Маркіз де Сад. – французький письменник, філософ, політичний діяч

ДІЯЛЬНІСТЬ Ж.-Ж. РУССО І П. БОМАРШЕ

4. Маркіз де Сад. – французький письменник, філософ, політичний діяч

Пам’ять про маркіза де Сада була похована під ва­гою численних домислів і легенд; його щоденникові записи загублені, рукописи спалені Саме його прі­звище поєднувалося зі словами “садизм”, “садист­ський”.

У відповідь на замовчування його імені шанува­льники оголосили де Сада пророком – попередни­ком Ф. Ніцше та З. Фройда.

Ім’я письменника стало загальною назвою за­вдяки так званому “садизму”, руйнівної

теорії, що дозволяє у всьому керуватися інстинктами, отриму­вати насолоду від вигляду страждань інших, здійс­нювати злочини заради власного задоволення. Ось чому твори де Сада були виведені за межі літе­ратурного процесу, а ім’я його піддано забуттю. У 1834 році Жюль Жане у “Revue de Paris” вперше після смерті письменника опуб­лікував про нього такі рядки: “Это имя известно всем, но никто не осмеливается произнести его, рука дрожит, выводя его на бумаге, а звук его отдаётся в ушах мра­чным колоколом”.

Однак, характеристики, що даються де Саду та більшості його романів, цілком умотивовані. Не варто

зводити його творчість лише до описів сексуальних збочень, а з випадків недоречної поведінки письменника робити висновок про увесь його моральний вигляд. Де Сад – син свого часу, спостерігач та учасник Великої Фран­цузької революції, свідок суперечливих післяреволюційних подій. Він провів у в’язниці майже половину свого життя. Його творчість – відображення кризи, що трапилася із людством на одному із поворотних етапів історії, і якщо форми цього відображення створені похмурою фантазією письменника, то ідейно-тематичні ви­токи невідривні від літературних, філософських і політичних поглядів епохи.

Процес реабілітації письменника, що розпочався у 80-роках XIX століття, три­ває і до нашого часу і ще далекий від завершення. Героїв де Сада, що здійснювали насилля і знаходили задоволення у сексуальних збоченнях, дуже часто ототожню­вали з автором, однак його біографія, сповнена любовних пригод, була досить ти­повою для XVIII століття.

Витончений еротизм був тоді своєрідною модою у певних колах дворянства. За­суджуючи еротичні пристрасті аристократів, філософи – просвітники піддавалися за­гальному захопленню. Прикладом тому був достатньо фривольний роман Дені Дід­ро “Нескромні скарби”, що мав мало спільного із піднесеними ідеалами Просвітництва. Світогляд аристократії, яка перетворила життя на суцільну гонитву за насолодами, опосередковано відображав кризу устрою, що занепав та був похо­ваний під уламками Бастилії 14 липня 1789 року.

Революційна трагедія не могла пройти осторонь тих, хто пережив її. Де Сад був одним із небагатьох письменників, які брали безпосередню участь у діяльності ре­волюційних інститутів. Він спостерігав за “революційними механізмами” зсереди­ни. Ряд сучасних французьких дослідників творчості де Сада вважали, що у його романах у похмурій гротескній формі знайшов своє фантасмагоричне відображення період терору.

Де Сад народився 2 червня 1740 року в готелі Конде у Парижі. Його родина зі сторони батька належала до старовинного провансальського дворянського роду. По лінії матері він мав спорідненість із молодшою гілкою королівського дому Бурбо­нів. У романі “Аліна та Валькур”, герой якого наділений деякими автобіографічни­ми рисами, де Сад наводить своєрідний автопортрет: “Связанный материнскими узами со всем, что есть великого в королевстве, получив от отца всё то изысканное, что может дать провинция Лангедок, увидев свет в Париже среди роскоши и изоби­лия, я, едва обретя способность размышлять, пришёл к выводу, что природа и фор­туна объединились лишь для того, чтобы осыпать меня своими дарами”.

До чотирьох років майбутній письменник виховувався у Парижі разом із ма­лолітнім принцом Луї-Жозефом де Бурбоном, потім був відправлений до замку Соман і відданий на виховання своєму дядькові, абатові д’Ебрей. Абат належав до освічених кіл суспільства, вів листування із самим Вольтером, склав “Життє­пис Франческо Петрарки”. Протягом 1750 – 1754 років де Сад навчався у колежі єзуїтів Людовіка Великого, після закінчення якого був відданий до офіцерської школи. У віці 17 років молодий кавалерійський офіцер брав участь у останніх бо­йових діях Семилітньої війни. У 1763 році у чині капітана він вийшов у відставку і одружився із донькою керуючого податковим судом Парижа Рене-Пелажі де Монтрей. Шлюб цей був укладений на основі взаємовигідних розрахунків батьків обох родин. Де Сад не кохав дружину, йому подобалась її молодша сестра Луїза. Однак, роман їхній був відкладений на декілька років: коли, рятуючись від судо­вого переслідування, де Сад у 1772 році поїхав до Італії, Луїза, ставши коханкою маркіза, поїхала за ним слідом.

Вперше де Сад опинився у в’язниці за звинуваченням у богохульстві. Наро­дження у 1764 році первістка не повернуло маркіза в родину, він продовжував вес­ти вільне і бурхливе життя. З ім’ям де Сада пов’язували різноманітні скандали, що принижували суспільну мораль. Так, наприклад, відомо, що у 1768 році, на Велик­день, Сад хитрістю заманив до свого будинку у Аркейє дівчину на ім’я Роз Келлер та жорстоко побив її. Дівчині вдалося втекти, вона подала на маркіза позов до суду. За вказівкою короля де Сада ув’язнили у замку Сомюр, а потім перевели до башти П’єр-Енсіз у Ліоні.

Через півроку де Сад вийшов на волю, але шлях до Парижа для нього був за­критий. Йому було наказано жити у власному замку Ла Кост на півдні Франції. Маркіз зробив спробу повернутися до армії, однак служба його не задовольняла, і він продав офіцерський патент. У 1772 році проти маркіза було порушено так звану “Марсельську справу”. Він та його слуга були звинувачені в тому, що в одному із публічних будинків Марселя змусили дівчат здійснити богохульні розпусні дії, а потім напоїли їх наркотичними речовинами, що нібито призвело до смерті декількох з них.

Доказів у обвинувачення було ще менше, ніж у попередній справі, не було і жертв отруєння, однак парламент міста Екс заочно приговорив маркіза та слугу до смертної кари.

Рятуючись від судового переслідування, де Сад разом із сестрою своєї дружини втік до Італії, чим викликав роздратування дружини. Вона звинуватила чоловіка у зраді і домоглася у короля Сардинії дозволу на його арешт. Маркіза було заарешто­вано і відправлено до замку Мілан. За його власними словами, саме тут почалося життя “професійного” в’язня. Через рік він втік із фортеці і сховався у замку Ла Кост, де протягом п’яти років продовжував жити, як йому подобалось, викликаючи обурення сусідів.

Де Сад здійснив подорож Італією, відвідав Рим, Флоренцію, Неаполь. Незважа­ючи на заборону, він часто приїжджав до Парижа. Однак звинувачення у вбивстві продовжувало супроводжувати його. Коли ж нарешті його було знято, де Сад знову потрапив до в’язниці, на цей раз на підставі королівського наказу про ув’язнення без суду та слідства, отриманого від його дружини. Такі накази неодноразово вида­валися рідними аристократів, щоб уникнути процесу, що зганьбить ім’я родини. 14 січня 1779 року, коли маркіз черговий раз приїхав до Парижа, він був заарешто­ваний та відправлений до Венсенського замку. У 1784 році його перевели до Бастилії, у камеру на другому поверсі башти Свободи, де умови були набагато гіршими, ніж у Венсенському замку. 2 липня, коли де Садові несподівано було відмовлено навіть у прогулянці, він став кричати з вікна, що у цій в’язниці вбивають в’язнів, і, можливо, цим вніс свою частину у майбутнє руйнування фортеці. З липня сканда­льного в’язня за вимогою коменданта переводять до Шарантона, який на той час одночасно був і в’язницею і притулком для божевільних.

У Бастилії маркіз багато читав, там були написані його перші книги: атеїстич­ний “Діалог між священиком та помираючим” (1782), програмовий твір “120 днів Содому” (1785), де були викладені головні постулати садизму, роман у листах “Аліна та Валькур” (1786-1788). У 1787 році де Сад написав поему “Істина”. Тут же, у Бастилії, усього за два тижні, було написано ще один твір – “Жюстіна, або Нещастя доброчинності” (1787). За задумом автора він повинен був вийти у складі майбутньої збірки “Новели та фабліо XVIII століття”.

Однак доля роману склалася інакше. Опублікований у 1791 році у другій, значно доповненій редакції, роман, що збільшився майже у 5 разів, вийшов у 1797 році уже під назвою “Нова Жюстіна, або Нещастя доброчинності”.

У квітні 1790 року Національне зібрання видало декрет про відміну королівсь­ких наказів, і де Сада звільнили. На цей час маркіза юридично оформила розрив із чоловіком, і де Сад практично залишився без засобів для існування. Ім’я його че­рез випадковість було занесено до списку емігрантів, що позбавило де Сада мож­ливості скористатися частиною родинного маєтку, що ще залишилась. Він влаш­тувався суфлером до версальського театру, де отримував два су на день, яких ледь вистачало на шматок хліба. У цей час він познайомився із Констанс Кене – його вірною супутницею до кінця життя. Письменник поступово повертався до літера­турної праці, намагаючись заглушити гіркоту втрати: під час переведення із Бас­тилії до Шарантона був втрачений рукопис “120 днів Содому”. Відновити втра­чений роман де Сад намагався у “Жюльєтті, або Благочинностях пороку”. За щасливою випадковістю згорток із чернеткою роману все ж зберігся. У 1900 році він був знайдений німецьким психіатром, лікарем Євгеном Дереном, який і опуб­лікував його у 1904 році, доповнивши власним коментарем медичного характеру. Однак, справді наукове видання, підготовлене відомим французьким дослідником творчості де Сада Морісом Ейном, побачило світ тільки на початку тридцятих ро­ків XX століття.

“Я обожаю короля, но ненавижу злоупотребления старого порядка”, – писав маркіз де Сад. Громадянин Сад узяв активну участь у революційних подіях. Не бу­дучи серед перших лав творців революції, він усе ж більше року обіймав значні су­спільні посади. У 1792 році служив в рядах національної гвардії, особисто інспек­тував паризькі лікарні.

Глузування над доброчинністю, відкидання релігії, існування Бога або яко­їсь іншої надприродної організуючої сили були характерними для світогляду де Сада.

У грудні 1793 року де Сада заарештували “у звинуваченні через поміркова­ність” і помістили до в’язниці Мадлонет. Потім перевели із однієї паризької в’язниці до іншої, і влітку 1794 року він став в’язнем монастиря Пікпюс, перетво­реного революцією на місце утримання державних ворогів. Неподалік від монас­тиря, біля застави дю Трон, була розташована гільйотина, і тіла страчених звози­ли та ховали у монастирському саду. Через рік після звільнення де Сад так описував свої враження від в’язниць революції: “Мой арест именем народа, не­умолимо нависшая надо мной тень гильотины причинили мне больше зла, чем все бастилии, вместе взятые”.

Присудженого до страти, його повинні були гільйотинувати разом із двома де­сятками інших в’язнів 26 липня. Щасливий випадок врятував де Сада: через нез’ясованість, яка царювала у переповнених в’язницях, його просто загубили. Піс­ля 26 липня дія урядового наказу була припинена, і у жовтні 1794 року, за сприян­ням депутата Ровера, де Сада було звільнено.

Протягом 1795 – 1800 років на території Франції та Голландії вийшли основні книги маркіза: роман “Аліна та Валькур, або Філософський роман” (1795), діалог “Філософія у будуарі” (1795), “Нова Жюстіна, або Нещастя доброчинності”, збірка новел “Злочини кохання, або Маячня пристрастей” (1800).

У 1801 році де Сад як автор “аморальних творів” був ув’язнений у Сан-Пелажі. У 1803 році він був визнаний душевнохворим і переведений до психіат­ричної клініки у передмісті Парижа Шарантоні. Там де Сад провів останні роки життя і помер 2 грудня 1814 року у віці 75 років. У заповіті він просив не підда­вати своє тіло дослідам і поховати його на території маєтку у Мальмезоні на околиці лісу. Було виконано лише перше побажання письменника – місцем же його поховання стало кладовище у Шарантоні. За проханням рідних могила за­лишилася безіменною.

За роки, проведені у Шарантоні, де Садом був створений ряд історичних творів, опублікованих в основному уже після смерті: “Маркіза де Ганж” (у традиціях готи­чного роману), сентиментальна історія під назвою “Аделаїда Брауншвейгська”, іс­торичний роман “Ізабелла Баварська, королева Франції”. Там же, за сприянням ди­ректора клініки Кульм’є, маркіз мав можливість реалізувати свою юнацьку мрію. На вистави, поставлені де Садом, ролі в яких виконували пацієнти клініки, приїз­див увесь паризький світ. Ця частина літературного спадку де Сада ще чекає на своїх дослідників.

Творчість маркіза де Сада знаходилася у складному співвідношенні з усім комплексом ідей, настроїв та художніх течій XVIII століття. Епоха Просвітництва дала світові не лише безмежну віру у мудрість розуму, але й безмежний скепти­цизм, не лише концепцію природної людини, не зіпсованої суспільством, але й філософію, у рамки якої вільно вкладалося право сильного керувати слабшим за себе. У де Сада опис збочень та злочинів став своєрідним художнім прийомом пі­знання дійсності.

За довге життя письменник створив 12 романів, 20 п’єс, 60 новел. Більшість сцен, описаних де Садом, відображали реальні риси французького аристократично­го суспільства напередодні революції. Улюбленим жанром Сада була пародія, адже він не намагався створити новий світ, йому достатньо було висміяти той, який йому нав’язали.

Висновок. У творчості маркіза де Сада відображена специфічна концепція “природної людини” – однієї із центральних у естетиці просвітників. “Природна людина” маркіза де Сада бачила сенс свого існування у пошуку необмежених насо­лод й утверджує нову абсолютну свободу, вільну від будь-яких етичних та мораль­них принципів.

Французький письменник порушив цілий ряд проблем, котрі опинилися поза увагою його сучасників, зокрема, проблему психологічних механізмів, що викли­кають бажання в індивіді владарювати над іншими людьми і над світом взагалі, в тому числі й через різні форми тоталітаризму й деспотії.

Література дала де Садові можливість вивільнити й утвердити свої мрії. Його лі­тературна діяльність стала актом демонізму, відобразивши злочинні, агресивні фан­тазії та зробивши їх публічним надбанням. Він писав: “Всезагальні моральні прин­ципи – не більше, ніж пустопорожні фантазії”, а з іншого боку, він зберігав віру в універсальність логіки.