Матеріали до вивчення роману У. Еко “Ім’я троянди”
Ніхто ніколи не казав серйозно, що ігри некорисні. Хай кожний інтерпретує, як хоче. Умберто Еко. “Ім’я троянди”. Відомості про митця. У. Еко, відомий італійський письменник-постмо-дерніст, народився в 1932 році. Автор романів “Ім’я троянди” (1980), “Маятник Фуко” (1988) та “Острів напередодні” (1995). Спочатку У. Еко виявив себе як вчений, потім як талановитий публіцист. Кожного тижня У. Еко публікував в “Еспрессо” статтю, присвячену розробці актуальних проблем сучасності. Згодом почав писати романи, де втілював та пропагував
Тільки формуючи “нового ідеального читача”, який, розважаючись, вчиться і буде спроможний використати свій досвід. Але сучасний читач згоден розважатися, гратися, а чи допустить він те, щоб його повчали? Тому завдання письменника полягало у тому, аби читач вчився мислити, не відчуваючи тиску авторської позиції. Для У. Еко “книжка – це не засіб привласнити чужий розум, навпаки, книжки – машини для провокування
Евристична бесіда за текстом роману
“У. Еко продемонстрував “постмо-дерністську ситуацію” в культурі таким чином; “Постмодерністська позиція нагадує мені становище чоловіка, що закохався в дуже освічену жінку. Він розуміє, що не може сказати їй: “Кохаю тебе безумно”, бо розуміє, що вона розуміє (а вона розуміє, що він розуміє), що подібні фрази прерогатива Ліала. Однак вихід є. Він повинен сказати: за висловом Ліала – кохаю тебе безумно”. При цьому він уникає штучної простоти й прямо показує їй, що не має змоги говорити по-простому, проте він доводить до її свідомості те, що збирався довести, – тобто, що він кохає її, але що їхнє кохання живе в епоху втраченої простоти. Якщо жінка готова грати в ту ж саму гру, вона зрозуміє, що освідчення в коханні залишилося освідченням в коханні. Жодному зі співрозмовників простота не дається, обидва витримують натиск усього – до них – сказаного, від якого вже нікуди не дінешся, обидва свідомо й залюбки вступають у гру іронії. І все ж таки їм вдалося ще раз поговорити про кохання. ” Тут перед нами – спосіб постмодерністського “мовлення” й, водночас, пояснення засад постмодерністського “письма”. Цілком зрозуміло, чому автор переконаний у тому, що його “Історія могла починатися тільки зі знайденого рукопису – що також, зрозуміло, являє собою цитату2. Отже, в основі роману – нотатки отця Адсона з Мелька, перекладені з латини на французьку мову абатом Вале, який не завжди дотримувався оригіналу. Читач, у свою чергу, знайомиться з текстом, інтерпретованим вже італійською мовою. Більше того, в “Нотатках на полях “Іменітроянди” У. Еко звертає увагу, що Адсон пережив події в 18 років, а переповідає їх, коли йому вісімдесят. Крім того, Адсон – це герой, який запам’ятав події, але не зрозумів їх, навіть ставши старим. Ця подвійна гра з читачем дуже важлива. Вона, як за маскою, приховує особистість автора, бо справжнє мистецтво – “є втеча від особистого почуття”. Монастир, куди потрапляє головний герой роману Вільгельм Баскервільський, – цілком самодостатній світ. Монастир – світло, оселя науки, воскресіння древньої мудрості. Автор навіть малює план цього монастиря.
Які важливі доручення повинен був виконати Вільгельм? Вільгельм представляв інтереси імператора в боротьбі проти Папи. Потрібно було підготувати проведення переговорів імперських філософів з Папою. Але у Вільгельма була ще одна мета: під час диспуту висловити думку про те, що клерикальна влада не повинна здійснювати світське правління. Виказуючи “ідеї людського правління”, Вільгельм мріяв, щоб влада була колегіальною. Тоді вірогідність помилок була б зменшена. Але ця місія Вільгельма була б зірвана, якби він не розкрив обставин смерті монахів, бо тоді у представників Папи з’явилася б нагода звинуватити імперських богословів у змові, єресі і зірвати переговори. “Бер-нард Гі знає, що його завдання зірвати цю зустріч”. Таким чином, місії Вільгельма були дуже важливі і від успіху однієї залежав успіх іншої. Але ще в пролозі до роману автор повідомляє, що цілими днями Вільгельм “гортав рукописи у великій залі бібліотеки – можна подумати, тільки для задоволення ( а в цей час всюди помножувалися трупи по-звірячому вбитих монахів)”.
Чим можна пояснити таку байдужість Вільгельма до власного успіху, до успіху справи його життя? Що для Вільгельма було важливіше – знати і зберегти текст книги Аристотеля, чи відповісти на питання: хто вбивця? Вільгельм – це людина, яку можна назвати інтелігентом, виходячи з тих вимог, які поставив перед ним У. Еко. В есе “Осмислюючи війну” письменник стверджує, що “інтелігент не повинен дудіти музику революції. Не через те, що намагається втекти від вибору…, а тому що для дії потрібно усунути напівтони та двозначності…, а інтелігентська функція полягає, навпаки, в тому, щоб витинати двозначності та висвітлювати їх”. Тобто, як інтелігент, Вільгельм не повинен був втручатися в реальну політичну боротьбу, бо це завадило б йому аналізувати ситуацію і бачити недоліки та помилки своїх товаришів. Вільгельм мислив, він бачив світ складним, насиченим різними фарбами. Тому він і відмовився від роботи інквізитора, бо вона вимагала чіткого розмежування та чорно-білого бачення світу. Тому центральним конфліктом роману є інтелектуальний поєдинок між Вільгельмом та Хорхе. Але, щоб він відбувся, Вільгельму потрібно було спочатку виявити свого суперника, того, хто чинив перешкоди в пошуках тексту.
Лариса Масімова вчитель-методист м. Київ
(1 votes, average: 5.00 out of 5)