Міф про Пігмаліона і п’єса Б. Шоу
При всем при том,
При всем при том,
Пускай бедны мы с вами,
Богатство – штамп на золотом,
А золотой – мы сами.
Р. Бернс
Відомий в усьому світі англійський драматург Бернард Шоу прожив ціле століття, мабуть, і тому, що вмів дивитися на світ і бачити в ньому парадокси, які позбавили його від нерозв’язних завдань. Він іронізував і тішився над умінням людей нічого не розуміти з того, що у них відбувається під самим носом. Я читав його примітки до “Учня диявола” і “Пігмаліона”, в яких він відверто і говорить, що
І який же тепер зв’язок з міфом про Пігмаліона?
Насправді, у міфі скульптор отримав безглуздий шматок мармуру, що не має форми, витесав його так, як йому, художнику, забажалося. Міг зробити коня або Медузу Горгону, а міг постать жінки. Каменю було байдуже, він об’єкт – і тільки. Коня скульптору вирубувати із каменя не захотілося, і з’явилася за велінням свого творця Галатея. Будучи узагальненням усіх жіночих чеснот, вона вразила свого творця, і він ублагав Афродіту
Шоу теж не розповів, що буде потім, і це, по-моєму, єдина схожість із міфом.
Насправді, не Генрі Хіггінс обрав серед тисячі лондонських квіткарок Елізу Дуліттл, а вона його, та до того ж і пообіцяла платити. Юна учениця була гідною донькою “найоригінальнішого мораліста сучасної Англії”, сміттяра і землекопа, мала без сумніву лінгвістичний талант і вже була дуже приваблива, особливо якщо її довести до стану “японки чаруючої краси”, в якій її навіть рідний батько не признавав. Не дарма полковник Пікерінг почав турбуватися, чи чесний його новий друг з жінками, і дістав заспокійливу відповідь, що, звичайно, ні. Міс Еліза зовсім не була неохайною, просто леді не важко бути чистою, адже у неї є ванна і безліч спеціальних пристосувань, яких не було в Елізи.
Отже, міс Дуліттл зовсім не об’єкт обтісування і полірування, як це було зі шматком мармуру у справжнього Пігмаліона, а, можна сказати, повноправний учасник лінгвістичного експерименту.
Тепер подивимося, чи годиться знавець голосних звуків у Пігмаліони, тобто в майстри, які із мертвого матеріалу витесують і полірують. На жаль, навіть якщо Еліза буде шматком інертної маси, не містеру Генрі цим займатися, бо великий вчений сам настільки неотесаний, що його власна мати благає його не приходити в її прийомні дні, а його виключно правильна у фонетичному плані мова пересипана божбою і лайкою, що у дивній англійській мові, якщо тільки словник не помиляється, одне й те саме. Не Хігтінсу виховувати Елізу, не Хіггінсу навчати її всього, що не є фонетикою, не Хіггінсу відкривати міській замазурі, що вона не гірша від світських дівиць (а судячи з поведінки нещасного Фредді, так і краща за інших), не Хігтінсу виховувати в неї благородну стриманість почуттів. Саме тих почуттів, які у Елізи були і до містера Генрі. Навчившись правильно вимовляти звуки рідної, але літературної мови, Елізабет Дуліттл не змінилася внутрішньо, залишившись трудівницею і людиною в повному розумінні цього слова. Це розуміє будь-який персонаж п’єси. Крім містера Хіггінса, який насправді вважає, що він “створив” цю непокірну йому дівчину. Не відзначається вчений ані розумом, ані тактом, ані вдячністю. Який вже там Пігмаліон…
Сивий насмішник – автор знову пожартував над нами. Нічого спільного з міфом про Пігмаліона у п’єсі якось не проглядається. Втім, Шоу не був би Шоу, якби насправді думав так, як щосили нас переконує.
Адже хтось створив Хіггінса не нікчемною світською молодою людиною на зразок Фредді? Хто наповнив душу величної дівчини з жахливою вимовою: “Кептин, купити луччи цвиточок у бедні девушки”, – самоповагою і прагненням піднятися над своїм становищем виключно чесними і прямими шляхами? У п’єсі є прикрий епізод, коли Еліза говорить про те, як низько вона опустилася: раніше вона торгувала квітами, а тепер їй пропонують продати саму себе. Хто навчив її цьому, чи не батько, який свого часу оцінив своє батьківське почуття у п’ять фунтів, отриманих від учасників парі? Чому такі міцні характери Генрі, Пікерінга, “економки”, батька і дочки Дуліттл і такі мляві і слабкі люди “віталень”, навіть безсумнівно розумна і “широка” леді Хіггінс? Дія п’єси жодного разу не приводить нас до церкви, і, мабуть, не Всевишнього вважає автор творцем сильних і красивих, незважаючи на всі їхні слабкості, людей.
Кого ж? Хто створює красиві і сильні характери, якщо матеріал хоч на щось придатний? Або що?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)