“Метаморфози” геніального поета Публія Овідія Назона
“Рукописи не горять” – сказав видатний російський письменник, і його слова знаходять собі підтвердження у будь-якій добі історії людства. їх яскравим прикладом є незрівняна поема “Метаморфози” одного з найвідоміших елегіків Давнього Риму, геніального поета Публія Овідія Назона. Його доля склалась таким чином, що, впавши в імператорську немилість, Овідій був засланий Августом до грецької колонії біля гирла Дунаю, тобто в порівнянні з Римом до справжнісінького захо-лустя. Перед від’їздом вигнанець, будучи у розпачі і гніві,
Цей дивовижний епічний Твір містить понад двісті сказань, у яких переплелися міфи й реальність, сучасна авторові.
В інакомовній формі, за допомогою алюзій та алегорій поет ілюструє мінливість нашого світу, його створення, шлях від хаосу до впорядкованого
Чотири доби розвитку людства. Перший вік було названо золотим (“аигеа ргіта ваіа езі, аеїаз”), і цей епітет обрано не в буквальному сенсі, як, наприклад, мідь і залізо (мідною і залізною епохами названі ті, в які саме з цих металів були відлиті знаряддя, що і спричинили нещастя), але в символічному, бо золото вважалось божественним матеріалом, який не має жодного ганджу. Перша доба проходила під знаком вічної весни, чесності й правди. Ніхто не знавані утисків, ані страху, не було потреб ані в суддях, ані в карах, бо не було злочинців, війн, рабства.
Вічна була весна. Під віянням теплих Зефірів Солодко, наче вві сні самостійні гойдалися квіти. Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом, Гнав свою хвилю важку – золотавим пишався колоссям. Ріки пливли молоком, хвилювалися. ріки нектаром. Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.
Ті часи були золотими не тому, що золото діставалось тоді задарма, а тому, що люди не знали слів “твоє” і “моє”, все було спільним, і саме тому не знали люди, що є кривдою. На зміну золотому віку прийшла срібна доба, так само, як на зміну Сатурну прийшов Юпітер. Весна стала обмеженою за часом і складала лише чверть року. її стали зміняти у невпинному русі літо, осінь, зима. Дві останні, найсуворіші і найгрізніші, змусили людей шукати дах, який би захистив їх. Прекрасна земля перестала так щедро родити, і народи вигадали рільник і ярмо для худоби, яка зарадили б їм при посівах. У срібну добу з’явилась власність, отже, виникло розмежування, а з ним і заздрість до чужого майна, і гордість; перше рабство (хоч і худоби), використання у своїх цілях живої істоти – все це стало тим зерном, яким була засіяна душа людська, і яке проросло наступною порою – віком міді, не таким злочинним, як залізний, але все одно – коли є зброя, то є бажання використати її. Перші сутички, гнів людський, жорстокість, насилля – ті паростки, які пустили коріння, але квіти їх, злі і страшні, розквітли в добу залізного віку… нашого з вами. Брат піднімає руку на брата, родинні чвари, зброя, що багриться від крові, війни, пошуки золота, ревнощі, копання вглиб надр земельних, підлість, хитрість, віроломність, забуття віри в богів – ось ті риси, що притаманні твердому залізному поріддю; те, через що боги покинули землю, з якими піднялась на небо і Астрея – богиня справедливості, сестра соромливості…
Страшна картина чотирьох віків, змальована Овідієм майже на початку своєї поеми, вселяє всеохоплюючі страх і печаль, тугу за вселюдським минулим і біль через ті метаморфози, які спіткали рід людський. Чим саме хотів наділити зазначені рядки твору Ові-дій – на це питання не в змозі відповісти жоден з нас, але від нас залежить, як саме їх сприйняти. Криза людства – ще не його кінець; і в залізному віці є багато того, заради чого варто жити, за що варто боротись і піти на смерть. Ще є честь, є вірність, залізний вік знає не з чуток, що таке Кохання, надія, що таке віра. Тільки мойрам відомо, як саме буде розвиватись життя на землі. Особисто мені здається, що після кожного спаду йде плато, а потім підйом. Можливо, вже наші діти будуть тими людьми, сила і світло душ яких дадуть енергію на сходження догори.
Ну і наостанок варто виділити окремо справжню дружбу: залізне поріддя знає і її. Якби не друзі Овідія (стараннями яких ми підтвердили те, що рукописи спалити не можна), то навряд чи б ми змогли насолодитись рядками “Метаморфоз”, останні з яких; Вуду в людей на вустах і, якщо таки можна покластись На прозорливість співця, – возвеличений, житиму вічно.
Отже, доки у світі ще є дружба, кохання, сили, вірність, велич і краса, то у людства ще є шанс на метаморфозу, після якої настане доба… чому б не платини?
(2 votes, average: 3.50 out of 5)