“Люблю слова. Їх музика іскриста…” ЛІНА КОСТЕНКО
ЛІНА КОСТЕНКО
“Люблю слова. Їх музика іскриста…”
Перше знайомство з Ліною Костенко зворушило мене до глибини душі. Яка душевна чистота й глибина думки, яка досконалість у володінні словом! Яка спорідненість душі й думок з таким уже знайомим словом Лесі Українки!
Слово нашої сучасниці, обрамоване в яскраву художньо-естетичну форму, виступає потужним носієм духовної енергії народу, змушує задуматися над багатьма проблемами життя, по-філософськи підійти до їх вирішення.
Викликає повагу до поетеси те, що вона ніколи не
Л. Костенко поєднала в собі кращі риси митця – суворого ревнителя національних традицій, духовного донора української культури. Вона “не зміняє совість на харчі”, бо “душа її у Бога на плечі”. У поетеси слово – вчинок, а життя – як слово. В одній із збірок “Веди мене шляхетними шляхами” були вміщені “Летючі катрени Ліни Костенко”. Вони привертають до себе увагу розмаїтою тематикою. У катренах
Дозиметром не виміряєш дози
Тотального спустошення душі.
Історія лягає під бульдозери,
Сучасний світ штампує фетиші.
Вражає у творчості цієї жінки те, що вона, маючи прикмети чоловічого стилю поведінки, враз може бути такою зворушливо ніжною й незбагненною. Поетеса гостро відчуває свою єдність із усім світом, причетність до страждання кожної людини, тварини й навіть билинки, свою відповідальність за цей світ:
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.
Або ще так, довірливо і водночас упевнено:
Мене ізмалку люблять всі дерева,
І розуміє бузиновий Пан,
Чому верба, від крапель кришталева,
Мені сказала: “Здрастуй!” – крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
На щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю…
Роль поезії в житті людини неодновимірна, вона вбирає в себе кожен прояв людини, кожен рух чи думку. Тому ось як визначає своє поетичне кредо Ліна Костенко:
Поезія – це свято, як любов.
О, то не є розмова побутова!
І то не є дзвінкий асортимент
Метафор, слів, – на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
В якому плачуть сни мого народу.
Поезія стає справжньою таїною, вищим покликанням, яке кличе за собою, завдаючи страждань, даруючи радість, наповнюючи глибиною, змушуючи до відповідальності за кожне сказане тобою слово.