в ліжечко, де він звичайно спав. Вона захотіла погратися в медичну сестру. Томмі мав бути лікарем, а пан Нільсон дитиною. Але пан Нільсон уперто вилазив з ліжечка. Нарешті він таки вирвався, стрибнув угору й зачепився хвостом за лампу. Пеппі відірвала очі від листа.

– Ти дурний, пане Нільсоне,- сказала вона. – Хіба хворі діти чіпляються хвостами за лампу? Принаймні в нас у Швеції не чіпляються. От у Південній Африці, я чула, таке часом буває. Там дітей, як тільки в них підійметься температура, підвішують до лампи, і вони висять так, аж поки зовсім одужають. Але ж не забувай, що ми не в Південній Африці.

Врешті Томмі й Аніка залишили пана Нільсона й пішли чесати коня. Кінь дуже зрадів, коли вони з’явилися на веранді. Він потицявся носом їм у руки, просячи цукру. Вони не мали цукру, проте Аніка вернулася до кухні й принесла кілька грудочок.

А Пеппі все писала. Та ось вона скінчила листа, але не знайшла, в що його запечатати. Томмі побіг додому й приніс їй конверта і марку також. Пеппі старанно вималювала на конверті адресу:

“Панні Пеппілотті Довгапанчосі, вілла “Хованка””.

– А що написано в листі? – запитала Аніка.

– Звідки я знаю, я ж його ще не отримала,- відповіла Пеппі.

Повз віллу якраз проходив листоноша.

– Часом мені щастить! – зраділа Пеппі. – Листоноша нагодився саме тоді, коли він потрібний.

Вона вибігла на вулицю й сказала:

– Будь ласка, віддай цього листа Пеппі Довгапанчосі. Негайно!

Листоноша глянув спершу на листа, тоді на дівчинку.

– А хіба не ти Пеппі Довгапанчоха? – спитав він.

– Звичайно, я. А ти думав, що я хто? Абіссінська принцеса, чи що?

– То чому ж ти сама не візьмеш собі листа? – спитав листоноша.

– Чому я сама не візьму листа? Отакої! Ну це вже занадто! Виходить, люди повинні самі собі носити листи? Навіщо ж тоді листоноші? Коли так, то їх треба порозганяти. Я ще зроду не чула такого безглуздя. Ні, любий мій, якщо ти так ставитимешся до своїх обов’язків, то з тебе ніколи не вийде начальник!

Листоноша вирішив, що краще швидше спекатися дівчинки. Він підійшов до вілли і вкинув листа у поштову скриньку. Не встиг лист опинитися в скриньці, як Пеппі квапливо витягла його.

– Ох, я вмираю з цікавості! – сказала вона Томмі й Аніці. – Це я вперше отримую листа.

Усі троє посідали на східцях веранди, і Пеппі розпечатала конверта. Томмі й Аніка почали читати через її плече. Ось що там було написано:

Луба Пепі як жеве твоя 7я кін Пан нілсон чи ти ни хвора в нас світит тмі вбиввиликого пацука

Привіт од Пепі

– Бачиш! – радісно мовила Пеппі. – В моєму листі написано те саме, що ти писав бабусі. Отже, це справжній лист. Я не забуду його довіку.

Вона сховала листа в конверт, а конверт в одну з багатьох шухляд великої шафи, що стояла у вітальні. Для Томмі й Аніки не було кращої розваги, як роздивлятися скарби, що лежали в тих шухлядах. Час від часу Пеппі дарувала своїм друзям дещо з тих скарбів, але їх від того нітрохи не меншало.

– Та однаково ти наробила в листі повно помилок,- сказав Томмі.

– Авжеж,- підхопила й Аніка. – Ти повинна піти до школи й навчитися краще писати.

– Красно дякую,- відповіла Пеппі. – Я вже раз була цілий день у вашій школі й набралася стільки мудрощів, що вони й досі бовтаються у мене в голові.

– А ми через кілька днів ідемо на прогулянку,- похвалилася Аніка. – Цілим класом.

– От лихо! – вигукнула Пеппі і з жалю вкусила себе за косу. От лихо! Я не піду на ту прогулянку тільки тому, що не ходжу до школи. Яка несправедливість! Людям здається, що коли людина не ходить до школи й не вчить таблички вноження, її можна кривдити.

– Ми пройдемо пішки цілу милю. Зайдемо далеко в ліс і там будемо гратися,- мовив Томмі.

Другого дня було так тепло й сонячно, що діти просто не могли всидіти у школі. Вчителька повідчиняла всі вікна, і до класу лилося сонячне проміння. Біля самого ганку школи росла велика береза, а на її вершечку сидів шпак і так висвистував, що Томмі, Аніка й решта дітей, слухаючи його, забули, скільки буде дев’ять разів по дев’ять.

Раптом Томмі аж підскочив з подиву.

– Гляньте, пані вчителько! – вигукнув він і показав пальцем у вікно. – Там Пеппі.

Всі діти також повернули голови до вікна. І справді побачили на березі Пеппі. Вона сиділа майже біля вікна, бо гілля берези нахилялося аж до шибок.

– Привіт, пані вчителько! – гукнула Пеппі. – Привіт, діти!

– Добрий день, люба Пеппі,- відповіла вчителька. – Що тебе привело до нас?

– Я хочу попросити, щоб ти кинула мені крізь вікно трохи таблички вноження,- мовила Пеппі. – Якраз стільки, щоб я мала право піти з вами на прогулянку. А якщо у вас є якісь нові літери, кинь їх також.

– Може, ти сама зайдеш до нас? – мовила вчителька.

– Мабуть, ні,- щиро відповіла Пеппі й зручніше вмостилася на гілляці. – У мене знов запаморочиться в голові. У вас там повітря таке густе від знань, що можна краяти ножем. А тобі не здається, що трішки знань вилітає крізь вікно й пристає до мене? – спитала вона з надією. – Якраз стільки, щоб я могла піти з вами на прогулянку.

– Може, й вилітає,- сказала вчителька.

Діти були раді, що на березі сидить Пеппі. Адже всі вони ласували її цукерками й розважалися іграшками того дня, коли вона ходила до міста. З Пеппі, звичайно, прийшов також пан Нільсон, і дітям було цікаво дивитися, як він перестрибував з гілки на гілку. Часом він стрибав аж на вікно, а одного разу розігнався, скочив Томмі на голову й почав торсати його за волосся. Але вчителька наказала Пеппі, щоб вона забрала мавпу, бо Томмі якраз мав поділити триста п’ятнадцять на сім, а хіба можна виконати такі складні рахунки, коли в тебе на голові сидить мавпа? У кожному разі урокові це заважає. Весняне сонце, шпак, а тут ще й Пеппі з паном Нільсоном – це вже забагато.

– Ви зовсім не думаєте, діти,- мовила вчителька.

– Знаєте що, пані вчителько? – гукнула з дерева Пеппі. – Щиро казати, такого дня, як сьогоднішній, не випадає вчити табличку множення.

– Ми сьогодні вчимо ділення,- мовила вчителька.

– Такого гарного дня треба кинути геть усі “ння”, крім одного грання,- мовила Пеппі.

– Ну то поясни мені, що це за такий предмет,- сказала вчителька.

– Я не дуже добре на ньому розуміюся,- відповіла Пеппі і, зачепившись ногами за гілляку, повисла вниз головою. її руді коси майже торкнулися землі. – Але знаю одну школу, де вчать тільки грання, більше нічого. У розкладі так і написано: “Всі уроки – грання”.

– Он як,- мовила вчителька. – А де ж та школа?

– В Австралії. В одному австралійському виселку на півдні,- не задумуючись, відповіла Пеппі. Вона сіла на гілляку, і очі в неї радісно засяяли.

– І що ж діти роблять на уроках грання? – спитала вчителька.

– Як коли,- відповіла Пеппі. – Здебільшого починають урок із того, що стрибають крізь вікно на подвір’я, тоді з вереском мчать знов до класу, а в класі стрибають по партах, аж поки втомляться.

– А що каже на це їхня вчителька?

– Що каже? Стрибає разом із ними. Гірше за дітей, але нічого. Потім діти з півгодини б’ються, а вчителька стоїть збоку й заохочує їх. Коли надворі йде дощ, усі діти роздягаються й танцюють під дощем. Учителька грає їм марш на фортепіано, щоб вони танцювали під музику. А дехто стає під ринву, щоб побути під справжнім душем.

– Цікаво,- мовила вчителька.

– Ще й як цікаво! – сказала Пеппі. – То чудова школа. Одна з найкращих в Австралії. Але вона дуже далеко звідси.

– Думаю, що далеко,- сказала вчителька. – Проте в нашій школі тобі так весело не буде.

– Шкода,- мовила Пеппі. – Якби я знала, що ми трохи пострибаємо, то, може, зайшла б на хвилину.

– Почекай, поки ми підемо на прогулянку, тоді настрибаєшся,- сказала вчителька.

– То мені справді можна буде піти з вами? – вигукнула Пеппі і з радощів перекрутилася на гілляці. – Я неодмінно напишу про це до тієї школи в Австралії. Хай не хваляться своїм гранням. Бо прогулянка ще цікавіша!

ПЕППІ ЙДЕ ЗІ ШКОЛЯРАМИ НА ПРОГУЛЯНКУ

На дорозі стояв галас – діти тупотіли, сміялися, кричали. Томмі ніс на спині рюкзак, Аніка одягла новісіньку сукенку. Разом із ними йшла вчителька і всі діти з їхнього класу, крім одного хлопчика, в якого саме того дня заболіло горло. Попереду їхала верхи Пеппі, а позад неї на коні сидів пан Нільсон і грався люстерком. Він пускав сонячні зайчики й дуже радів, коли йому щастило пустити якогось у вічі Томмі.

Аніка була твердо впевнена, що сьогодні неодмінно піде дощ. Така впевнена, що наперед сердилася на погоду. Але буває, що часом щастить, навіть якщо йдеш на прогулянку. Отак і сьогодні: на небі не було ані хмаринки. Аніка йшла дорогою в новісінькій сукенці, і серце в неї радісно стукотіло. Та й решта дітей раділи не менше за неї. Уздовж канави сріблилися на лозах котики, а в одному місці жовтіла велика латка первоцвіту. Діти вирішили, що коли вертатимуться додому, то наріжуть цілу в’язочку котиків і нарвуть великий букет первоцвіту.

– Світить, світить ясне сонце,- заспівала Аніка й зітхнула, глянувши на Пеппі, що сиділа на коні гордо, мов генерал.

– Атож, так гарно, як нині, мені було хіба ще того дня, коли я змагалася з боксерами важкої ваги в Сан-Франциско,- мовила Пеппі. – Хочеш трохи покататися?

Звичайно, Аніка хотіла покататися, і Пеппі посадовила її поперед себе на коня. Але тоді й решта дітей також захотіли покататися. Пеппі почала їх садовити на коня по черзі. Правда, Томмі й Ані – ка їхали трохи довше. Потім одна дівчинка намуляла ногу і вже до самого лісу не злазила з коня. Зате пан Нільсон весь час смикав її за коси.

Ліс, до якого вони йшли, називався Страшним лісом, бо там було страшенно гарно. Коли діти були вже під самим лісом, Пеппі скочила з сідла, поплескала коня по спині й сказала:

– Ти так довго нас віз, що, мабуть, стомився. Не можна, щоб хтось один весь час мучився.

Вона підняла коня своїми дужими руками й понесла на галявину, де вчителька звеліла їм спинитися.

– Ходіть сюди, всі страховиська, й побачимо, хто дужчий! – гукнула Пеппі.

Учителька пояснила їй, що в лісі немає ніяких страховиськ. Пеппі дуже розчарувалася.

– Страшний ліс без страховиськ! Чого тільки люди не вигадають. Скоро вони придумають пожежу без вогню і Різдвяні свята без ялинки. А все через те, що скупі. Але як вони заведуть ще й кондитерські без цукерок, то я вже за них візьмуся. Ну що ж, доведеться бути самій страховиськом, бо іншої ради я не бачу.

Пеппі так пронизливо заверещала, що вчителька затулила вуха, а кілька дітей справді перелякалися.

– Гратимемось у страховисько! – вигукнув Томмі й радісно заплескав у долоні. – Пеппі буде страховиськом!

Всім сподобалася така гра. Страховисько сховалося в печеру, бо страховиська звичайно живуть у печерах. А діти застрибали біля входу й почали дражнити його:

– Ти страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене!

Роздратоване страховисько вискакувало з печери й бігло за дітьми, а вони тікали й ховалися хто куди. Тих, кого страховисько ловило, воно вело до печери, щоб зварити на обід. Та коли воно знов гналося за дітьми, полонені тікали й вилазили на великі камені. Лізти було важко, часом доводилося довго намацувати ногою якийсь виступець, щоб упертися в нього. Але гра захопила дітей, їм здавалося, що вони ніколи ще не гралися так цікаво. Вчителька лежала на траві, читала книжку й тільки час від часу позирала на дітей.

– Зроду не бачила такого шаленого страховиська,- промурмотіла вчителька сама до себе.

І, мабуть, вона казала правду. Бо страховисько вистрибувало, верещало, ловило по троє-четверо дітей, перекидало їх собі через плече й несло до своєї печери. Коли треба було, воно спритно, як мавпа, видиралося на найвищі дерева, перескакувало з гілки на гілку або й сідало на коня і гналося за здобиччю. А коли наздоганяло дітей, то схилялося із сідла, ловило їх на бігу, клало впоперек коня і, мов вітер, мчало до печери, вигукуючи:

– Зараз я зварю тебе на обід!

Дітям було так весело, що вони й не думали кінчати гру. Але раптом запала тиша, і коли Томмі й Аніка прибігли до печери глянути, що сталося, вони побачили, що страховисько сидить на камені й засмучено дивиться на щось у долоні.

– Гляньте, воно здохло, зовсім мертве,- мовило страховисько. На долоні лежало мертве пташеня. Воно, мабуть, випало з гнізда і вбилося.

– Бідне,- пожаліла пташеня Аніка.

Страховисько кивнуло головою.

– Ти що, плачеш, Пеппі? – раптом запитав Томмі.

– Я? – обурилася Пеппі. – Та я ніколи не плачу!

– А чого в тебе червоні очі? – не здавався Томмі.

– У мене червоні очі? – Пеппі позичила в пана Нільсона люстерко й глянула на себе. – І де, по-твоєму, червоні очі? Видно, що ти не був зі мною і моїм татом у Батавії. Там в одного чоловіка були такі червоні очі, що поліція заборонила йому виходити на вулицю.

– Чому? – здивувався Томмі.

– Тому що на перехресті всі думали, ніби то – червоне світло, і весь транспорт зупинявся. А ти кажеш, що в мене червоні очі! Та й чого плакати через пташеня,- докінчила Пеппі.

– Ти, страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене! – загукали діти, підбігаючи до печери.

Страховисько обережно поклало пташеня на м’який мох.

– Якби я могла оживити тебе! – сказало воно й зітхнуло. Потім дико верескнуло й кинулося на дітей: – Зараз я тебе зварю на обід!

А діти з веселим криком сипнули між кущі.

У тому класі була одна дівчинка, на ім’я Улла, що мешкала неподалік від лісу. І Уллина мама дозволила їй запросити до себе після прогулянки вчительку, всіх дітей і, звичайно, Пеппі. Вона приготувала їм соку й печива і накрила в садку стіл. Тож коли діти награлися досхочу в страховисько, налазилися по камінні, коли їм уже перехотілося пускати по воді човники з кори і стрибати з високих круч, Улла вирішила, що пора кликати їх до себе на сік. На той час учителька дочитала свою книжку. Вона зібрала дітей і вивела з лісу.

Дорогою вони зустріли чоловіка, що віз повну підводу мішків. Мішки були важкі, а кінь старий, тому він насилу тягнув воза. А тут, як на лихо, одне колесо потрапило в глибоку вибоїну. Чоловік – до речі, його звали Блюмстерлюнд – дуже розсердився. Він вирішив, що то кінь винен, схопив батога й почав періщити його по спині. Кінь натужувався, шарпався, але ніяк не міг витягти воза. А Блюмстерлюнд ще дужче лютував і батожив коня. Учительку обурила така жорстокість, вона пожаліла бідолашного коня.

– Навіщо ви його так мучите! – сказала вона Блюмстерлюндові. Той так здивувався, що на мить опустив батога, потім плюнув і сказав:

– Не втручайся не в своє діло, а то й сама скуштуєш батога.

Він ще раз плюнув і знову замахнувся батогом. Нещасний кінь

Тремтів усім тілом. Раптом, мов блискавка, з-поміж дітей вилетіла маленька дівчинка. То, звичайно, була Пеппі. Ніс у неї побілів – певна ознака, що вона страшенно люта. Томмі й Аніка добре знали про це. Пеппі підбігла до Блюмстерлюнда, схопила його за пасок і підкинула високо вгору. Тоді спіймала на льоту й підкинула ще раз. Блюмстерлюнд літав угору і вниз, ніби м’яч, і не міг зрозуміти, що з ним діється.

– Рятуйте! Рятуйте! – з переляку закричав він.

Останній раз Пеппі не спіймала його, і він важко гепнув на землю. Батіг іще раніше випав у нього з рук. Пеппі стала над Блюмстерлюндом, узяла руки в боки й твердо сказала:

– Щоб ти мені більше ніколи не бив коня! Чуєш? Якось у Капстаді мені теж трапився один лобур, що бив свого коня. Сам він був одягнений у дуже гарний костюм, і я йому сказала, що коли він і далі битиме коня, я порву той костюм на клапті. І уяви собі, через тиждень я побачила, що він знову лупцює коня. Мабуть, він і досі жалкує за своїм костюмом.

Блюмстерлюнд, геть розгублений, сидів посеред дороги.

– Куди ти везеш ці мішки? – спитала Пеппі.

Блюмстерлюнд боязко показав пальцем на садибу, до якої було вже недалечке, і сказав:

– Он туди, додому.

Тоді Пеппі випрягла коня, що й далі тремтів зі страху і втоми.

– Не тремти, конику,- ласкаво мовила вона. – Зараз усе буде добре.

Вона взяла коня на руки й понесла до стайні. Кінь був такий самий спантеличений, як і Блюмстерлюнд.

Діти з учителькою чекали на дорозі, поки Пеппі повернеться.

А Блюмстерлюнд стояв біля воза й чухав потилицю. Він думав, як доправитися додому. Тим часом повернулася Пеппі. Вона взяла один важкий мішок і завдала на плечі Блюмстерлюндові.

– На ось, побачимо, чи ти такий самий мастак носити мішки, як махати батогом,- сказала вона й підняла з землі батіг. – По справедливості я мала б тебе трохи відшмагати цим батогом, коли ти його так любиш. Але він уже порваний,- Пеппі порвала батіг. – І поламаний,- додала вона й поламала пужално.

Блюмстерлюнд мовчки подибав з мішком, тільки постогнував. А Пеппі схопила за голоблі й відтягла воза до Блюмстерлюндової садиби.

– Не бійся, я грошей за роботу не візьму,- сказала Пеппі й поставила воза біля стайні Блюмстерлюнда. – Мені було не важко. І за повітряну подорож теж не треба платити.

Блюмстерлюнд довго дивився їй услід.

– Хай живе Пеппі! – загукали діти, коли дівчинка повернулася. Вчителька також була задоволена й похвалила її.

– Ти добре зробила. Треба жаліти тварин. І, звичайно, людей також.

Пеппі радісно сіла на свого коня.

– А я й пожаліла Блюмстерлюнда,- мовила вона. – Скільки підкидала його, а грошей не взяла.

– Того ми й народилися на світ,- повела далі вчителька. – Ми живемо для того, щоб робити людям добро.

Пеппі стала сторч головою на спині в коня й замахала ногами.

– Ге-ге-ге, а для чого народилися на світ інші люди? – спитала вона.

У садку в Улли стояв великий стіл, а на ньому було стільки булочок і тістечок, що в дітей аж слина покотилася. Вони швиденько посідали навколо столу. Пеппі сіла швидше за всіх і миттю запхала в рот дві булочки. Щоки в неї стали круглі, мов яблука.

– Пеппі, треба почекати, поки тебе пригостять,- зауважила їй учителька.

– Ти жа мене не турбуйша,- насилу вимовила Пеппі, такий повний був у неї рот. – Нічого, я обійдушя і беж черемоній.

Саме тієї миті до Пеппі підійшла Уллина мама. В одній руці вона тримала дзбан із солодким соком, а в другій – кавник із шоколадом.

– Тобі соку чи шоколаду? – спитала вона.

– І шоку, і шоколаду,- відповіла Пеппі. – Шік до одної булочки, а шоколад до другої.

Вона спокійнісінько взяла з рук Уллиної мами дзбан та кавник і надпила з кожного потроху.

– Вона ціле своє життя пробула в морі на кораблі,- пошепки сказала вчителька господині, що вражено дивилася на дівчинку.

– Тоді все зрозуміло,- кивнула головою господиня й вирішила зовсім не звертати уваги на поведінку Пеппі. – А ось медяники,- мовила вона й простягла Пеппі тацю.

– Так, вони справді схожі на мідяники,- мовила Пеппі й захихотіла з власного жарту. – Щоправда, вони трохи потемніли, але, думаю, на смак добрі.

Пеппі взяла повну жменю медяників. І враз вона помітила, що на іншій таці лежать дуже гарні на вигляд тістечка, але таця стоїть далеко від неї. Вона смикнула пана Нільсона за хвіст і сказала:

– Ану скоч он туди й принеси мені тістечко! Або краще двоє чи троє.

І пан Нільсон поскакав по столу, аж задзеленчали склянки з соком.

– Сподіваюся, ти не голодна? – спитала мама Улли, коли Пеппі наприкінці підійшла до неї подякувати за частування.

– Ні, я голодна, та ще й хочу пити,- відповіла Пеппі й почухалась у вусі.

– Що ж, частування наше було скромне,- мовила господиня.

– Так, воно було дуже скромне,- погодилася Пеппі й лагідно всміхнулася.

Почувши відповіді Пеппі, вчителька вирішила поговорити з нею про те, як треба поводитись у гостях.

– Слухай, Пеппі,- ласкаво мовила вона,- ти ж напевне хочеш бути справжньою дамою, коли виростеш?

– Такою, що носить на носі серпанок і має три підборіддя? – спитала Пеппі.

– Ні, такою, що завжди знає, як де поводитися, чемною і вихованою. Невже ти не хочеш стати справжньою дамою?

– Треба подумати,- відповіла Пеппі. – Розумієш, я вже вирішила, що коли виросту, то стану морською розбійницею. Вона трохи подумала, а тоді спитала: – Як ти вважаєш, можна бути одночасно морською розбійницею і справжньою дамою? Бо тоді б я…

Проте вчителька вважала, що бути одночасно розбійницею і дамою не можна.

– Ох, то що ж мені вибрати? – сумно спитала Пеппі.

Вчителька сказала, що хоч би який життєвий шлях вона вибрала, добре виховання їй ніколи не завадить. У кожному разі не можна поводитися за столом так, як оце щойно Пеппі.

– Коли ж так важко запам’ятати, як треба поводитися,- зітхнула Пеппі,- ти б не могла мені сказати хоч найважливіші правила?

Вчителька почала якнайзрозуміліше пояснювати, чого не слід робити, і Пеппі зацікавлено слухала її. Виявляється, в гостях не можна нічого брати самій, поки тобі не запропонують, не можна їсти з ножа, не можна чухатися, коли з кимось розмовляєш, не можна те й інше. Пеппі слухала й задумливо кивала головою.

– Треба буде вранці вставати раніше і вчити, що можна, а чого ні,- нарешті сказала вона. – Звичайно, якщо я вирішу стати справжньою дамою, а не морською розбійницею.

Неподалік від Пеппі і вчительки сиділа на траві Аніка і, задумавшись, колупала собі в носі.

– Ти що робиш, Аніко! – суворо мовила Пеппі. – Запам’ятай, що справжня дама колупає в носі тільки тоді, коли її ніхто не бачить!

Вчителька сказала, що пора йти додому. Всі діти стали парами, лише Пеппі й далі сиділа на траві. Обличчя в неї було напружене, наче вона до чогось дослухалася.

– Що таке, Пеппі? – звернулася до неї вчителька.

– Скажи, пані вчителько, у справжньої дами бурчить у животі чи ні? – спитала Пеппі. Вона замовкла й знов прислухалася. – Бо якщо ні,- додала вона,- то в мене вже немає вибору – доведеться стати морською розбійницею.

(Переклад О. Сенюк)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


А. Ліндгрен. “Пеппі Довгапанчоха”. Образ головної героїні

Categories: Конспекти уроків

Links