Мій А. И. Куприн
09.09. Закінчила читання повести “Гранатовий браслет” А. И. Куприна. Звичайна сентиментальна Історія, навіть скоріше пародія на неї, переростає в піднесену романтику. “Тепер у мені залишилося тільки благоговіння, вічне преклоніння й рабська відданість. Я вмію тільки бажати щохвилини Вам щастя й радуватися, якщо Ви щасливі” – це рядки з листа Желткова княгині Вірі Миколаївні. Скільки преклоніння й “самовідданої, щирої любові”!
Що ховається за цими жагучими почуттями? Читаючи цей добуток, я зрівняла Куприна з Достоєвським.
Ідучи з життя, Жовтків залишається сильним, безмежно люблячим, а не жалюгідним і розгубленим. “Так святиться ім’я твоє!” – хіба це слова переможеного, знесиленого, умираючого? Це гімн любові й життя. І хоча герой страждає, він майже “мертва людина”, як сказав князь Шеин, але він не переможений любов’ю, не роздавлений, він залишив за собою право вибору, захистив своє людське достоїнство
И
И, як в інших добутках, головну роль тут грає Доля, що керує життям людини. Судьбою була передбачена любов, що спалахнула між головними героями, але була визначена й розлука, що происшли незабаром. Адже саме це пророчили карти Олесеві
У добутку присутнє деякий містицизм. Але ця містика цілком імовірна, у ці події можна повірити, тому що розум людини не пізнаний до кінця й границі його можливостей не відомі. Що стосується реальності подій, що відбуваються, цей добуток не виходить за рамки ймовірного, тобто навіть тут А. И. Куприн залишається реалістом. Сліпої люті юрби, озлобленню, фанатичній забобонності жінок села автор протиставляє любов, шляхетність, близькість до природи, уміння спілкуватися з нею й захоплюватися її красою. Краса душі, що володіє цими якостями, я думаю, безперечна
Але, на жаль! У житті Олеси вони зіграли фатальну роль. Бути може, якби дівчина була така ж набожна й фанатичної, як і інша жінки села, вона могла стати повноправним членом громади. Але саме чистота її душі, щирість не дозволили їй стати такий, як усе. А біла ворона завжди буде або побита каменями, або закльована родичами
И Олеся не змогла залишитися. Їй довелося поспішно виїхати, покинувши жагуче коханої людини, край, у якому жила з дитинства, що знала й любила. Важка, трагична доля любові Олеси й Івана Тимофійовича. Це відбулося тому, що в життя дівчини вторгаються корисливі чиновники й марновірні й жорстокі селяни села, тому що Іван Тимофійович – людин нерішучий, котрому властиві забобони його середовища. Але Олеся робить подвиг любові
И тільки нитка дешевих червоних коралів, залишена на віконній рамі, буде нагадувати “панычу” про “ніжну, великодушну любов дівчини”. Йому не вистачило тонкості, щиросердечного такту, чуйності. Тільки ці якості допомогли б йому зберегти, зберегти Олесю. Він занадто “тихнув і слабшав”, але й егоїстичний теж.
Мене в цьому добутку захопила саме ця гра характерів, точність до дріб’язків у їхньому описі, тобто в описі подій, поводженні героїв у тій або іншій ситуації. Для мене в повісті “Олеся” відкрився новий Куприн – тонкий психолог. І як психолог письменник не може не замислюватися над питанням: навіщо жити і як жити далі? 20.09. З особливим почуттям прочитала повість Куприна “Двобій”. Герой “Двобою” як би “взрослеет” на сторінках добутку
Якщо спочатку йому потрібна лише військова слава, те після напружених роздумів про безглузду армійську муштру, про дикість провінційного офіцерського існування він вирішує вийти у відставку. Він починає розуміти, що сенс життя не в тім, щоб прославитися й завоювати загальну увагу й преклоніння, а в тім, щоб залишитися людиною. Офіцерство показане неосвіченим, нерозвиненим, що не користується довірою простих солдатів і навіть що не мають із ним ніяких зв’язків
Свої будні офіцери різноманітять кривавим побиттям солдатів, знущанням над цивільними, невтримним пияцтвом. “ПРО, що ми робимо! – викликує в тузі Ромашов, – сьогодні нап’ємося п’яні, зав-тра – у роту -^ раз, два, лівої, правої, – увечері знову будемо пити, а післязавтра знову вроту.
Невже все життя в цьому?” Подив, я думаю, викликано повною невідповідністю того, що думав Ромашов про “військову славу”, і того, що він побачив в армії. У результаті – переосмислення життя й… смерть
Куприн показав честолюбного, але не дурного, не сліпої людини. Письменник зумів виразити важливу думку: кожна людина повинен сам шляхом шукань і помилок знайти свою відповідь на питання про взаємини особистості й суспільства, про зв’язок інтелігенції з народом, про життя людини й мети цього життя. Всі ці питання дуже важливі в житті кожного людини
Їх дуже багато, і вони надзвичайно різноманітні по змісту. 24.09. Мені дуже сподобалося коротке оповідання “Про пуделя”. Який живий і яскравий опис собаки, її характеру, її долі, але не тільки!
Тут пуделеві, головному героєві, приписуються чисто людські якості: здатність мислити, міркувати, навіть розмовляти. Але це так мистецьки уплетено в тканину оповідання, що починаєш просто вірити в можливість такого явища. Собака роздумує над питаннями: “…отчого колесо вертиться? Навіщо я існую на цьому світлі?
Чому так неодолимо я прив’язаний до тебе, і чи не краще було б мені бігати схудлим і злим вовком?..” – “запитує” він у свого хазяїна. Але той і сам роздумує “у тузі й мученнях”: “Що такий час?
Що такий рух? Навіщо я так безглуздо й мало живу? І отчого кожний крок мого життя отруєний стражданням?
Навіть іноді солодким стражданням?” І він знає, що “на це ніхто не дасть відповіді”, крім самого питаючі. 30.09. Є під враженням прочитаного в А. И. Куприна. Цілий місяць як би жила у світі його героїв, поруч сними.
Різноманітно по тематиці його творчість, але в будь-якому його добутку, будь те оповідання або повість, червоним ниткою, на мій погляд, проходить одна тема: любов до людини, любов до життя. Куприн торкається вічних питань буття: крихкість і незахищеність людських почуттів, крихкість і ранимость самої людини. Для чого ми живемо, почуваємо, страждаємо й співчуваємо?
Я знайшла для себе відповіді на багато питань у книгах Олександра Івановича Куприна.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)