Маруся – Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко – ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС (кінця XVIII – перших десятиліть XIX ст. (1798-1840 pp.)
Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1778-1843 pp.)
“Маруся”
До сентиментально-реалістичних творів Г. Квітки-Основ’яненка належать сім повістей: “Маруся” (1834 p.), “Добре роби, добре й буде” (1837 p.), “Козир-дівка” (1838 р.), “Щира любов” (1839 р.), “Божі діти” (1840 p.), “Сердешна Оксана” (1841 р.) та “Перикотиполе” (1843 p.).
Повість “Маруся” з’явилась 1834 року внаслідок полеміки Г. Квітки з тими представниками офіційних кіл і критики, які скептично стверджували, буцімто українською мовою неможливо створити
Основний задум повіті “Маруся” полягає в змалюванні простих людей, їх зовнішньої і внутрішньої краси, розуму, глибоких почуттів, гармонії їхнього життя з природою і працею, що надає їм моральної переваги над панами.
Такому ідейному задумові відповідають тема, сюжет, композиція й образи повісті.
Тема повісті – життя простого народу, його праця, побут і звичаї.
В основі сюжету лежить кохання дівчини-селянки, дочки заможних
Образи твору Маруся
Маруся – головна героїня повісті, наділена найкращими людськими якостями: вродлива, чесна, слухняна, роботяща, шаноблива, релігійна. її портрет – народний ідеал краси: “Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці – як тернові ягідки, бровоньки – як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький, з горбочком, а губоньки – як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки – неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані”. Особливо наголошено на тому, що Маруся “до усякого діла невсипуща”.
У духовному світі Марусі найважливіше – почуття. Автор розкриває внутрішній світ героїні в коханні до Василя. Зовнішня і духовна краса Марусі ідеалізовані письменником, у змалюванні її образу дуже відчутний фольклорний вплив: червоніє, “як калина”, стрепенулася, “як рибонька”, “коли б їй крила, полетіла б на край світу”.
Маруся щиро і ніжно кохає Василя, її внутрішній світ сповнений великих почуттів, душевної краси. Дівчина прагне щастя. Слухняна і покірна, вона наважилася благати батька видати її заміж за Василя: “Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком”. Але майнова нерівність та солдатчина стали непереборною перешкодою до їх одруження.
Василь йде на заробітки, щоб звільнитися від солдатчини, а Маруся тяжко за ним журиться, ночей не досипає, проте волю батьків – не зустрічатися з Василем до сватання без відома батьків – виконує.
Мова Марусі ласкава, високопоетична, співвідноситься з мовою народної пісні й казки. Героїня часто використовує слова з пісень: перепілочко, сизий голубочок, соколику, лебедику, козаченько мій та інші.
В образі Марусі є суперечність між морально-дидактичними настановами Г. Квітки і реальним змалюванням життя. Закохавшись у Василя, Маруся, яка вважала вечорниці і зустрічі з хлопцями гріхом, перестає вести аскетичне життя. Цей образ є глибоко ліричним, зворушливим, однак він не має чітко виражених типових рис характеру. Але, не зважаючи на це, Маруся є одним із найкращих персонажів української прози.
Василь
Образ Василя гармонує з образом Марусі. Василь – бідний селянський парубок, сирота, працює свитником у місті. Він розумний, гарний, працьовитий і релігійний. Портрет його змальований у фольклорному дусі: “Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки: на виду рум’яний, моторний, звичайний…” Василя поважають дорослі, з ним хочуть дружити молоді, хоча й сирота, проте він до всякої роботи здатний. Розумові здібності Василя виявилися в тому, що він швидко навчився грамоти в купця.
Василь закохався у Марусю з першого погляду і почувався надзвичайно щасливим, коли дізнався, що це кохання взаємне. Автор користується фольклорними зворотами для висловлення Василем своїх почуттів: “Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко!.. Я мов у раю!”
Василь подобався батькам Марусі, але перешкодою на шляху одруження стояла солдатчина. Благання Марусі і Василя скінчилися домовленістю між непохитним батьком Марусі і Василем: Наум віддасть за нього доньку за умови, що той заробить собі на найомщика і таким чином відкупиться від солдатчини. Василь покоряється долі і йде у найми до купця.
Василь повертається з заробітків, але Марусю застає вже неживою. Побачивши Марусю у труні, Василь “закричав жалібно, застогнав, зблід як смерть, та тут же і впав, мов неживий!..”. Велика чутливість і переживання властиві Василеві. Він тяжко сприйняв смерть коханої, навіть хотів покінчити життя самогубством, але знайшов інший вихід: постригся в ченці печерського монастиря. Невдовзі після постригу Василь помирає у монастирі під іменем отця Венедихта.
В образі парубка втілено глибокі переживання від втраченого щастя.
О. Гончар, виходячи з “народних критеріїв”, писав: “В образі Василя письменник намагався втілити найхарактерніші риси кращого парубка, такого хлопця, який був би гідним Марусі”
Наум Дрот та його дружина Настя
В образі Наума Дрота Квітка показав ідеального, на його погляд, селянина.
“Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батькові і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь, п’яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви – так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін, він вже й там… Коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі і совіт добрий дасть.
Щасливе й заможне життя було в нього з дружиною Настею, їх турбувало лише те, що не було дітей, і не знали вони, кому дістанеться їх добро після смерті. А в них було й воликів пар з п’ять, була й шкапа, були й батраки; було чим і панщину відбувати, і у дорогому ходити; була і нивка одна і друга, ще дідівська, а третю він сам вже купив, так було йому чим орудувати”.
Наум зичив щастя своїй єдиній дитині, тому, хоч і шанував Василя, та за бідняка, що мав у рекрути йти, доньку не віддав.
Родина Дротів дуже релігійна, цим і пояснюється пасивність героїв, їх невтручання у власну долю: Наум у всьому сподівався на “волю божу”, і Марусю так навчив.
У родині Наума Дрота ніколи не було сімейних чвар, а тільки взаємоповага та шана. Проте Наум був непохитний у своїх намірах, і в родині панували патріархальні звичаї: дочка і дружина безперечно його слухалися. Настя говорить: “Він мені закон, а не я йому”. А Маруся про батька так каже: “Чи здужала, чи не здужала, а коли батько без жартів та трохи чи й не сердитий, то треба устати”.
Дружина Наума Настя – працьовита, релігійна, любляча мати, добра і покірна. Вона бажала щастя для Марусі, хотіла видати її заміж за Василя, але скорилася волі чоловіка. Образ Насті розкритий не так широко, як образи інших героїв.
Смерть Марусі стала тяжкою втратою для батьків. На похороні дочки Настя роздає її посаг сиротам та бідним дівчатам, роздає свічки дружкам і благає: “Засвітіте їх, проводіте мою Марусеньку і відайте: як горять ваші свічечки, так горить моє серденько від журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утіху мою… а сама зостаюся при старості, як билиночка у полі, і слізоньками умиваючись”.
Художні особливості повісті
Потрібні художні засоби для створення повісті “Маруся” Квітка знайшов частково у пісенному фольклорі, багатому на змалювання почуттів, частково у сентиментальній літературі кінця XVIII – початку XIX століття, на якій формувалися його ідейно-естетичні смаки, а також літературні уподобання Квітчиної дружини Ганни Григорівни, яка мала значний вплив на його творчість.
Теорія літератури
Сентименталізм (з французької – “чутливість”) – літературний напрям другої половини XVIII – початку XIX століття, що характеризувався особливою увагою до духовного світу людини, яка за своїми моральними якостями протистоїть бездуховному існуванню представників вищих класів. Сентименталізм виник в Англії з появою роману Л. Стерна “Сентиментальна подорож”, який і дав назву новому літературному методу.
В європейській літературі сентименталізм розвивався у другій половині XVIII століття, у російській літературі він з’явився трохи пізніше і був пов’язаний із творчістю М. Карамзіна.
Змальовуючи в основному побут, родинне життя звичайної людини з середніх та нижчих верств населення, сентименталісти своє завдання вбачали в тому, щоб розчулити, зворушити читача. Вони акцентували увагу на глибоких почуттях і пристрастях героїв, їх переживаннях, викликаних нещасливим коханням, трагічними обставинами, зокрема смертю героя.
Щоб глибше розкрити внутрішній світ героїв, письменники-сентименталісти вдаються до ліричних відступів, часто змальовують пейзажі і ведуть оповідь від першої особи.
У формі розповіді старожила харківської околиці Грицька Основ’яненка автор подає зворушливу історію чистого й вірного кохання, що закінчується трагічно.
У коханні, раптовій смерті Марусі та смерті Василя від туги немає ні художньої, ні життєвої правди, бо немає їх психологічного вмотивування. Замість мотивації подій автор використовує засіб сентименталізму – віщування серця. Трагізм розв’язки (смерть Марусі) ніби передбачається, коли вже після щасливого сватання Маруся, проводжаючи Василя на заробітки, несподівано каже: “На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш!” Такі натяки, мотиви віщування серця були досить характерні для сентиментальної манери письма Г. Квітки-Основ’яненка.
Риси сентименталізму в повісті “Маруся” поєднуються з рисами реалізму. Реалістично змальовує письменник будні селян, вперше в українській літературі показуючи трудову діяльність хлібороба.
Але повнота й багатство життя народу, його реалістичне бачення й сприйняття не завжди вписуються в обрану художню форму, тоді й з’являються мальовничі картини української природи, барвистий опис весілля, мелодійна мова.
Повість “Маруся” насичена точним описом народних звичаїв і обрядів, детальним відтворенням побуту. Широке використання життєвого матеріалу, постійне звернення до народної творчості надають їй національного колориту.
Оцінка повісті критиками
Повість “Маруся” є найкращою серед прозових творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, і вона завоювала схвальні відгуки як української, так і російської критики. “Грицька Основ’яненка, – зазначав М. Полевой, – після його “Марусі” ми зараховуємо до наших визначних сучасних письменників”.
П. Плетньов писав: “Його “Маруся” у своєму роді така ж найвища довершеність, як і будь-яке з безсмертних творів прекрасної давнини… Ми бажали б поділитися таким скарбом не тільки з усією Росією, а й із Європою”.
О. Афанасьєв-Чужбинський високо цінував вплив “Марусі” на читачів: “Хто з нас, малоросіян, не плакав, читаючи цю чудову повість, цю просту, непримхливу драму, але драму, яка розворушить найзачерствілішу душу…”
В. Бєлінський саме на прикладі “Марусі” розробляв і поглиблював “такий важливий момент теорії реалізму, як типізуючий спосіб зображення”. Він відзначав брак індивідуалізації образів “Марусі” та її розтягненість, проте зауважив: “Хоча коли б сам автор дав право викидати з його повісті все, що здається вам зайвим, – ви не знайшли б рядка, який би можна було викинути”.
Сам Г. Квітка-Основ’яненко у листі до П. Плетньова пише про популярність “Марусі” в народного читача й зауважує, що охоче приєднується до тих, хто вважає, що йому не треба іншої епітафії як “Он написал “Марусю””. ?
(2 votes, average: 3.00 out of 5)