МАЛЛАРМЕ, Стефан
(1842 – 1898)
МАЛЛАРМЕ, Стефан (Mallarme, Stephane – 18.03. 1842, Париж – 09.09.1898, Вальвен) – французький поет.
Народився у сім’ї службовця. У п’ятирічному віці втратив матір. Виростав мрійливою дитиною. У віці 10 років його віддали у пансіон, а потім у ліцей міста Санса, де він і почав віршувати. 1861 p. Mалларме відкрив для себе “Квіти зла” Ш. Бодлера. 1863 p. поїхав в Англію, там одружився. Згодом отримав диплом викладача англійської мови. Повернувся у Францію, де викладав англійську мову в колежах Турнону й Авіньйону. У 1871 р. отримав призначення
Друкуватися почав з 1862 р. У 1866 p. Mалларме опублікував у “Сучасному Парнасі” десять віршів, серед них “Вікна”, “Блакить”, “Морський вітер” , у яких помітний вплив Бодлера та “парнасців”. Як і Бодлер, Mалларме почуває відразу до вульгарної дійсності. Порятунок від неї він вбачає в поезії, у прагненні до невідомого та безкінечного. Вірші цього періоду по-парнаському камерніші, витонченіші, вишуканіші, ніж бодлерівські.
Невдовзі Mалларме почав мріяти про книгу, що вмістила б увесь його поетичний досвід. Він прийшов до думки, яку з повною визначеністю сформулює лише в 1891 p.,
У 1865-1866 pp. Mалларме написав поему “Пообідній відпочинок фавна”(“L’Apresmidi d’un faune”, 1876). Поема надихнула К. Дебюссі на створення оркестрової прелюдії (1892). Фавн протиставлений Іродіаді й доповнює її. Він сповнений чуттєвого трепету, але водночас усе на Землі для нього “темне”, він сумнівається в реальності навколишнього світу. Ці два твори ознаменували перехід Mалларме до символізму.
На межі 60-70-х pp. відбулися значні зміни у поетичній техніці Mалларме. Ускладненість фрази, словесна гра, закритість символу – її характерні риси. Символізм Mалларме тяжіє до “герметизму”. Першими зразками “герметичної поезії” Mалларме стали його вірші “Похоронний тост” (“Toast funebre”, 1873) та “Надгробок Едгара По”(“Le Tombeaud Edgar Poe”, 1877). У цих творах поет прагнув “відобразити не саму річ, а справлені нею враження”.
З 1880 p. Mалларме влаштовував “літературні вівторки”, на яких були присутніми Е. Мане, Ш. Ж. Гюїсманс, Дебюссі і гурт молодих поетів, що створили згодом символістську школу: Р. Гіль, Г. Кан, Ж. Лафорг, А. де Реньє, М. Баррес, П. Клодель, А. Жід, П. Валері.
До 1884 р. Mалларме зоставався поетом маловідомим, поетом для вибраних. Після виходу у світ у 1884 р. збірки літературних портретів П. Верлена “Прокляті поети” і роману Ш. Ж. Гюїсманса “Навпаки” читацький загал відкрив для себе Mалларме. Молоді поети-символісти визнали Mалларме своїм метром, лідером школи.
Поезія Mалларме “Проза для Дез-Ессента” (“Prose pour Des Esseintes”, 1885) – найяскравіша ілюстрація “герметизму” пізнього Mалларме. Розповідь про заміську прогулянку поета з сестрою перетворюється на демонстрацію того, як свідомість митця перетворює реальність у позачасові ідеї. Вірш побудований на протиставленні високої поетичної свідомості і буденної міщанської поміркованості. У цей самий час Mалларме написав “Принагідні вірші” (“Vers de circonstances”, 1880-1898, вид. 1920), прозорі за формою і злободенні за змістом.
У кращому з пізніх своїх віршів “Лебідь” (“Le cygne…”, 1885) Mалларме осмислює драму поета, прагнення якого до вершин духу, до небесної чистоти обернулося “смертельним безсиллям” і “непотрібним вигнанням”. Провина – в самому поетові, котрий став бранцем власної мрії і зневажає себе за безсилість: “Він знає, що йому чужі і небо, й спів,// Бо в пісні не постав той край, куди б летів,// Коли прийде зима в нудьги сіянні білім”. Ця ж драма присутня і в сонеті “Тост”, яким, згідно з авторською волею, відкриваються всі видання “Поезій” Mалларме:
Зведусь я, п’янкістю пойнятий,
Без остраху цей тост підняти
Над шумовину хвиль густу,
Чого б не коштувала біла
Тривога нашого вітрила –
За риф, і зірку, й самоту.
(Пер. М. Москаленка)
У 1896 p., після смерті П. Вердена, Mалларме був проголошений “королем поетів”. Логічним завершенням творчого шляху Mалларме стала поема “Кинутий жереб ніколи не скасує випадку” (“Un coup it des jamais n’abolira le hasard”, 1897). Поема, що являє собою ніби одну довжелезну фразу, написану без розділових знаків, надруковану різними шрифтами і “східцями”, стала граничним вираженням “герметизму” поезії Mалларме, закономірним наслідком його пошуків. У “Передмові” Mалларме писав: “Тут нема більше… відповідних правилу звучних відрізків, немає рядків, це радше спектральний аналіз ідей”. Пізній Mалларме розчаровується в можливостях поетичної мови, нездатної висловити невимовне. Центральний образ поеми – образ корабельної катастрофи, у якому знайшла втілення думка поета про безсилість людського розуму підкорити собі матерію. “Герметизм” Mалларме таїв у собі серйозну загрозу: поезія ризикувала стати нерозбірливим бурмотінням врешті-решт поринути у мовчанку. Своєю останньою поемою Mалларме зробив найрішучіший крок у цьому напрямку.
Будучи визнаним ватажком символізму, Mалларме розробив найважливіші теоретичні засади цього напряму. У своїх статтях і виступах “Про розвиток літератури” (1891), “Криза вірша” (1895), “Таїна в поезії” (1896) він проголошує завданням поезії вираження “надчуттєвого”, закликає уподібнити поезію до музики. Mалларме був переконаний, що “в поезії завжди має бути загадка, і мета мистецтва… полягає в тому, аби воскрешати предмети”. У формуванні естетики символізму важливу роль відіграла збірка статей Mалларме “Відхилення”(“Divagations”, 1897). Уся творчість Mалларме – боротьба за звільнення поезії від чужих для неї елементів і впливів, за створення “чистої” поетичної мови, доступної лише втаємниченим. Mалларме – “визволитель” поезії від “тягаря людської матерії” (X. Ортега-і-Гассет), творець “poesie pure” “чистої поезії”) (Г. Г. Гадамер). Узами наступництва з Mалларме були пов’язані Ж. Лафорг, А. де Реньє, Г. Аполлінер, П. Валері, А. Жід, В. Незвал, П. Неруда й ін.
Місце Mалларме у французькій літературі визначається ще й тією обставиною, що в його творчості була здійснена спроба злютувати водно літературу та думку про літературу в одній і тій самій субстанції письма” (Р. Варт).
Поезію Mалларме в Україні перекладали В. Щурат, М. Драй-Хмара, М. Рильський, Ю. Клен, І. Костецький (не опубл.), О. Зуєвський, В. Державин, М. Терещенко, Д. Паламарчук, І. Андрущенко. М. Москаленко й ін.
В. Триков
(2 votes, average: 3.50 out of 5)