М. Коцюбинський в історії української літературної мови
До непересічних явищ української літературної мови належить мовотворчість М. Коцюбинського.
Як стиліст М. Коцюбинський був неперевершений. Його твори – зразок лексичної, фразеологічної, синтаксичної та стилістичної багатогранності і глибини, ритмомелодики художнього тексту.
Підгрунтям художнього слова М. Коцюбинського є широка загальнонародна основа. Його мову репрезентують такі складові: жива лексика українського народу, фольклор, мовні традиції класичної російської, української та західноєвропейської літератур. Творчо синтезувавши
В. Чапленко відзначав, що письменник, як ніхто інший з його сучасників і навіть письменників пізніших років, свідомо боровся з вузькими діалектизмами, хоч і своєю власною практикою не заперечував їх художньої вартості.
Художньою манерою М. Коцюбинського є економність мови, намагання передати мінімальною кількістю слів певну життєву ситуацію.
Він послуговувався в основному власне українською лексикою, часто з абстрактним значенням (певність, розвій,
Узагалі, писав М. Коцюбинський тією мовою, яка усталилася в Східній Україні від часів харківської школи романтиків, Квітки-Основ’яненка і Шевченка. Але можна знайти у його творах і так звані “галицизми”, які, відзначає В. М. Русанівський, доречніше кваліфікувати як елементи тодішнього західноукраїнського варіанта літературної мови (робучий, зарібок, навчитель, як ся маєте та ін.).
Та найоригінальніше виявив себе М. Коцюбинський у синтаксисі.
Тут письменник пройшов шлях удосконалення і новаторства. Синтаксична манера розповіді виявилася у використанні простих речень, які йдуть одне за одним і містять у собі часто повторювані підмети.
У 90-х роках М. Коцюбинський починає наполегливо урізноманітнювати синтаксичні засоби, використовуючи при цьому новіші досягнення.
Великої вправності досягає письменник поєднанням довгих і коротких речень.
Отже, М. Коцюбинський – один із найвизначніших представників українського художнього слова, що піднявся до вершин мовної майстерності.