МЕРЕДІТ, Джордж
(1828 – 1909)
МЕРЕДІТ, Джордж (Meredith, George – 12.02.1828, Портсмут – 18.05.1909, Боксгілл) – англійський письменник.
Мередіт увійшов у історію літератури як продовжувач реалістичної традиції класичного роману і, водночас, як один із творців соціально-психологічного роману нового часу. Відданість англійській сатиричній традиції (Ч. Діккенс, В. Теккерей) поєднується в Мередіта з пошуками нових шляхів розвитку роману та нових принципів художньої образності. Його психологічна проза набуває яскраво вираженого інтелектуального характеру; для романів
Мередіт народився в портовому місті Портсмуті на півдні Англії. Його батько був власником крамниці, в якій торгував морським обмундируванням, а мати – дочкою корчмаря. Дитячі літа майбутнього письменника не були щасливими, їх затьмарили раннє сирітство, необхідність жити в пансіоні, відчуження від рідного дому та нової сім’ї батька. Чотирнадцятилітнім підлітком Мередіт поїхав з Англії: на гроші померлої матері його відправили у Німеччину, де в 1842- 1844 pp. він навчався у Школі моравських братів у невеличкому прирейнському містечку Нейвід. Ці роки справили посутній вплив на юного Мередіта. Життя в Німеччині напередодні революції 1848 р. в атмосфері піднесення громадянських настроїв, у спілкуванні з однолітками – юнаками, котрі з’їхалися у Нейвід із різних європейських країн, дало чимало майбутньому письменнику. Особливе значення мало для нього знайомство з німецькою літературою, передовсім із творчістю Й. В. Гете й Жан Поля. Вельми відчутним виявився вплив німецького романтизму, що позначилося на тематиці та специфіці колориту ранніх фантастичних повістей Мередіта (“Фаріна” – “Farina”, 1857).
Повернувшись в Англію, Мередіт подався в учні до одного із лондонських адвокатів. Однак, значно більше, ніж юриспруденція, його вабила до себе поезія. У 1849 р. був опублікований його перший вірш, а в 1851 р. вийшла перша поетична збірка “Вірші”, Людиною, котра сприяла входженню Мередіта у літературу, виявився Ч. Діккенс. їхнє знайомство відбулося у 1849 р. і тоді ж у журналі “Домашнє читання”, який видавав Діккенс, були опубліковані деякі вірші Мередіта. Ця зустріч двох письменників знаменна в контексті історико-літературного розвитку: вона сприймається як передання естафети старшим поколінням англійських реалістів новому поколінню, що ввійшло в літературу після революції 1848 р.
Поетичні твори Мередіта, і передовсім його поема “Сучасне кохання”(“Modern Love”, 1862), – це ліричний щоденник, який відображає складну гаму глибоко інтимних почуттів, пов’язаних із драматично напруженими ситуаціями його особистого життя. “Сучасне кохання”написане під впливом тяжких переживань, що спіткали Мередіта у його недовгому та нещасливому шлюбі з Мері Елен Нікколс, дочкою відомого романіста Т. Л. Пікока. Водночас, історія ліричного героя містить в собі й значно ширші узагальнення. М. пише про моральні муки людей, поєднаних узами шлюбу, але духовно чужих. Це поема про трагедію кохання у світі фальші та корисливості. Чимало віршів Мередіта присвячені красі та величі природи, уславленню людини як вершини її творіння (“Поеми та ліричні вірші про радість земного буття” – “Poems and Lyrics of the Joy of the Earth”, 1883). Язичницькі мотиви зливаються в поезії Мередіта з відчуттям одвічного трагізму людського буття (“Балади й поеми про трагедію життя” – “Ballads and Poems of Tragic Life”, 1887). Поетично цикли об’єднує мрія про гармонію, яка може бути досягнута при злитті в єдине ціле розуму та волі, інтелектуальних і фізичних сил людини.
Розпочавши та завершивши свій творчий шлях як поет, Мередіт здобув визнання як романіст. За своє життя він написав 13 романів і кілька повістей, відгукуючись у них на події, що хвилювали його сучасників. Він звернувся до конфлікту між вікторіанською Англією та новим молодим поколінням (“Випробування Річарда Феверела”), розвивав тему жіночої емансипації, пов’язуючи її з темою боротьби за свободу батьківщини (“Емілія в Англії”, “Вітторія”), відобразив волелюбні настрої, викликані подіями Паризької Комуни (“Кар’єра Б’ючемпа”), блискуче розкрив риси соціальної психологи респектабельного англійського джентльмена, його егоїзм, боягузтво, святенництво (“Егоїст”), показав руйнівну силу егоїзму, його згубний вплив на особистість. М. використав поглиблений психологічний аналіз як спосіб осягнення та розкриття соціальних проблем. Ідейно-художні пошуки, естетичний ідеал Мередіта визначили риси позитивного героя у його творчості. З особливою силою громадянські прагнення письменника виявилися в образі Невіла Б’ючемпа (“Кар’єра Б’ючемпа”).
Протягом багатьох років Мередіт виступав як журналіст. Під час австро-італійської війни (1886) він був кореспондентом “Морнінг пост” у Венеції. Співчуття Мередіта до учасників італійського визвольного руху відобразилося в романах “Емілія в Англії” та “Вітторія”. Важливу роль у житті Мередіта відіграли його зв’язки з журналом “Форт-найтлі рев’ю” та його оточенням. Це було періодичне видання ліберального напряму, очолюване відомим літературним критиком Д. Г. Льюїсом. Журнал публікував статті з політичних, філософських, літературних проблем. Тут виступала зі своїми творами письменниця Дж. Еліот, у романах котрої першорядної ваги набула психологія особистості. Дж. Еліот була першою, хто дав високу оцінку раннім творам Мередіта. Вона писала про нього як про нового “поетичного генія” і вперше зазначила, що у творах Мередіта відсутня “дидактична умисність у поданні моральних уроків”.
Упродовж тридцяти років (1860-1890) Мередіт виконував обов’язки літературного консультанта видавництва “Чепмен і Холл”. Ця сфера його діяльності вельми посутня, вона залишила помітний слід в історії англійської літератури. Мередіт мав можливість рекомендувати до видання твори авторів-початківців. Завдяки його сприянню вийшли друком перші романи Т. Гарді, Дж. Гіссінга й багатьох інших письменників.
У 1877 р. на основі прочитаної ним лекції Мередіт написав “Есе про комедію та використання духу комічного” (“An Essay on Comedy and the Uses of the Comic Spirit”). Це естетичний маніфест письменника. Написаний у період розквіту його таланту, “Есе” синтезує двадцятилітній досвід романіста, узагальнює зроблені ним художні відкриття, містить судження про завдання та призначення мистецтва, про сатиру та гумор, про природу комічного, намічає шлях подальшого розвитку жанру роману. М. стверджує, що письменник має не лише спостерігати та зображати видиме, але й проникати у сутність явищ дійсності, “вміти розпізнавати закони існування”. Йому допомагає в цьому творча фантазія, сила поетичної уяви. Мету мистецтва Мередіт вбачав у викритті суспільних і моральних вад, у сприянні їхнього викорінення. Шлях до осягнення цієї мети – у вивченні тих внутрішніх спонукань, які визначають вчинки людей, їхню поведінку. Мередіт цікавить інтелектуальна сторона явищ. Він пов’язує комічне з інтелектуальним осмисленням дійсності, стверджуючи, що “філософ і комічний поет споріднені у своєму баченні життя”. “Комічне,- пише Мередіт,- це геній мудрого сміху”, “чутливість до комічного є кроком уперед у розвитку цивілізації”. Говорячи про комедію та подаючи у своєму есе історію її розвитку від Арістофана до XIX ст. включно, Мередіт має на увазі не певний драматичний жанр, а “дух комічного”, який він розуміє як особливу художню організацію життєвого матеріалу, цілком уживану в романі. Згодом, у передмові до роману “Егоїст”, Мередіт визначає комедію як ФУ, що викликає роздуми про соціальне життя, й пише про те, що “комічний дух” народжений “соціальним розумом”. Улюблені автори Мередіта – Арістофан, Менандр, В. Шекспір, Й. В. Гете, Ж. Б. Мольєр, М. де Сервантес, В. Гюго. Як романіст, Мередіт формувався під впливом Ч. Діккенса, що відчутно у багатьох його творах.
У романі “Випробування Річарда Феверела” традиційну для англійської літератури тему становлення особистості Мередіта, слідом за Діккенсом, поєднав із критикою педагогічних систем, народжених у відриві від вимог життя; виступивши прихильником гуманістичних принципів виховання, Мередіт протиставив їх утилітаристським концепціям, засудженим у “Важких часах” та інших романах Ч. Діккенса.
“Випробування Річарда Феверела” написано у формі “роману виховання”. У ньому значною мірою присутній автобіографічний елемент. Негаразди особистого життя письменника, його невдалий шлюб, складні стосунки із сином Артуром – все це визначило напружено-драматичну атмосферу роману та деякі аспекти його сюжету. У романі оповідається історія входження в життя Річарда Феверела, котрий виріс під опікою свого батька – сера Остіна, що доклав усіх зусиль для того, аби виховати свого єдиного сина та спадкоємця у суворій відповідності із розробленою ним самим педагогічною “системою”. Покинутий дружиною, сер Остін тяжко переживає її зраду, він щирий у своєму прагненні зідгородити юного Річарда від підступного ошуканства жінок. Сер Остін, цей “учений гуманіст”, як називають його в романі, штучно ізолює Річарда від людей, відгороджує його від злигоднів життя. Маєток Рейнем-Аббі перетворюється на своєрідний експериментальний плацдарм, де баронет Остін Феверел із властивим йому педантизмом і непогамовною ревністю провадить бій за “ідеальну людину”, прагнучи зламати волю сина, приборкати закладені природою інстинкти і пристрасті. Виграти цей 5ій далебі не просто. Розумний, енергійний, сміливий і поривчастий, Річард із властивим його натурі життєлюбством, при всьому бажанні слідувати за порадами батька, не може змиритися з бездушністю його раціоналізму. Вбога “програма” сера Остіна заходить у неминучу суперечність з реальною дійсністю. Кохання Річарда до Люсі, що спалахнуло несподівано і яскраво, ламає штучні бар’єри, зведені сером Остіном. Недосвідченість Річарда стає однією з причин здійснюваних ним помилок, його наївність і незнання життя дозволяють негідним і низьким людям керувати його поведінкою, звичка підкорятися волі батька, побоювання образити його штовхають Річарда на невиправні за своїми наслідками вчинки.
Роман “Егоїст” – найвідоміший твір Мередіта. У ньому найяскравіше виявилося прагнення до драматизації роману, до втілення у ньому уявлень про комедію та комічне. Підзаголовок – “оповідна комедія” – вказує на зв’язок епічного мистецтва роману з драматичними принципами комедії. У центрі – образ баронета Вілобі Паттерна. Його характер вималюваний з особливою старанністю. Поглиблений психологічний аналіз стає способом осягнення соціальних проблем. Егоїзм Вілобі постає як риса соціальної психології. Мередіт слідує принципу: в “індивідуальному” бачити прояв “соціального”. У сатиричному світлі зображається снобізм марнославного аристократа, саме прізвище якого – Паттерн (pattern – “зразок”) звучить пародійно. Святенник Паттерн, котрий розмірковує про мораль, виглядає смішним. Він настільки сповнений почуттям власної переваги над всіма іншими, що не помічає комізму своїх міркувань. “Я зовсім не вимагаю, щоб мені догоджали, – єдине, на чому я наполягаю, аби мене любили”, – каже Вілобі. Однак всі конфлікти роману спричинені неприйняттям егоїзму Вілобі Паттерна навколишніми. Для психіки негативного персонажа властиве щось автоматичне; людське підміняється механічним. Важливу роль у типізації характеру Вілобі відіграє побутова деталь, що іноді набуває символічного значення, стаючи лейтмотивом роману. Так, важливою деталлю стає крихка порцелянова ваза, яка символізує побут салону та нетривкість стосунків поміж людьми. Вілобі визнає тільки світ бальних залів та салонів, зневажає простих людей, їхнє життя йому абсолютно чуже. Наречена Вілобі – Клара Мідлтон притримується інших поглядів, вона симпатизує тим, хто трудиться, захоплюється їхніми великодушністю та стійкістю. Егоїзм, душевна сліпота Вілобі відштовхують від нього Клару, котра вирішує порвати з ним і залишити Паттерн-Голл.
В історії англійської літератури творчість Мередіт займає важливе місце. Його романи підготували з’яву творів Дж. Голсуорсі, соціально-побутових романів Г. Веллса, романів Е. М. Форстера. Цікаві думки про роль Мередіта в оновленні роману належать О. Вайлду, А. Беннету, Л. Стівенсону. Праці про життя і творчість Мередіта належать перу Д. Б. Прістлі, Дж. Ліндсею. А. Беннет назвав Мередіта першим романістом нового часу, котрий прийшов на зміну англійським письменникам XIX ст.
Н. Михальська
(2 votes, average: 3.00 out of 5)