Любити – і в розлуці
Та й нехай плаче, та нехай плаче, Та нехай собі тужить, а молоденький Та й новобранець три роки послужить…
На вершині Беєвої гори Тимко й Орися зупинилися і, якось не змовляючись, повернулися обличчям до села, що розкинулося біля їхніх ніг, покрите світло-сизим серпанком. Довго дивилися Вниз, не Проронивши ні слова. Там пройшло їхнє дитинство, там
Жили їхні батьки і діди, там народилася їхня любов, там спіткала їх розлука. Тут, на вершині гори, під ясним небом, на зелених роздоллях пахучого степу, біля рідного порога – хто ж знає і хто
– Тимку, я тебе любитиму, з усіх доріг виглядатиму, – тихо проговорила Орися, ніжно беручи його за загорілу руку, на до лоні якої, як заклепки на плугові, виблискували мозолі. – Буду день і ніч долю просити, щоб ти живим зостався. А не дай Боже що станеться – і моє життя пропаще, більше у світі я вже ніко го не полюблю…
У знак удячності він обняв її за плечі й поцілував. Проте дивне і якесь несподіване почуття охопило хлопця, що народилося в його душі. Він відчував, що від оцієї хвилини, на цьому самому місці Орися вже стала для нього чужою.
Це почуття охолодило Тимка, і він прощався з Орисею швидко й коротко. Але перед тим, як вони мали розійтися, дівчина подарувала йому згорнуту вишиту хустинку.
– Що це? – запитав Тимко, промацуючи щось м’яке, що пружинило під пальцями.
– То я тобі пасмо волосся відрізала… Щоб ти не забув мене… – Вона опустила очі, і на її віях затремтіли світлі крапельки.
І ця напівдитяча витівка так схвилювала Тимка, що він довго не міг відірвати від грудей Орисю, і почуття відчуженості хтозна-де й поділося. Він усе міцніше й міцніше стискував руками її вузенькі плечі й жадібно вдихав запах її волосся, щоб пронести всіма тими дорогами, якими йому доведеться пройти.
400 слів За Г. Тютюнником
(1 votes, average: 5.00 out of 5)