МИ – УКРАЇНЦІ (за творами В. Симоненка)

МИ – УКРАЇНЦІ (за творами В. Симоненка)

ПРИКЛАДИ ПЛАНІВ ТВОРІВ

Варіант 1

1. Шістдесятник із шістдесятників.

2. Поезія гніву й любові.

3. Повчальна сила поезії В. Симоненка.

Варіант 2

1. Поет честі й любові.

2. “Можна все на світі вибирати, сину…”

3. Ми – українці, ми – для України.

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

Шматок землі.

Ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний.

Мій умитий росами, космічний,

Вічний,

Зоряний, барвінковий…

Коли ти навіть звався – Малоросія,

Твоя

поетеса була Українкою!

Ліна Костенко

Отак воно і йдеться до руїни.

Отак ми й загрузаємо в убозтво.

Є боротьба за долю України.

Все інше – то велике мискоборство.

Ліна Костенко

ЦИТАТИ З ТЕКСТІВ

Ти знаєш, що ти – людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина.

Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди –

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба –

Гляди ж

не проспи!

(“Ти знаєш, що ти – людина?”)

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину?

(“Лебеді материнства”)

Хто сказав, що все уже відкрито?

Нащо ж ми народжені тоді?

Як нам помістити у корито

Наші сподівання молоді?

Мріяти й шукати, доки жити,

Шкварити байдужість на вогні!..

А якщо відкрию вже відкрите,

Друзі! Ви підкажете мені… ?

(“Гей, нові Колумби й Магеллани”)

Як він ішов!

І ніхто не бачив,

І ніхто від краси не зомлів.

В землю полускану втюпився кожен,

Очі в пилюці бездумно волік…

Раптом –

Шепіт поміж перехожих:

– Що там?

– Спіткнувсь чоловік…

Одні співчували йому убого,

Інші не втримались докорять:

– Треба дивитись ото під ноги,

Так можна голову потерять…

Трохи в футбола пограли словами,

Обсмикували чужу біду.

А він знову йшов.

І дивився прямо.

І знову

Натхненно творив ходу!

(“Перехожий”)

Україно! Ти для мене – диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

(“Задивляюсь у твої зіниці…”)

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

(“О земле з переораним чолом…”)

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

(“Земле рідна! Мозок мій світліє…”)

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

(“Скільки в тебе очей”)

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОМЕНТАРІ

Т. Г. Шевченко був одним із найулюбленіших письменників В. Симоненка. Він справив на молодого поета великий вплив, особливо в ранніх його творах. Шевченківські інтонації, мотиви народної пісні так часто озиваються у поезіях Василя Симоненка. Могутній вплив геніального автора “Кобзаря” на творчу манеру В. Симоненка. Його можна пояснити ставленням до Т. Шевченка як до найвищого авторитету і в житті, і в літературі.

“Наша любов до рідної Вітчизни, – писав поет, – творча любов. Патріот не той, хто вміє виголошувати велемовні фрази, а той, хто своєю кропіткою щоденною працею множить багатства рідної землі, прикрашає, перебудовує свою Батьківщину”.

“Ми живемо, – розмірковував поет, – в добу великих діянь, а отже, і в добу високої радості і великих трагедій. Відвертатися від людських мук і страждань, а замість правди тикати їм під носа пучечок чебрецю – до біса такий жалюгідний оптимізм!”

Художня палітра поета багата, він пробував себе в різних жанрах. У його творчому доробку є і твори громадянської лірики, й інтимні поезії.

Життя і творчість В. Симоненка, за влучним висловом Д. Пав – личка, нагадує політ надзвукового літака: він “…зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, …але звук поетового серця, хитаючи серцями мільйонів, відроджується в душі народу”.

М. Жулинський, як і Д. Павличко, порівнює поета з великою рибою, яка “радісно вискочила з води, вхопила свіжого повітря, сп’яніла від кисню свободи, затріпотіла на березі довіри і затихла…”

Письменник В. Стус наголошував: “Симоненко став явищем, більшим за його власний доробок”; він є “найбільший шістдесятник з шістдесятників”.

Академік І. Дзюба зауважував: “…Він просто і гідно… з силою першоназивання сказав про те, що всім стояло перед очима, але всі боялися побачити. Василь сказав: ось воно, і назвав його. І на душі розвиднілося, хоч побачене і назване було тьмою”.

Один із провідних літературознавців української діаспори І. Кошелівець писав: “Симоненко був винагороджений даром, який дається одиницям: йому судилося на одному з критичних поворотів історії бути обранцем, устами якого промовляє доля нації”.

В. Чорновіл відзначав: “Василь Симоненко не проспівав своєї найкращої пісні. Він тільки широко розправив крила для злету”.

Є. Сверстюк виокремив В. Симоненка з літературного середовища того часу: він є “єдиний поки що поет, що викристалізувався в провінції і вніс свій струмінь у поезію і струмінь оголеної правди і непідкупної честі”. Тому “його роль і значення в українській літературі і громадському житті, за переконанням О. Лищенка, з кожним роком стають все зримішими і вагомішими “.

ПРИКЛАД ТВОРУ

Творчість В. Симоненка стала голосом совісті його доби, адже поет належав до покоління шістдесятників, котрі принесли в українську літературу нову поетичну хвилю, нові теми й нові проблеми.

Недарма українські митці різних часів високо цінували його творчість. Так, сучасник В. Симоненка Є. Сверстюк називав його “єдиний поки що поет, що викристалізувався в провінції і вніс свій струмінь у поезію і струмінь оголеної правди і непідкупної честі”, а В. Стус наголошував: “Симоненко став явищем, більшим за його власний доробок”; він є “найбільший шістдесятник з шістдесятників”.

Чому ж творчість В. Симоненка так високо цінувалася його товаришами по перу? Бо його поезія – це поезія любові й совісті, честі й добра, гніву й справедливості.

З великою любов’ю пише поет про свою Батьківщину:

Україно! Ти для мене – диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

(“Задивляюсь у твої зіниці…”)

Митець наголошує на тому, що цілком усвідомлює свою роль сина землі, готовий віддати їй все своє життя:

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

(“Скільки в тебе очей”)

А в поезії “Лебеді материнства”, що є фактично колисковою піснею, мати говорить своєму синові, що найголовніше у світі – служіння своїй Батьківщині, адже її не обирають, її люблять і мають бути їй вдячними:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Отже, ліричний герой поезії В. Симоненка – патріот своєї країни, хоча це людина, що живе на складних перехрестях історії, поставлена у злиденні, варварські умови буття, та яка бореться проти морального занепаду, бездуховності і деградації нації. Це людина, яка любить життя.

Таким є герой віршів “Лебеді материнства”, “Україні”, “Земле рідна”, “Україно, п’ю твої зіниці”, що вражають читачів великою синівською любов’ю поета до своєї Батьківщини, непідробним почуттям патріота.

Поетичне слово В. Симоненка – це справжнє надбання української поезії, це народна совість. І хоча не судилося його таланту розкритися повністю, але те, що він створив, нетлінне.