Доля української мови, як і доля нації, в усі часи складалась непросто. Які тільки культури не намагалися підім’яти їх під себе й поглинути. Українську мову не визнавали (“не было, нет и быть не может”), калічили неправильною вимовою, призначали для хатнього чи провінційного вжитку, надмірно вживали іншомовні слова, хоч не бракувало українських синонімів. У роки радянської влади, до прикладу, в повсякденному спілкуванні можна було почути просто анекдотичні “мішані” вислови. Та й хіба тільки в ті часи… Усе це спадає на думку, коли
читаєш п’єсу Миколи Куліша “Мина Мазайло”. У ній відтворено ситуацію, що склалася в родині Мазайлів у 20-ті роки минулого століття, у період українізації. Голова родини Мина, як і його дружина та дочка, мають цілу “трагедію” із прізвищем, яке “як віспа” у їхньому житті, бо як не крути, а “Мазайли” – та й годі! Це ж так не звучить і не пасує для “благороднього” дому. Сором що написати, що вимовити. З’являється намір змінити осоружне прізвище на більш “пристойне”, на зразок “Тюльпанов, Розов, де Розе, фон Лілієн”. Проте комизиться старший син Мазайлів, бо він, як на гріх,
захоплюється українською мовою, як і всім українським, а тому до смішного болісно реагує на всякі диверсії проти. “І досади тобі на цілий день”. Поміж батьком і сином – Рина, молодша дочка Мини, яка прагне вгамувати сімейний конфлікт, підтакує батькові у тому, що “Мока збожеволів від укрмови”, намагається відвернути брата від його чудернацьких вподобань і демонстрацій протесту. Для цього вона вмовляє подругу Улю “закохати в себе” навіженого брата, щоб зайняти його думки і почуття сильнішою пристрастю, ніж українофільство. Протилежнії сторони здобувають кожен по “союзникові”: Мока із залученою на його бік Улею – дядька Тараса, який дуже нагадує Винниченкового героя з оповідання “Уміркований та щирий” (“Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрмів!”); решту Мазайлів – учительку російської, не менш категоричну у відстоюванні своєї позиції. Урешті-решт виходить “багато шуму” майже з нічого. Щиро кажучи, читаючи п’єсу, я насміялася від душі, хоч це мав би бути сміх крізь сльози. По-перше, тому що змальовані “філологічні баталії” таки доводять персонажів до справжніх неврозів. По-друге, гірко, що боротьба за гарну, милозвучну українську мову мала стати таким неприроднім фарсом. Власне, я не так давно зрозуміла розкіш спілкування чистою мовою – українською чи іноземною. Бо ж грамотне, вишукане усне мовлення людини неабияк впливає на те, як її слухають. А тим часом що доводиться іноді чути на вулицях! Які жахливі мовні “вінегрети”, недоладності, той же суржик. Причому люди вже не відчувають цієї неоковирності, звикли до неї, та й байдужі. Бо ж, як вважається, є стільки більш насущних житейських проблем, то ж чи народові та урядові до таких дитячих забав, як якась там “культура спілкування”. А на телебаченні? А у пресі? А в державних установах? Ми продовжуємо втішати себе тим, що тональність нашої мови заворожує іноземців, що за мелодійністю звучання вона посідає друге місце у світі після італійської. А функціональність, вживання її у різних галузях людського життя? Із цим у нас, носіїв української мови, очевидні проблеми. І в цьому полягає актуальність п’єси Куліша, її доведеного до гротескності конфлікту. Нашій державі потрібні освічені українці – політики, перекладачі, науковці з різних галузей, хороші вчителі, щоб ми виходили зі своїми надбаннями на світовий рівень, вивчали іноземні мови, але майстерно володіли і пишалися рідною. І тоді ніяка універсалізація міжнародного спілкування не перешкоджатиме іноземцям поважати нашу культуру і нас самих.
