ЛЮБОВ ДО РІДНОГО КРАЮ ЯК НАЙВИЩА ЦІННІСТЬ (за твором І. Франка “Захар Беркут”)

ЛЮБОВ ДО РІДНОГО КРАЮ ЯК НАЙВИЩА ЦІННІСТЬ

(за твором І. Франка “Захар Беркут”)

ПРИКЛАДИ ПЛАНІВ ТВОРІВ

Варіант 1

1. Історична основа твору ї. Франка.

2. Образи головних героїв.

3. Хоробрість захисників давньої Тухлі.

4. Любов до рідної землі – найвища цінність.

Варіант 2

1. Значення творчості І. Франка для української літератури.

2. Образи давньої історії.

3. Захар Беркут – мудрий ватажок.

4. Повчальні уроки історії.

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

Мов та галич,

Вкрили Україну

Та й клюють є лико мога…

Тарас

Шевченко

Не для людей, тієї слави,

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я.

Для себе, братія моя!

Тарас Шевченко

Хтось метнув неминучу стрілу.

Захиталось струнке оперіння,

І, негаданий креслячи лук,

Під ногами тікає каміння.

Олег Ольжич

ЦИТАТИ З ТЕКСТУ

“Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині! Правда, і Стрий, і Опір однаково миють її рінисті, зелені узберіжжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвітами і в її лазуровім, чистім повітрі однаково плавле та колесує орел-беркут, як і перед давніми віками. Але все інше як же змінилося! І ліси,

і села, і люди! Що давно ліси густі, непрохідні закривали майже весь її простір, окрім високих полонин, сходили вдолину аж над самі ріки, – тепер вони, мов сніг на сонці, стопилися, зрідли, змаліли, декуди пощезали, лишаючи по собі лисі облази; інде знов із них остоялися лише пообсмалювані пеньки, а з-між них де-де несміло виростає нужденна смеречина або ще нужденніший яловєць. Що давно тихо тут було, не чути ніякого голосу, крім вівчарської трембіти десь на далекій полонині або рику дикого тура чи оленя в гущавинах, – тепер на полонині гейкають воларі, а в ярах і дебрях галюкають рубачі, трачі й гонтарі, ненастанно, мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір – столітні ялиці та смереки, або спускаючи їх, потятих на великі ботюки, долі потоками до нових парових тартаків, або таки на місці ріжучи на дошки та на гонти”.

“Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині! Казкою видається повість про давні часи і давніх людей. Вірити не хотять нинішні люди, що виросли в нужді й притиску, в тисячолітніх путах і залежностях. Але нехай собі! Думка поета летить у ті давні часи, оживляє давніх людей, а в кого серце чисте і щиро-людське чуття, той і в них побачить своїх братів, живих людей, а в життю їх, хоч і як неподібнім до нашого, догляне не одно таке, що може бути пожадане і для наших “культурних” часів.

Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах. Одної прегарної днини лунали лісисті пригірки Зелеменя голосами стрілецьких рогів і криками численних стрільців”.

“Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати”.

“Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце – в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженню втратила матір. Нянька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задоволити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралась вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру”.

“Стародавнє село Тухля – се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками, всього коло півтора тисячі душ. Село й присілки лежали не там, де лежить теперішня Тухля, але геть вище серед гір, у просторій подовжній долині, що тепер поросла лісом і зоветься Запалою долиною. В ті давні часи, коли йде наше оповідання, Запала долина не була поросла лісом, але, навпаки, була управлена і годувала своїх жильців достатнім хлібом. Простягаючись звиш півмилі вдовж, а мало що не чверть милі в ширину, рівна й намулиста, обведена з усіх боків стрімкими скалистими стінами, високими декуди на три або й чотири сажні, долина тота була немов величезним кітлом, із якого вилито воду. І певно, що воно й не інакше було. Чималий гірський потік впадав від сходу до тої долини високим на півтора сажня водопадом, прориваючи собі дорогу поміж тісні, тверді скали, і, обкрутившися вужакою по долині, випливав на захід у таку ж саму тісну браму, розбиваючись поміж гладкі кам’яні стіни і гуркотячи ще кількома водопадами, поки чверть милі понижче не впав до Опора. Високі, стрімкі береги тухольської кітловини покриті були темним смерековим лісом, що надавав самій долині іюзір ще більшого заглиблення і якоїсь пустинної тиші та відрубності від усього світу. Так, справді, се була величезна гірська криївка, з усіх боків тільки з великим трудом доступна, – але такі були в тих часах ненастанних війн, усобиць і нападів майже всі гірські села, і тільки дякуючи тій своїй неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідне, староруське громадське життя”.

“Але не тільки в самій Тухольщині видний і спасенний був вплив Захара Беркута; його знали люди на кільканадцять миль довкола, по руськім і угорськім боці. Та й то знали його не лиш як чудовного лікаря, що лічить рани і всякі болісті, але й не менше як чудовного бесідника та порадника, котрий “як заговорить, то немов бог тобі в серце вступає”, а як порадить чи то одному чоловікові, чи й цілій громаді, то хоч цілий майдан старців набери, то й ті вкупі, певно, ліпшої ради не придумають. Віддавна Захар Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловік сам один серед громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне порозуміння і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і може в кождій громаді поокремо зміцнити свобідні порядки громадські. Тож ніколи Захар не забував і про сусідні громади”.

ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ

Повість – епічний твір середньої жанрової форми. Частіше за все говорять про її проміжне становище між романом і оповіданням, нечіткість і розмитість жанрових меж. Дійсно, повість має чимало спільного як з романом, так і з оповіданням. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю. Відмінності скоріше мають кількісні, а не якісні параметри.

Якщо в оповіданні найчастіше в центрі якийсь один епізод, одна подія, то в повісті, як і в романі, можуть змальовуватися декілька подій, об’єднаних, як правило, навколо одного центрального персонажа. На відміну від роману, як вважає В. Кожинов, для якого також характерна багатоподієвість, але і яскраво виражена спрямованість “до драматичності, замкнутості та цілісності дії, сюжету”, повість “не має напруженого та завершеного сюжетного вузла”, у ній часто відсутня “єдність наскрізної дії”, атому “типова”, “чиста” форма повісті – це скоріше твори біографічного характеру, різні художні хроніки

Історична повість побудована на історичному сюжеті, у якому широко відтворюються певна епоха та її діячі. Такі твори мають історичний колорит – наявність прикмет історичного минулого: імена людей, історичних героїв, описи старовинних звичаїв, згадки про історичні події тощо.

Сюжетом (франц. sujet – предмет, тема) називають перебіг дії та послідовність її розвитку, що служить у творі формою розгортання й конкретизації його фабули.

Категорія сюжету з’являється у зв’язку з необхідністю якось позначити специфічність предмета зображення у словесному мистецтві, який, на відміну від просторових мистецтв, даний не в статиці (тому, наприклад, “сюжет” і “тема” у просторових мистецтвах збігаються чи, точніше, чітко не диференціюються: сюжет картини, тобто предмет зображення, скажімо, певний пейзаж водночас можна назвати її темою), а в динаміці, у дії, яка невпинно розвивається.

Про згадані історичні події розповідається у переказі, записаному від Миколи Гасинця із Закарпаття та в передмові до поеми “Собутка” польського поета С. Гощинського.

ПРИКЛАД ТВОРУ

Іван Франко у повісті “Захар Беркут” звертається до подій далекої сивої давнини, однак ті конфлікти, котрі зображує автор, залишаються актуальними й тепер, бо необхідність боронити рідну землю, віддавати їй свої сили – позачасова необхідність.

Твір “Захар Беркут” – це героїко-романтична повість про минуле нашого народу, де автор художньо передав події XIII століття: “Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах. Одної прегарної днини лунали лісисті пригірки Зелеменя голосами стрілецьких рогів і криками численних стрільців”. Показово, що про ті часи збереглося мало історичних документів, тому письменник користувався народними легендами та переказами про знищення монгольської навали.

Тухля, селище, де відбуваються події, є “величезною гірською криївкою”, органічно вмонтованою у природний ландшафт гір. Саме тому у цих скелястих, недоступних для ворогів місцинках тухольці й облаштувати для себе хлібні поля, сади, а талановиті й працьовиті каменярі прорубали через гори “прості і безпечні” стежки та підземні ходи: “Стародавнє село Тухля – се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками, всього коло півтора тисячі душ. Село й присілки лежали не там, де лежить теперішня Тухля, але геть вище серед гір, у просторій подовжній долині, що тепер поросла лісом і зоветься Запалою долиною. В ті давні часи, коли йде наше оповідання, Запала долина не була поросла лісом, але, навпаки, була управлена і годувала своїх жильців достатнім хлібом. Отже, ніби сама природа оберігає славних тухольців за те, що вони люблять свою землю, за їхню чесність і звитяжність. І Духи-Сторожі також бережуть їх, будучи втіленням сил природи.

Головні герої твору – сильні, мудрі й хоробрі люди, і чоловіки, й жінки. А керує своєю громадою мудрий Захар Беркут: “Але не тільки в самій Тухольщині видний і спасенний був вплив Захара Беркута; його знали люди на кільканадцять миль довкола, по руськім і угорськім боці. Та й то знали його не лиш як чудовного лікаря, що лічить рани і всякі болісті, але й не менше як чудовного бесідника та порадника, котрий ” як заговорить, то немов бог тобі в серце вступає “, а як порадить чи то одному чоловікові, чи й цілій громаді, то хоч цілий майдан старців набери, то й ті вкупі, певно, ліпшої ради не придумають”. І надзвичайно красива й смілива Мирослава, й мужній лицар Максим розуміють, що їхня Тухольщина – це той край, який їх виростив, який дає їм можливість бути незалежними й щасливими: “Се наша Тухольщина, наш рай”.

До останнього билися тухольці з ворогами на підступах до свого села й готові були прийняти смерть, але не зрадити громаду. Так помер Максим, віддавши своє життя за свободу й незалежність своїх громади, заради якої Захар Беркут був готовий пожертвувати навіть рідним сином.

Чи не є хоробрі тухольці прикладом для нас усіх, прикладом жертовності й любові до рідного краю, до тої землі, яка породила нас? Справді, Батьківщина – це вічна, непересічна цінність, те, що так легко відібрати і так важко зберегти.