МАРТІНСОН, Харрі
(1904 – 1978)
МАРТІНСОН, Харрі (Martinson, Harry – 06.05.1904, Йомсхйоге – 11.02.1978, Стокгольм) – шведський письменник, лауреат Нобелівської премії 1974 р.
Мартінсон народився у невеличкому селищі Йомсхйоге, що на півночі Швеції. Його батько, колишній моряк, помер, коли хлопчику виповнилося 6 років, а невдовзі після цього мати з однією із сестер виїхала в Америку, сподіваючись заробити грошей, але так і не повернулася, залишивши родину напризволяще. Дитинство Мартінсона минуло у притулку для бідних, звідки він напередодні Першої світової війни втік,
Зрештою, захворівши на туберкульоз, змушений був відмовитися від морської професії, і тоді ж почав писати вірші. З 1927 р. він у гетеберзі, мешкає у передмісті, в наметі, перебивається випадковими заробітками та мізерними гонорарами, що отримує за публікації своїх віршів у періодиці. У 1929 р. долею талановитого поета почала опікуватися письменниця Муа Шварц, з котрою Мартінсон невдовзі одружився. У1934 р. вони разом відвідали СРСР, де брали участь у роботі І з’їзду письменників. Проте прихильником соціалістичної
У літературу Мартінсон вступив насамперед як поет. Після ранніх віршів, опублікованих у шведській періодиці, у 1929 р. вийшла друком його перша поетична збірка “Корабель-примара” (“Spokskepp”), у якій відчутний вплив романтичної поезії Дж. Р. Кіплінга. Більшою художньою зрілістю і самостійністю позначені поетичні збірки 30-х pp.: “Кочівник”(“Nomad”, 1931), “Сучасна лірика”(“Modern lyrik”,1931), “Природа” (“Natur”, 1934). Художні прийоми, використані у віршах цих збірок, близькі до поетики сюрреалізму, а тематично поезія Мартінсона цього часу була вираженням “примітивізму”, що протиставляв цивілізації сповнену вищої духовності природу. У центрі цього протиставлення символічний образ “номади” (зб. “Кочівник”), тобто мандрівника-бунтаря та філософа, котрий перебуває у невпинному русі, на відміну від закостенілого, непорушного існування “цивілізованих” представників суспільства. Тема протиставлення механізованого світу людей і довершеної, природної гармонії стала наскрізною, домінуючи і в подальшій поетичній творчості Мартінсона: збірки “Пасат” (“Passad”,1945), “Цикада” (“Cikada”, 1953), “Травиу Фуле”(“Grasen і Thule”, 1958), “Колісниця” (“Vagnen”, I960), “Вірші про світло та пітьму” (“Dikteromljusochm6rker”, 1971), “Лісові пагорби” (“Tuvor”, 1974).
Центральний поетичний твір Мартінсона – знаменита поема “Аніара” (“Апіат”, 1956), яка, з одного боку, відображає давнє захоплення поета астрофізикою, а з іншого, є ще одним варіантом вирішення наскрізної для письменника теми – протиставлення природної гармонії сумнівним здобуткам техногенної цивілізації. У поемі змальована фантастична ситуація: зі спустошеної і доведеної до загибелі Землі люди рятуються на космічних кораблях, які приречені на вічний пошук нових світів.
Як прозаїк, Мартінсон дебютував у 30-х pp. двома збірками дорожніх нарисів: “Мандрівки без мети” (“Resor utan mal”, 1932) і “Капе, прощавай” (“Кар, farviil”, 1933). Два наступні романи мали автобіографічний характер: “Кропива цвіте” (“Nasslorna blomma”, 1936) – про важкі роки сирітського дитинства письменника; “Шлях у життя” (“Vagen ut”, 1936) – про юність М. У повоєнний період з’явився найзначніший із романів письменника “Шлях у Царство Дзвонів” (“VSgen till Klockrike”, 1948), який інтерпретує наскрізну для Мартінсона філософію “номадизму” (“кочівництва”) – мандрів, що асоціюються з духовними пошуками людини. У центрі зображення – “професійний бродяга” Болле, у минулому майстер з виготовлення сигар, котрого витіснило машинне виробництво. Сюжет роману складають мандрівки, зустрічі Болле з різними людьми, його роздуми та переживання, спрямовані у кінцевому підсумку на пізнання природи, на відчуття єдності з нею.
В. Назарець
(2 votes, average: 4.00 out of 5)