ЛУКІАН

(бл. 120 – бл. 190)

ЛУКІАН (бл. 120, м. Самосата, Сирія – бл. 190, м. Александрія, Єгипет) – давньогрецький письменник.

Творчість Лукіана, “богохульника і злостивця”, як назвав його один із античних учених, досить влучно означивши ідейне спрямування творів цього письменника, – оригінальне явище в давньогрецькій літературі.

Лукіан народився в сирійському місті Самосата в сім’ї бідного ремісника. Біографія його залишилася би зовсім невідомою, якби він сам не навів факти особистого життя у своїх творах. Лукіан закінчив школу,

потім навчався філософії в Іонії, здобув фах ритора, але продовжував бідувати. Лише коли почав виступати, як це робили софісти, з промовами, до нього прийшов достаток. Побував у багатьох країнах – Італії, Галлії, Македонії, Афінах, повернувся у Сирію. Саме в цей час, розчарований риторикою, що лише “звинувачувала тиранів і вихваляла героїв”, він почав писати літературні твори. Непевні дані свідчать про матеріальну скруту Лукіана і в кінці життя, через це він знову залишив батьківщину і переїхав в Александрію на запропоновану державну службу. Проте і вона ні задоволення, ні багатства не принесла. Письменник знову мусив повернутися до своїх публіцистичних лекцій ритора.

І за життя, і в пізніші періоди Лукіан був незмінно популярним. До нас дійшло понад 70 творів Лукіана, переважно невеликого розміру, більшість із них – у діалогічній формі. В усіх його творах постає складна, суперечлива, сповнена ідейною боротьбою та потворними викривленнями сучасність, різні сторони якої Лукіан висміює найчастіше в сатиричних діалогах. Цю форму він запозичив у філософів: з часів Платона діалог був улюбленою формою філософських міркувань. З ямбів Архілоха, політичної комедії Арістофана, в’їдливих сатир кініка Менілла він узяв дотепний сміх, що став у його творах разючою зброєю, могутнім засобом полеміки з ідейними ворогами.

Перші твори Лукіана позначені захопленням автора риторикою: по суті, вони написані відповідно до її правил (“Тирановбивця”, “Позбавлений спадщини”). Але згодом виникають і прямі пародії на риторичне мистецтво, прийоми якого автор доводить до ступеня глупоти. Показовим прикладом є “Похвала мусі” – пряма сатира на епідидактичні промови: з надзвичайною серйозністю Лукіан вихваляє цю докучливу комаху, використовуючи найхарактерніші правила риторики.

Неодноразово Лукіан спрямовував свою сатиру проти застарілих понять, забобонів, викриваючи їх за допомогою різних сатиричних засобів. Зокрема, він висміює міфологічні уявлення про богів. У “Розмовах богів” вони цілком втрачають свій божественний ореол і, зображені у грубо “олюдненому” вигляді, перетворюються на типових обивателів, які сперечаються, сваряться, обдурюють один одного, цинічно вихваляються своїми любовними пригодами, брешуть, заздрять тощо. Л. із богів одверто знущається і своїм убивчим сміхом остаточно їх дискредитує. Особливо від нього дістається Зевсові, зображеному боягузливим, до краю розбещеним, ревнивим, жорстоким і дріб’язковим (“Ерот і Зевс”, “Зевс і Гера”, “Зевс і Ганімед”, “Зевс і Гермес”, “Зевс трагічний”, “Розвінчаний Зевс”). У “Морських розмовах” міфологічні персонажі взагалі постають дурнуватими та ні на що не здатними істотами. Самий факт перенесення міфологічного сюжету у прозаїчно-побутові умови давав гротескно-пародійний ефект. Любовні інтриги богів перетворювалися в одверто карикатурні сцени. Лукіан уїдливо висміював уявлення про могутність богів, можливості їхніх перевтілень, підводячи читачів до думки, що всі ці вигадані історії роблять сміховинною сліпу віру в традиційні божества.

Лукіан виступив проти поширеної думки про божественний промисел, що ніби визначає долю людини і керує її життям. Він доводить: все на землі влаштоване настільки погано, що навіть у найдурніших виникають сумніви у могутності богів, які до того ж самі залежать від цього ж промислу (“Розвінчаний Зевс”, “Зевс трагічний”). Не випадково навіть верховний Олімпієць зізнається, що справи богів зовсім погані, бо ці божества самі “висять на тоненькій ниточці” і люди готові вже від них остаточно відмовитися.

Викриває Лукіан і численні псевдовчення, шарлатанство в усіх проявах, його проповідників. Особливо популярним за часів імператора Марка Аврелія був один із таких “пророків” Александр. Його шахрайство і “чудеса” письменник викрив у памфлеті “Александр, або Лжепророк”. Іншого дурисвіта і кримінального злочинця, котрий діяв під машкарою християнського праведника і здобув великі багатства, Лукіан показав у повісті “Про кончину Перігріна”. Обидва ці облудники використовували наївну віру людей у дива зі своєю корисливою метою, і автор переконливо розкриває таємні прийоми їхньої “майстерності”, допомагає побачити справжнє обличчя “благодійників”.

На противагу богам, користолюбцям і тим, хто дурить народ – пустопорожнім філософам, Лукіан зобразив і звичайних трудівників, до котрих відчуває щирі симпатії і в зображенні яких відсутні навіть елементи сатири. В основному це позитивні образи скромних і цнотливих людей, чесних і прямодушних, лише у них письменник знаходить справжні чисті людські почуття – відданості, кохання, дружби (“Токсарид, або Дружба”, “Два кохання”). Навіть у “Розмовах гетер “героїні, незважаючи на своє заняття, виявляються за своїми духовними якостями значно вищими і навіть шляхетнішими, ніж боги, не кажучи вже про те, що вони набагато добріші та справедливіші. Вони бідні і дорогою ціною заробляють свій хліб, але намагаються зберегти почуття власної гідності.

Головну несправедливість у житті Лукіан убачає в неправильному розподілі багатств, зосереджених лише в руках могутніх господарів. Він глузує з їхньої жадібності та нестримної гонитви за наживою. Автор уважає, що багатство не може зробити людину щасливою, навпаки, додає їй лише нових турбот (“Ікароменіпп”, “Харон”, “Тімон”). До того ж, багатства, як і злидні, псують характери людей.

Багато творів Лукіан присвячено питанням філософії та літератури. Він неодноразово висміював промовців, котрі вихваляли минуле та героїв давніх часів, користувалися архаїчними висловами, словами та поняттями (“Лексифан”). Сатира “Правдивої історії” спрямована проти поширеного за античності жанру розповіді, у якій мандрівники бачили найфантастичніші картини, потрапляли в найнеймовірніші ситуації (дерева, стовбури яких були жінками, триголові конешуліки, віслюки-трубачі, хмари-кентаври, Місячна держава, перебування у череві кита тощо).

Особливо гостро Лукіан критикував численних представників різних псевдофілософських шкіл, які видавали своє учення за єдино правильне, а також негідну поведінку багатьох із них, коли вони нескромно проголошували себе вчителями доброчесності (“Бенкет”, “Рибалка”, “Продаж життів”). Письменник називає їх плем’ям пустих, честолюбних і нерозумних людей, здатних лише голосно читати свої промови на площах міста, лестити володарям і ставати блазнями в палацах вельмож. Він викриває лицемірство таких “праведників”: своїм особистим життям вони спростовували ті високоморальні поради, що їх подавали слухачам у своїх промовах. Для характеристики подібних персонажів Лукіан знаходить найдошкульніші слова.

Сміх, сатира, іронія в найрізноманітніших формах властиві майже всім творам письменника. Вони були спрямовані на критику та дискредитацію всього того, що Лукіан уважав шкідливим для людей і суспільства, і руйнували віру у старі традиції та уявлення. Але письменник ніколи не використовував свою випробувану зброю проти бідних і знедолених трударів, до яких ставився з незмінною повагою та приязню. Його ідеалом була справедливо влаштована держава, у якій усі громадяни мали би відчувати себе вільними людьми, незалежно від соціального стану чи національності.

Через зрозумілі причини творчість Лукіана не була гідно оцінена його сучасниками і майже зовеш, крім Візантії, забута в період Середньовіччя.

Його згадали лише в часи Відродження. Майстерності використовувати зображальні засоби сміху та сатири в Лукіана вчилися Еразм Роттердамський і Ф. Рабле, В. Шекспір, Дж. Свіфт і Вольтер. В Україні до творчості Лукіана зверталися Ф. Прокопович, Г. Сковорода, І. Франко. Окремі твори Л. переклали А. Сагарда, Т. Мандибур.

В. Пащенко, Н. Пащенко