МИ ЇЗДИЛИ В КАНІВ… (Василь Сухомлинський)
Мета: вдосконалювати навички свідомого виразного читання прозових творів; глибше ознайомити школярів з життям українського народного поета Т. Г. Шевченка; розвивати зв’язне мовлення учнів, творчу уяву, образне мислення; виховувати любов до історії свого народу, його мови.
Хід уроку
I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ
II. МОВЛЕННЄВА РОЗМИНКА (див. додатковий матеріал до уроку на с. 48)
III. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ
Конкурс на краще виразне читання оповідання “Солов’їна сторожа” за Олесем Гончаром.
IV. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ
ПОВІДОМЛЕННЯ ТЕМИ І МЕТИ УРОКУ
– Прочитайте назви творів.
“Реве та стогне Дніпр широкий…”
“За сонцем хмаронька пливе…”
“Встала й весна…”
“Садок вишневий коло хати…”
– Що їх об’єднує?
– Що ви знаєте про Т. Г. Шевченка?
– Де знаходиться могила великого Кобзаря?
– Сьогодні ми прочитаємо оповідання Василя Сухомлинського, у якому він поділився своїми враженнями про поїздку на могилу Т. Г. Шевченка.
V. СПРИЙМАННЯ Й УСВІДОМЛЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ
1. Гра “Рибки”
Самостійне мовчазне читання оповідання
– Чи сподобалось вам оповідання?
– Що нового ви дізналися? Що ви уявляли, читаючи його?
– Що найбільше схвилювало письменника? А що схвилювало вас?
2. Фізкультхвилинка
3. Читання оповідання учнями “ланцюжком”
– Де знаходиться могила Т. Г. Шевченка?
– Що видно з Тарасової гори?
4. Цікаво знати!
У червні 1859 року до України (він її не бачив уже 12 років) повертається Тарас Шевченко. Він відвідує свого друга Михайла Максимовича – першого ректора Київського університету, який жив на хуторі неподалік Канева на лівому березі Дніпра. В тиші Михайлової гори Тарас Шевченко часто сидів під п’ятисотлітнім дубом, який зберігся до сьогодні і називається “дубом Шевченка”. Звідти він милувався канівськими горами. Поет мріяв поселитися на одній з канівських гір. Тут, сподівався Шевченко, залишать його недуги. Він навіть намалював кілька проектів хати з широкою світлицею, а разом з управителем поміщика Парчевського і землеміром на високому березі Дніпра виміряв ділянку під неї. Відомо 2 фасади, п’ять схематичних планів хати та один – комори. Всі написані Шевченком власноруч. Але мрії про одужання та придбання землі не здійснилися. Після повернення в маєток Максимовича Шевченка втретє заарештували, а після кількаразових допитів зобов’язали повернутися до Петербурга. 10 березня 1861 року Шевченко помер. У кількох поезіях поет згадував свою нездійсненну мрію оселитися на березі Дніпра.
На кошти друзів 13 березня Шевченка поховали спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі біля Церкви Смоленської ікони Божої Матері. Але ще в день смерті поета його друзі – художник Григорій Честахівський, брати – літератори Михайло та Олександр Лазаревські – вирішили виконати волю поета і поховати його в Україні. Михайло Лазаревський звернувся до петербурзького військового генерал-губернатора із проханням видати дозвіл на перевезення тіла Шевченка з Петербурга в Україну. У квітні необхідні папери були підписані. Супроводжували труну Олександр Лазаревський і Григорій Честахівський. 27 квітня вони прибули до Москви, де домовину Шевченка встановили в Тихонівській церкві. Далі в Україну труну везли кіньми.
18 травня прах Шевченка було доправлено до Києва. На київському ланцюговому мосту труну до самої церкви Різдва Христового на Подолі (Поштова площа) несли студенти Київського університету. Домовина перебувала в церкві до 20 травня, а вранці на руках її понесли до пароплава “Кременчук”, який й узяв курс на Канів. Весняні води близько підступили до міста, тому пароплав причалив на невеличкому острівці за 200-300 м від твердого берега, але жоден з рибальських човнів не міг витримати ваги домовини. Не можна було і перенести її на руках бродом. Тоді запрягли дві пари волів у воза і по мілкому перевезли труну на суху землю. Багатолюдним ходом рушили до Успенського собору мешканці Канева, передмість та навколишніх сіл. Там домовину поета залишили для прощання на два дні, а 22 травня протоієрей канівського собору Гнат Мацкевич відслужив заупокійну літургію.
На панахиду зібралися тисячі людей з навколишніх міст і сіл. Тут же, на прицерковному цвинтарі, хотіли й поховати поета. Але його друзі наполягали на Чернечій горі, біля якої Шевченко хотів поставити хату. Яму викопали, за словами Григорія Честахівського, студенти Київського університету, брати й родичі покійного та деякі селяни, що знали поета за життя. Солдати – муляри з канівського гарнізону змурували склеп.
Замість коней у воза, на якому стояла труна, запряглися люди і ярами, горами, лісами повезли Шевченка до місця поховання. На гору труну знову понесли на руках. 22 травня прах Шевченка поховали – в місці, яке відповідало його “Заповіту” (“…поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій, щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий”).
VI. ПІДСУМОК УРОКУ
– Що нового дізналися на сьогоднішньому уроці?
– Що вас найбільше вразило?
– Що зацікавило?
VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Виразно читати оповідання (с. 71-72).
(2 votes, average: 4.00 out of 5)