Мій друг цуценя Петяша (оповідання з власного досвіду)
Якось ми з Сашком, моїм другом і однокласником, йшли з тренування. Ми захоплюємося футболом і займаємося у спортивному клубі для підлітків. Як завжди, у тій частині ринку, де продають тварин, було багатолюдно. Кого тільки не було! І хом’яки, і морські свинки, і собаки, і кішки. Один із немолодих продавців, помітивши нас, покликав до себе. Коли ми підійшли до нього, звернули увагу на цуценя, яке мирно дрімало у коробці біля ніг чоловіка. На коробці було написано: “Віддам добрим людям”. Цуценя було товстеньке, сіро-руде, сріблястою плямочкою
– Хлопці, заберіть цуценя, – звернувся до нас літній чоловік. Цуценя красиве, – сказав Сашко, – але, мабуть, непородисте, інакше хто б відддав його першому-ліпшому.
– Ти маєш рацію, малий, це звичайна дворняга. Але дивись, яка красива. Буде надійним другом. Ми замислилися.
– А що, в мене ніколи не було собаки, – сказав я. – Та й у тебе, Сашку. Візьмемо?
– Можна. У кого він житиме? – поцікавився друг.
– Нехай живе по черзі – то в мене, то в тебе, – запропонував я.
– Ні, не вийде! – заперечив Сашко. Тоді і не слухатиметься нікого.
Цуценя візьму я.
З дорогоцінною ношею ми вирушили додому. Розлучилися біля під’їзду моя друга. Коли я прийшов додому, розповів мамі про несподіваний подарунок, володарем якого за спільною згодою став Сашко, мама поцікавилася:
– Батьки Сашка згодні?
– Вони ще не знають. Сашко тільки-но додому побіг.
– Уявляю, який сюрприз на них чекає!
– А що б ти зробила, якби я приніс додому цуценя?
– Відразу відповісти важко, – вагаючись, відповіла мама, – мабуть, на вулицю не вигнала б.
Увечері у двері подзвонили. Батько відчинив і здивовано сказав:
– Ігоре, тут Сашко прийшов із собакою. Заходь, Сашку.
Від Сашка ми дізналися, що в нього відбулася складна розмова з мамою і бабусею щодо собаки. В їхній квартирі вже жили морська свинка Варка, рибки, два великих акваріуми. Тож у квартирі Сашка лише собаки й не вистачало.
– А мені подобається це цуценя Петяша, – несподівано сказав батько.
– Чому Петяша? – запитали ми з мамою водночас.
– Дивіться, у нього на лобі кумедна срібляста плямочка. Ніколи не загубиться. Красиве цуценя.
– Красиве-то красиве, а жити де буде? – пішла у наступ мама.
– Мамо, ти сьогодні сказала, що ніколи не виставила б собаку на вулицю, нагадав я. – Ось і давай допоможемо Петяші. Нехай залишається у нас.
– Я теж не проти, – підтримав мене тато.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)