“Матренин двір” – це оповідання про нещадність людської долі

Росія багата не тільки безмежними просторами, родючими землями, фруктовми садами, але й неабиякими людьми, праведниками, обдарованими чистою, божественною енергією. Вони дивляться на нас ясними глибокими очами, начебто заглядають у душу, так так, що нічого від них не сховаєш. Праведники жертвують багатьма життєвими принадностями заради чистоти душі, з радістю допомагають навколишньої гідно перебороти всі негоди, вийти переможцем з боротьби із самим собою, духовно очиститися. І що б про їх не говорили, скільки б не дивувалися їхньої невибагливості,

на російській землі завжди найдеться місце таким людям, тому що вони проповідують правду

Залізниця чорною змійкою тікає за обрій, по ній всі так само проносяться поїзди, десь швидше, десь повільніше. Але “на сто вісімдесят четвертому кілометрі від Москви по гілці, що йде до Мурома й Казані, ще з добрих півроку після того всі поїзди сповільнювали свій хід”. Ні, шляхи вже давно полагодили, і, пройшовши переїзд, поїзд знову набирав швидкість. Тільки машиністи знали й пам’ятали, отчого це все. Так Игнатич, що оповідає про ту гірко-безглузду трагедію від першої особи

“Матренин двір” –

це оповідання про нещадність людської долі, злої долі, про дурість радянських послесталинских порядків, про життя простих людей, далеких від міської суєти й поспіху, – про життя в соціалістичній державі. Це оповідання, як зауважував сам автор, “повністю автобиографичен і достовірний”, по батькові оповідача – Игнатич – співзвучно з по батькові А. Солженицина – Ісайович

Дія відбувається в 1956 році, через три роки після смерті тирана. Люди ще не знають, як жити далі: з “курної гарячої пустелі” незліченних таборів вони попадають “просто в Росію”, щоб назавжди загубитися де-небудь у середній смузі – “без жари, з листяним рокотом лісу”. Ще рік назад, повернувшись із неволі, людина міг улаштуватися хіба що носилки тягати. Навіть електриком на чимале будівництво його б не взяли. А тепер извольте – можете вчителювати. У відділі кадрів, куди випливало звернутися по питанню працевлаштування, “кадри вже не сиділи за чорними шкіряними дверима, а за заскленою перегородкою, як в аптеці”. Повітря було просто наелектризоване волею. Почекаєш, поки пояснення всім твоїм чудностям знайдуть, кожну букву в документах “перемацають”, походять із кімнати в кімнату, кудись подзвонять, – і ти працевлаштований

У той рік швидких змін, коли “повелося по по три іноземних делегації в тиждень приймати”, оповідач вертається в новий мир з тих країв, звідки ще недавно живим мало хто міг повернутися. Улаштувався він учителем у містечку, “де не кривдно б і жити й умерти”, у Високому Полі. Уночі лише тихий шелест галузей по дахах, удень нізвідки не чутно радіо й усе у світі мовчить. Але людина бідує щодня в сніданку й обіді, а хліба у Високому Полі не пекли, та й нічим їстівним не торгували. Що ж, шляхетні працівники відділу кадрів змилостивилися над оповідачем і направили його долю в Торфопродукт, куди легко можна було приїхати, але виїхати – неможливо. У цьому селищі змішалися дві епохи – “одноманітні зле штукатурені бараки тридцятих років і, з різьбленням по фасаду, із заскленими верандами, будиночки п’ятидесятих”. Але жителі й тих і інших рівною мірою вдихали сморід і кіптяву з фабричної труби. От куди може завести мрія про тихий куточок Росії! Але ж там, звідки приїхав оповідач, “дул такий свіжий вітер ночами й тільки зоряним зводом розорювався над головою”. Але краще вільно вдихати фабричні вихлопи, чим насолоджуватися красами природи за колючим дротом

На торф’яному селищі скитания оповідача не закінчилися. Долі було завгодно, щоб зупинився він у сусіднім сільці з нічого не мовець назвою – Тальново, у будинку “із чотирма оконцами навряд на холодну некратну сторону й із прикрашеним під теремок горищним віконцем”. Хату побудували давно й добротно, на більшу сім’ю, а жила в ній тепер самотня жінка років шістдесяти. Безмовну, із круглястим жовтим, хворим особою господарку кликали Матрена. Про неї ми довідаємося набагато більше, ніж про оповідача. Ця жінка з невигадливим, сільським ім’ям багато працювала, незважаючи на хворобу, працювала безкоштовно: “не за гроші – за палички”. Пенсію їй не платили. У Матрени в хаті жили колченогая кішка, підібрана з жалості, миші й таргани. “Але не тому були миші в хаті, що колченогая кішка з ними не справля-лась: вона як блискавка за ними стрибала в кут і виносила в зубах. А недоступні були миші для кішки через те, що хтось колись оклеил Матренину хату зеленуватими шпалерами, так не просто в шар, а в п’ять шарів. Один з одним шпалери склеїлися добре, від стіни ж у багатьох місцях відстали – і вийшла як би внутрішня шкіра на хаті. Між колодами хати й шпалерною шкірою миші й проробили собі ходи й нагло шаруділи, бігаючи по них навіть і під стелею”. Солженицин описує сільський побут з неабиякою часткою іронії. Бажання виконати роботу напевно, щоб потім переклеювати не довелося, обертається численними незручностями для тварини (“кішка сердито дивилася вслід шурхоту мишей, а дістати не могла”) і людей. Матрена Василівна хату не жалувала – ні для мишей, ні для тарганів, тому що в шуршанье мишей, безперервному, як далекий шум океану, шереху тарганів не було нічого злого, не було неправди. Шуршанье було їх життям

Матрена відрізнялася працьовитістю: вставала в чотири-п’ять ранків, “тихо, чемно, намагаючись не шарудіти, палила росіянку пекти, ходила доїти козу, по воду ходила й варила в трьох чавунцях”. Напевно, жереб Матрени був жити в той час, коли люди працювали безкорисливо, не думаючи про пенсії. А гроші й нагороди одержував того, хто про високі результати доповідав. Матрена нікому не могла відмовити: без її жодна оранка городу не обходилася. Грошей вона не брала, одержувала задоволення, приплив сил від роботи. Матренина покірність ішла від серця. Вона не прислужувала, але служила навколишньої, завжди була готова поділитися останнім

Матрена Василівна – людин не від миру цього. Її діти вмерли в дитинстві, на війні безвісти пропав чоловік. Їй довго не оформляли за нього пенсію. І все-таки жінка не озлобилася, залишилася привітної, відкритої й безкорисливо чуйною. Матрена напомина-ет біблійну героїню Марію

Матрена в Солженицина – втілення ідеалу російської селянки. Її вигляд подібний до ікони, життя – житію святої. Її будинок – наскрізний символічний образ оповідання – як би ковчег біблійного праведника Ниючи, у якому він рятується від потопу разом із сім’єю й парами всіх земних тварин – щоб продовжити рід людський

Матрена – праведниця. Але односільчани не відають про її приховану святість, уважають жінку просто нерозумної, хоча саме вона зберігає вищі риси російської духовності. Подібно Лукері з оповідання Тургенєва “Живі мощі”, Матрена на своє життя не скаржилася, Богу не докучала, адже він і так знає, чого їй потрібне

Житіє святої повинне завершуватися щасливою смертю, що з’єднує її з Богом. Однак смерть героїні – гірко-безглузда. Брат покійного чоловіка, жадібний старий Фаддей, примушує Матрену віддати йому її світлицю. Безвідмовна Матрена гостро відчуває провину перед Фаддеем: незадовго до Першої світової війни вона стала його нареченою, але, упевнена, що той вигин на фронті, вийшла заміж за Фаддеева брата. Втрата світлиці й раптова пропажа кішки передвіщають загибель будинку Матрени і її смерть. Бути може, вона й передчувала негарне: боялася пожежі, боялася блискавки, а найбільше чомусь – поїзда. Під поїзд вона й попалае Загибель героїні символізує жорстокість і безглуздість миру, у якому вона жила

Спочатку оповідання називалося “Не коштує село без праведника” – по росіянці послови-ці. Праведниця-селянка жила в оточенні недоброзичливих і корисливих колгоспників. Їх убога й нещасна доля мало чим відрізнялася від існування табірних в’язнів. Вони жили по споконвіку заведених порядках. Навіть після смерті Матрени, що зробила для всіх так багато добра, сусіди не дуже переживали, хоча й плакали, у хату йшли з дітьми, начебто на спектакль. “Ті, хто вважав себе покійниці рідніше, починали плач ще з порога, а досягши труни, нахилялися голосити над самою особою покійної”. Плач родичів був “свого роду політикою”: у ньому кожний викладав свої власні думки й почуття. І всі ці голосіння зводилися до того, що “у смерті її ми не винуваті, а щодо хати ще поговоримо!” Жаль, що добром, народним або своєї, називає мова майно наше. І воно-те втрачати вважається перед людьми ганебно й нерозумно.

Оповідання “Матренин двір” неможливо читати без сліз. Ця смутна історія праведниці-селянки не художній вимисел автора. Солженицин довіряє життю і її творцеві – Богу більше, ніж художньому вимислу. Тому з таким співпереживанням і гордістю читається оповідання: адже залишилися ще на землі росіянці праведники, без яких не коштує ні село, ні місто, ні вся земля наша