ЛОНДОН, Джек
(1876 – 1916)
ЛОНДОН, Джек (London, Jack; автонім: Лондон, Джон Гріффіт – 12.01. 1876, Сан-Франциско – 22.11.1916, Глен-Еллен) – американський письменник.
Його життя було таким самим іскрометним і захопливим, як і його книги. У ньому були свій драматизм і трагічність, хоча зовні воно й видавалося еталоном “американського успіху”, ілюстрацією стрімкого сходження самоука, “селф мейд мен” до вершин багатства і слави. Невипадково життєписи Лондона приваблюють літературознавців та мемуаристів не менше, ніж його книги.
Дитинство Лондона
Утім, Джек зовсім не був книжником: читаючи про пригоди і мандрівки, він мріяв усе це випробувати в житті. У 13 років Лондон закінчив середню школу, в якій нічим особливим не вирізнявся; зате йому рано довелося проявляти самостійність, займатися різноманітними заробітками, зокрема, працювати нічним сторожем. На перший заробіток – декілька доларів – він купив крихітний ялик, на якому здійснив перші відважні виходи в море. Тим часом становище родини погіршилось, особливо після того, як батько, потрапивши під потяг, зазнав тяжких каліцтв. Джекові довелося влаштуватися робітником на консервну фабрику, де йому платили 10 центів за годину, а робочий день тривав іноді по 10 годин. Така праця не лише фізично виснажувала, а й зовсім не залишала часу на читання. А Джек був волелюбним за вдачею. Позичивши 300 доларів, він купив маленьке суденце і з десятком таких самих, як він, голодранців став “устричним піратом”, грабуючи устричні обмілини, які належали одній компанії. Зароблені гроші він віддавав матері, але дещо залишав собі та витрачав їх у портових салунах, рано познайомившись зі спиртним. Він доволі швидко усвідомив, якою згубною може бути подібна звичка, і згодом навіть написав відповідну книгу: “Джон Ячмінне зерно. Спогади алкоголіка” (“John Barleycorn, or Alcoholic memories”, 1913), яка показувала, до яких бід може призвести алкоголізм. Через деякий час Лондон змінив амплуа і почав працювати в рибальському патрулі, переслідуючи браконьєрів. Зіткнення з ними потребували неабиякої особистої мужності. Так вироблявся сильний, чоловічий характер Лондона. Але чим би він не займався в ці роки, над усім панувала його всепоглинаюча любов до моря.
У 1893 р. 17-річний Лондон найнявся матросом на шхуну “Софі Сазерленд” і вирушив у плавання на промисел котиків. Лондон, котрий ніколи не виходив за межі Золотих воріт Фріско у великий океан, потрапив тепер у товариство досвідчених морських вовків, познайомився з мінливою стихією. Шхуна досягла берегів Японії, потім попрямувала на північ, до Алеутських островів, курсувала вздовж Аляски та Чукотки. Коли промисел був у розпалі, Лондону доводилося щодня працювати на палубі, слизькій від жиру і крові, заваленої тушами вбитих котиків. Це була важка і жорстока праця.
Після восьмимісячного плавання шхуна повернулася на батьківщину, і тут виявилося, що родина Лондона вже по вуха в боргах. Довелося розлучитися з романтикою оклендських набережних і влаштовуватися на джутову фабрику. Настав 1893 p., поглиблювалася криза, зростала кількість безробітних. За 10 годин виснажливої праці за верстатом Лондону платили долар. Приблизно в цей час він прочитав оголошення в газеті “Сан-Франциско колл” про літературний конкурс. Досі, якщо не враховувати дописів до шкільного журналу, Лондон не пробував сил у письменництві, але мати вмовила його взятися за перо. Він темпераментно і точно описав один із епізодів свого плавання. Нарис “Тайфун біля берегів Японії” здобув перший приз – 25 доларів. Десять доларів Лондон витратив на купівлю костюма, а також викупив закладений годинник. Так відбувся літературний дебют Лондона. Й сьогодні, перечитуючи нарис, відчуваєш його вражаючу силу, ніби перебуваєш на борту невеличкого суденця серед гігантських хвиль і шаленого урагану.
Але поки треба було заробляти на життя, і, залишивши джутову фабрику, він перейшов на електростанцію, де працював кочегаром. Нова сторінка його біографії була пов’язана з рухом безробітних. Розорений бізнесмен Коксі організував армію таких людей, які мали вирушити на Вашингтон, аби викласти владі свої вимоги. В Окленді офіцер – якийсь Келлі – почав формувати “чоти” для приєднання до “армії” Коксі. Лондон влився у похід доволі розмаїтого люду, волоцюг, безробітних, просто шукачів пригод. Так він став волоцюгою, “хобо”, і згодом описав усе це в автобіографічній книзі “Дорога”.
Усе пережите переконало Лондона в одному: поки він залишається робітником фізичної праці, йому не видертися із суспільного “дна”. Він вирішив всерйоз зайнятися самоосвітою. Займаючись по дванадцять годин на добу, він за три місяці подолав дворічну програму, а потім склав іспити до Каліфорнійського університету. Студентом йому довелося побути лише близько семестру, хоча заняття його просувались успішно. Він вивчав французьку мову, літературу, біологію, історію. Але йому довелося піти з університету, позаяк становище родини стало погіршуватися. Усі свої наступні знання Лондон здобув внаслідок інтенсивної самоосвіти.
У цей час він відчував непереборну потребу творити. Але його перші літературні спроби слабкі, мова рябить штампами та “барвистостями”. Усе це він згодом опише в романі “Мартін Іден”. Але він продовжував писати, доки в його житті знову не відбувся крутий поворот.
У 1896 р. Каліфорнію буквально струсонула сенсація: на Алясці відкрито багаті золоті поклади. Зібравши всі наявні кошти, зимове спорядження, Лондон разом із компанією таких самих шукачів щастя поспішив на Аляску. З перших кроків у країні “білого безгоміння” розпочалися труднощі: холод, бездоріжжя, снігові замети. Покладаючись на здоров’я і природну енергію, Лондон ішов неходженими стежками, переправлявся через небезпечні гірські потоки. Однак, незважаючи на прагнення випередити своїх конкурентів, дістатися до “золотої столиці” вчасно не вдалося і довелося перезимувати в дорозі. Коли ж, нарешті, після багатьох поневірянь Лондон досяг поселення золотошукачів, то був уже вкрай знесилений. До того ж невдовзі його звалила цинга і він довго пролежав у шпиталі. Так нічим і не збагатившись, він вирушив у зворотну дорогу, пропливши човном близько двох тисяч миль по ріці Юкон і уздовж Берінгової протоки. Коли він повернувся додому, його зустріла печальна звістка про смерть вітчима. Родина ще більше збідніла. І хоча Лондон не привіз зі своєї “північної Одіссеї” жаданого золота, в нього було дещо цінніше та довговічніше – величезний запас вражень і спостережень, з яких судилося вирости його майбутнім оповіданням. Тим, які й здобудуть йому довгоочікувану славу.
Під час його перебування на Алясці його пристрасть до пригод і небезпек підпорядковувалась його професійному завданню. Не за роками змужнілий, він сприймав навколишнє вже як письменник. Жадібно вдивлявся він у тих. з ким зводила його доля, у своїх супутників, випадкових знайомих, мисливців, золотошукачів, старожилів цих місцевостей, “чечако”, новачків, вслухався в їхні незліченні історії, не розлучався з блокнотом, робив нотатки і замальовки. Він і сам охоче розповідав, ніби перевіряючи на слухачах свої майбутні сюжети. Як і завжди, він використовував кожну вільну хвилину для читання.
У цей час його почали хвилювати проблеми соціальної справедливості. Альтернативою існуючому станові речей став для нього соціалізм. У 1901 р. він вступив у соціалістичну партію. Поряд з К. Марксом він захоплювався Г. Спенсером, засновником соціального дарвінізму, що поширював теорію боротьби за існування біологічного світу на сферу суспільних, людських стосунків. Виявляв він зацікавлену увагу і до деяких аспектів філософії Ф. Ніцше.
Повернувшись із Півночі, Лондон ще змушений вести елементарну боротьбу за існування, підробляти, де прийдеться, витрачаючи сили і час. Алє все дозвілля він віддавав гарячковому читанню і самовихованню.
Його завжди вабила таємниця, магія слова. Важкі вчені фоліанти він читав зі словником, виписував усе незрозуміле на клаптики паперу, студіював, намагався зрозуміти. Він відсилав товсті конверти зі своїми оповіданнями до різних журналів, але здавалось, довкола нього була створена незрима блокада, і конверти поверталися назад. Урешті, у листопаді 1899 р. журнал “Трансконтинентальний щомісячник” опублікував його оповідання “За тих, хто в дорозі”. Через місяць у тому самому журналі з’явилося оповідання “Біле безгоміння”. Він спав по п’ять годин на добу і взяв за правило писати шість днів на тиждень, приблизно по тисячу слів у день (тобто близько 5 сторінок); але іноді ця норма виростала до п’яти тисяч слів. І хоча його починали публікувати вельми престижні журнали, гонорари, як і раніше, були мізерними, причому їх іноді доводилося буквально “вибивати” з редакторів. Злидні ще деякий час тримали Лондона у своїх лабетах. Зрештою, 1900 р. вийшли перша збірка його оповідань “Син вовка” (“The Son of the Wolf, 1900), a потім і друга – “Бог його батьків” (1901). Він завершив працю над романом “Донька снігів” (“A Daughter of the Snows”, 1902). Лондон стає відомим, матеріально забезпеченим. Закінчуються поневіряння. Починається життя професійного письменника. Впорядковується і побут Лондона. Він одружився з Елізабет Маддерн, а невдовзі народилася його перша донька Джоан, потім друга – Бессі. Джоан згодом стане автором однієї із серйозних біографій свого батька. І хоча Лондон ніжно любив дочок, усе життя його мучило те, що в нього немає спадкоємця, сина.
А тим часом критики із завидною одностайністю зустрічали з’яву нового таланту. Лондон виразив потребу у тій тематиці, тих героях, яку невиразно відчували мільйони його читачів. Це зумовлювалося ходом літературного розвитку США на зламі століть. Явно слабнув вплив т. зв. “традиції витонченості”, представленої літераторами, що зображали американське життя апологетично, в рожевих барвах, уникаючи всього гострого та викличного. Як противага їм укріплювалися позиції реалізму та натуралізму. Останній репрезентували в останнє десятиріччя віку Ф. Норріс, Г. Гарленд, С. Крейн, почасти Т. Драйзер, котрий дебютував романом “Сестра Керрі” (1900).
Лондон по-своєму полемізував із тезою про невідворотну приреченість людської долі. На сторінках його “північних” оповідань діють люди, які утверджують себе завдяки енергії, винахідливості та сміливості. Вони ніби вирвані з понурих міщанських буднів. Цей домінуючий характер, що його часто називають “джеклондонівським”, письменник, безумовно, наділив близькими йому автобіографічними рисами. Він нерідко поставлений в екстремальні обставини, зіштовхується зі смертельною небезпекою, коли необхідне напруження всіх фізичних і духовних сил, виявлення справдешньої людської суті. У його характеристиці рідкісними є півтони, барви помітно згущені, лінії дані рельєфно. Ці в чомусь виняткові герої – реальні і водночас дещо піднесені.
З перших же кроків у літературі виявилися характерні риси художньої методології Лондона. Він – прибічник реалізму, але не “приземленого”, заснованого винятково на побутовій правдоподібності, а навпаки, натхненного романтикою, що ніби вивищує читача над понурою повсякденністю. Це, умовно кажучи, поетичний, романтичний реалізм. Новели Лондона, зазвичай, гостросюжетні та динамічні. У них багато дії, драматичних подій. Яскраві описи північної природи, з якою стикаються герої, надають їм неповторного романтичного колориту. У них можна виділити декілька визначальних тем і мотивів.
Л. натхненно писав про безкорисливість, дружбу, солідарність, що так яскраво проявлялися в умовах Півночі. Носієм цих якостей був Мейлмют Кід, “наскрізний” герой кількох новел Лондона ( “Біле безгоміння”, “Північна Одіссея” та ін.). Він відданий друзям, доброзичливий до індіанців; коли гине його товариш Мейсон, розчавлений деревом, що несподівано впало на нього, Мейлмют Кід бере на себе турботу про його вдову. Шляхетний і Хічкок із новели “Там, де розходяться шляхи”. Він закликає своїх друзів-золотошукачів не допустити ритуального жертвопринесення індіанської дівчини. Але ті не бажають втручатися, побоюючись за своє життя, не хочуть покидати золотоносну ділянку, що дає великий прибуток. Тоді Хічкок самотужки рятує дівчину, а його супутники гинуть від рук індіанців, які вирішили, що вони взяли участь у викраденні.
Героям Лондона доводиться долати льодову пустелю (“Мудрість сніжної стежки”), пережити близьку смерть на острові, будучи відрізаними від материка льодоставом, що саме почався (“Біля краю веселки”). Пафосом людської мужності одухотворене знамените оповідання “Воля до життя”. Його герой, виснажена, ослабла людина, повзе з останніх сил голою льодовою рівниною, а поруч з нею – вмираючий вовк. У відчайдушному поєдинку людина виходить переможцем.
Серед героїв Лондона чимало жінок, самовідданих, а то й просто героїчних. Вони терплять нарівні з чоловіками всі злигодні. Пассук заради порятунку коханого чоловіка йде на все, жертвує і рідним братом, і собою (“Мужність жінки”). Нагадує Пассук і Лабіскві з оповідання “Таємниці жіночої душі”. Не поступається мужністю і волею чоловікові Акселю Гундерсону Унга з “Північної Одіссеї”. Це люди, наділені почуттям власної гідності. Донька вождя одного з племен відмовляється стати дружиною вождя сусіднього племені Кіша, позаяк той виявив боягузтво (“Кіш, син Кіша”). З тієї самої причини Уна не бажає визнати своїм чоловіком Негора (“Боягуз Негор”). Усі перешкоди долає Едіт Нелсон, домагаючись того, щоби віддати убивцю у руки правосуддя (“Несподіване”).
Гостро звучить у новелах і соціальна тема. Письменник симпатизує індіанцям, які гинуть під натиском “білої” цивілізації (“Ліга старих”). Він протиставляє героїчне минуле індіанських племен, колись сильних, могутньому і приниженому сьогодні їхньому становищу (“Покинутий вождь”, “Смерть Лігуна”). Ке Гальбрейс, одружений з індіанкою, має від неї сина, однак розгульне життя в салунах засмоктує цього непоганого від природи чоловіка, котрий, врешті-решт, покидає родину (“Дружина короля”). Але індіанці в оповіданнях Лондона далеко не завжди змиряються зі своєю долею. У вже згаданому оповіданні “Ліга старих” (сам Лондон зараховував його до кращих своїх творів) герої клянуться звільнити свою землю від “злого племені” зайд, б’ються із “закутою в сталь” білою расою і гинуть один за одним. Але загибель стає їхньою моральною перемогою.
Водночас Лондон тверезо дивиться на речі, бачачи історичну приреченість індіанців. У оповіданні “Син вовка “золотошукач Скрафф Маккензі приходить до індіанців, аби забрати найкращу дівчину і зробити її “північною дружиною”. При цьому він демонструє своє право сили, адже уособлює “вік сталі”, що зустрівся з “кам’яним віком”.
Перед лицем спокус багатства, які обіцяє Північ, виявляються такі негативні якості людей, як жадібність, боягузтво, віроломність. Джекоб Кент з оповідання “Людина зі шрамом” постає як маніяк накопичення, а золото становить об’єкт його пристрасті. Герої новели “У далекій країні” Картер Везербі та Персі Катферт відособлюються від товариства, побоявшись небезпечної дороги, залишаються на зимівлю в утепленій хижі. Заздрісники та ледарі, вони не звикли трудитися, їх терзає страх перед сніговою пустелею, боязнь один одного. Здичавівши, вони вступають у смертельну сутичку й обоє гинуть.
Помітне місце у новелістиці Лондона займає спортивна тема. Вона була близькою письменникові, котрий захоплювався боксом, фехтуванням, їздою верхи. Серед його “хрестоматійних” новел вирізняється “Шматок м’яса”. її герой – Том Кінг, ветеран, чиє здоров’я підірване. Але він ще б’ється на рингу, аби роздобути грошей і утримувати сім’ю. У вирішальному поєдинку з молодим боксером Том Кінг був близький до перемоги, йому залишалося завдати вирішального удару та послати суперника в нокаут. Але в нього не вистачило сил для цього удару, не вистачило тому, що перед боєм у нього не було грошей, аби купити і з’їсти шматок м’яса, такий необхідний для підтримання форми. У підсумку Том Кінг зазнає поразки…
Запам’ятовується і юнак Феліпе Рівера з новели “Мексиканець”, написаної вже у пізній період творчості Лондона, у 1912 р. Він фанатично відданий революційній справі, народові. Повстанцям потрібні гвинтівки, потрібні гроші для їхньої купівлі, й, аби заробити їх, юнак виходить на ринг, запекло б’ється з професійним боксером Денні та перемагає.
Лондон був одним із засновників анімалістської літератури, з любов’ю і знанням справи показував світ тварин, їхню поведінку і звички. Головними героями його анімалістських книг є собаки, вірні друзі людини в умовах Півночі. У повісті “Поклик предків” йдеться про собаку Бека. Довівши свою зверхність у сутичці зі Шпісом, він верховодить у собачій упряжці, будучи безмежно відданим своєму господарю Торнтону. Але після смерті господаря в ньому перемагає “поклик предків”, і він втікає на волю до вовків. Завидною майстерністю у зображенні тварин вирізняється і не менш знаменита повість “Біле Ікло” (“White Fang”. 1906). Цікавий пес із “блакитною кров’ю” в пізньому романі “Джеррі-острів’янин” (“Jerry ofthe Islands”, 1917). Гуманність і доброта як запорука успіху в дресируванні – один із мотивів роману “Майкл, брат Джеррі”. (“Michael Brother of Jerry”, 1917).
Перші роки нового століття – час стрімкого росту популярності Лондона. У липні 1902 р. він отримав пропозицію асоціації “Американська преса” вирушити до Південної Африки та писати кореспонденції про англо-бурську війну. Однак після приїзду до Англії його відрядження відмінили. Це виявилося вельми до речі: письменник затримався у Лондоні й узявся за вивчення життя його найбіднішого кварталу – Іст-Енду. Плодом його журналістсько-соціологічних ви-слідів стала книга “Люди безодні” (“Men of Abyss”, 1902), що вписувалася у ті сенсаційні викриття суспільних вад, які характеризували рух ліберальних журналістів і публіцистів, т. зв. “розгрібачів бруду”. Першу половину 1904 р. Лондон знову провів у відрядженні, цього разу в Кореї як кореспондент на російсько-японській війні.
Повернувшись на батьківщину, Лондон розлучився з Бессі Маддерн і одружився з Чармейн Кіттередж, колишньою подругою дружини. На відміну від хазяйновитої, відданої родині Маддерн, Чармейн була спортивною, схильною до пригод, поділяла чимало захоплень свого чоловіка. Але і з нею в другому шлюбі Лондон не був до кінця щасливий, а розлука з дочками його постійно гнітила.
У ці роки Лондон перехворів, за його словами, “тривалою ніцшеанською недугою”, вірою у могутність “надлюдини”. Про це свідчать і деякі його ранні оповідання, і перший не надто вдалий роман “Донька снігів”. Але поступово йому почали відкриватися і негативні сторони культу сили та вседозволеності. У центрі одного із найзнаменитіших його романів “Морський волк” (“The Sea Wolf, 1904) – одна з найколоритніших джеклондонівських постатей, капітан корабля Вовк Ларсен. Людина атлетичного складу, схожа на горилу, він наділений величезною фізичною силою, жорстокий і нелюдяний; водночас – інтелектуал, котрий володіє неабиякими знаннями, витонченим розумінням літератури й поезії. Ларсен сповідує пріоритет грубої сили. Він – аморальний. “Право в силі, ось і все, – стверджує він. – Слабкий завжди винен”. Людське життя для нього нічого не варте, жалість і співчуття йому протипоказані. Навіть Ван Вейдену і Мод, які втекли на його судно, він хоче заподіяти зло. Загибель Ларсена у фіналі сприймається як справедлива відплата за його нелюдяність.
У середині 1900-х pp. Лондон поряд із письменництвом віддавав чимало сил суспільно-політичній діяльності як активний член соціалістичної партії. У 1905 р. він вирушив у лекційне турне по країні, з успіхом виступав перед студентською аудиторією, інтелігенцією, бізнесменами, членами жіночих організацій в Окленді, Берклі, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі й інших містах. Він говорив про соціалізм, перспективи робітничого руху. Свої листи взяв за звичку підписувати “Ваш в ім’я революції”. Як літературний критик, він обстоював реалістичне і соціально насичене, “ангажоване” мистецтво. Лондон привітав вихід знаменитого роману Е. Сінклера “Джунглі” (1904), назвавши цю книгу “Хатиною дядька Тома” рабів найманого капіталу”.
Бунтівні настрої Лондона втілилися у його “Залізній п’яті” (“Iron Heel”, 1907), утопічному романі, романі-попередженні. Дія в ньому екстрапольована на найближче майбутнє: події розгортаються між 1912 і 1932 pp. Письменник прогнозує, до чого можуть призвести небезпечні тенденції сучасного розвитку суспільства внаслідок зростаючого протистояння можновладців і трудящих. В основі роману – рукопис, начебто знайдений у п’ятому столітті “ери Братства людей”, коли соціалізм остаточно переміг. Звісно, сам жанр утопічного роману вимагав від Л. певної художньої манери. На відміну від інших романів Лондона з їхньою живою образністю, яскравими наочними деталями, “Залізна п’ята” містить в собі історико-публіцистичний елемент, значне місце у творі відведене ідеологічним суперечкам, зіткненням точок зору.
Ще не завершивши роман, Лондон узявся до реалізації свого давнього задуму: він вирушив у тривалу подорож на власній, збудованій за його кресленнями яхті “Снарк”. Письменник хотів не лише втамувати свою пристрасть до пригод, а й отримати новий творчий імпульс. Плавання тривало з перервами близько двох років (1907-1909); разом з ним була Чармейн і невеличка команда. Мандрівники відвідали Гавайї, Полінезію, Соломонові острови, місця, колись мальовниче описані Г. Мелвіллом, одним із кумирів Л. При цьому Л. успішно суміщав капітанські обов’язки з літературною працею, писав, сидячи на палубі, робив постійні нотатки, фотографував. Улітку 1909 р. Л. повернувся на батьківщину й осів у Каліфорнії. Наслідком подорожі стала серія нарисів “Подорож на “Снарку” (“The Cruise of the “Snark”, 1911), своєрідний щоденник морського вояжу, а також роман “Пригода”, твір, що поступався попереднім романам Лондона, і нагадав про те, що його автор міг писати, підлаштовуючись під смаки “масових” журналів заради високих гонорарів. На жаль, пізніше це повторювалось неодноразово. Створив він і цикл новел, що увійшли у збірку “Оповідання південних морів”, серед яких вирізняються “Дім Мапуї”, “Язичник”, “Кулау прокажений”, “Під палубним тентом” та інші.
Але головним підсумком поїздки було створення Лондоном його, либонь, найкращого, всесвітньо відомого роману “Мартін Іден” (“Martin Eden”, 1909). У героєві цього роману особистість письменника, його світовідчуття, чимало заповітних думок про творчість, саме розуміння письменницької праці виразились особливо сильно і яскраво. Роман став для письменника, по суті, “книгою життя”, твором, що виявився значною мірою пророчим.
Звісно, Лондон вклав чимало особистого в історію Мартіна їдена, моряка, котрий нелегкою працею пробивається до вершин знання і письменницької слави. “Зачином” роману стає сцена: коли Мартін Іден, котрий врятував у бійці Артура, сина багатої родини Морзів, приходить у цей респектабельний дім, де все йому, плебеєві, видається втіленням елегантності, витонченості та високої культури, того, чого йому так бракує. У домі Морзів і відбувається знайомство із сестрою Артура Рут, котра (як колись Мейбл Еплгарт) уявляється йому тендітною неземною істотою, одухотвореною, “блідо-золотавою квіткою на тоненькій стеблині”. Його кохання до Рут близьке до поклоніння, вона вабить Мартіна фізично і духовно. Під впливом цього почуття, прагнучи стати гідним Рут, він внутрішньо і зовнішньо змінюється, відходить від людей свого кола, починає жадібно читати, особливо поезію, а також твори Г. Спенсера, Ч. Дарвіна, К. Маркса (як це робив молодий Лондон). Він працює над своїми манерами, зовнішністю, не вживає брутальних, жаргонних слів, прислухається до порад Рут, котра керує його читанням і освітою. І цю дівчину вабить Мартін, який втілює чоловічу силу та безпосередність, такий несхожий на юнаків її кола.
Але в міру того, як духовно та інтелектуально росте Ідей, перед ним розкривається лицемірність та егоїзм Морзів, їхні самовдоволеність і претензії на культурну зверхність. Розуміє він і те, що Рут поділяє вади свого середовища, що її уявлення про життя – обмежені та вузькі. Але почуття до неї не розхолоджується. Він заручений з Рут, хоча старші Морзи цьому й не перешкоджають, вони вважають, що він, плебей, бідняк, не пара для Рут і що донька сама, врешті-решт, це збагне.
Всеохопним сенсом існування їдена стає його бажання стати письменником. Покинувши кар’єру моряка, на мізерні заощаджені ним кошти він працює у своїй скромній комірчині, вкладаючи в оповідання і нариси свої знання про життя. Але в Рут, з якою він ділиться, Мартін не знаходить однодумця. Визнаючи безумовну силу його оповідань, Рут бачить у них “грубість”, а іноді й “бруд”. Світ людських пристрастей, ним зображений, залишається для неї чужим. Не менш гірким стає для їдена й те, що видавці журналів одностайно відхиляють його рукописи. У ту саму мить, коли він на порозі визнання, Рут відмовляється від нього і розриває їхні заручини. Це стає для нього черговим ударом.
Серед небагатьох, хто вірить Мартінові Ідену,- поет Бріссенден. Важко хвора людина, він з гіркотою, а іноді й цинізмом дивиться на світ. Він пророкує Іденові успіх і наступне розчарування. Невдовзі після смерті Бріссендена філософське есе їдена несподівано пробивається в друк і відразу ж робить його ім’я популярним. Видавці, які раніше поштурковували молодим автором, розуміють, що його твори можуть дати прибуток. Ті самі оповідання, які раніше відхилялися і мертвим капіталом, будучи поверненими, пилюжились у автора, тепер йдуть в хід. їх охоче публікують. Він швидко багатіє, хоча й не пише нічого нового, живучи попереднім багажем. Тепер його нарозхват запрошують на прийоми і звані обіди; багатії, раніше до нього байдужі, навперебій запевняють його в тому, що він – “великий письменник”. Але він не надто облещується подібними похвалами, розуміючи, що слава – ефемерна, що цими людьми керує лише “сліпе і тупе стадне чуття”, що вони, як і раніше, безнадійно далекі від його творчості. З ним відбувається те, що й пророкував покійний Бріссенден: його охоплює спустошеність і розчарування. Рут, яка колись його покинула, сама приходить до їдена, по суті, з каяттям. Але той вже не бажає поновлювати колишні стосунки.
Героя підстерігає самотність. Розчарувавшись у стані багатих, він не може наблизитися до іншого берега, до людей праці, схожих до відданої йому працівниці Ліззі Коноллі, до яких він колись належав. Він надто обігнав їх у культурному плані. Коли він був бідний і невизнаний, у його голові роїлися сюжети, свіжі думки, він випромінював енергію. Натомість тепер, здобувши достаток, він відчув, що не може витиснути із себе ані рядка. Досягнення жаданої мети виявилось, як з’ясувалося, згубним для творчості! І тут Лондон відобразив важливі грані письменницької психології. Роман виявився пророчим, позаяк в останні роки Л. ніби повторював долю свого героя. Мартін Іден опиняється ніби “між двох світів” не лише в особистому, а й у творчому планах. Він розуміє, що його книги не потрібні тим багатіям, для яких він – скороминуща літературна мода. Але вони не потрібні й пролетарям, приреченим на важку працю, а тому байдужим до культурних цінностей. Аби звільнитися від обридлого йому суспільства, Мартін вирушає у морський круїз на пароплаві “Маріпоза”. Там у хвилю непереборної туги він викидається з ілюмінатора у відкритий океан.
Роман викликав суперечки стосовно авторського задуму. Сам Лондон вбачав у ньому засудження індивідуалізму.
Після плавання на “Снарку” Лондон надовго розлучився з морем. Він осів у Каліфорнії, купивши велику ділянку землі в долині Сонома, яку іноді називали Місячною долиною. І хоча час від часу він виходив у море на яхті, його поглинули фермерські турботи, він розводив худобу, вирощував свиней, збирав багаті врожаї, виявляючи якості дбайливого господаря. Як колись будівництво яхти “Снарк”, його захопила побудова за власними кресленнями багатого палацу, названого “Оселя Вовка”. Лише для гостей у ньому було зарезервовано понад двадцять кімнат. Але як тільки будівництво, яке забрало чимало сил і коштів, було завершене, як пожежа (вочевидь, наслідок підпалу) майже дощенту зруйнувала “Оселю Вовка”. Це був тяжкий удар для письменника. Лондон почав його відбудовувати, але довести справу до кінця так і не встиг.
Зовні Лондон був прикладом процвітання й успіху. У 1913 р. він вважався найпопулярнішим і найвисокооплачуванішим письменником світу, випередивши тут навіть Дж. Р. Кіплінга, свого нещодавнього кумира. Він, мабуть, писав навіть більше, ніж у попередні роки, його книги виходили величезними тиражами. Газетярі слідкували за кожним його кроком, усі сторони його життя були предметом уваги в рубриках світської хроніки. І все ж очевидною була наростаюча письменницька криза. Лондон відчував, що натхнення його покидає, а тому писав насилу, напруженням волі, “видаючи” щоденну норму в 4 сторінки. Прагнучи підтримати до себе читацький інтерес, він понад міру насичує свої твори фантастикою, мелодраматичними ситуаціями, неглибокими, але здатними полонити уяву пересічного читача сюжетами; так з-під його пера вийшли “сирі” книги, які, безумовно, поступаються перед його кращими творами, зокрема романи “Час не жде” (“Burning Daylight”, 1910), “Бунт на “Ельсінорі” (“The Mutiny of the “Elsinor”, 1914), “Червона чума” (“The. Scarlet Plague”, 1915), “Зоряний блукалецъ” та ін. Звісно, Лондон в ці останні роки підстьобувала потреба заробляти великі гроші, а це змушувало пристосовуватися до стандартів “масової літератури”.
Але були й інші, більш серйозні причини. Лондон розумів, що відомий письменник не може жити старим багажем, повторюватися, що від нього чекають нових, свіжих тем. І він їх шукав, далебі не завжди вдало. До того ж соціалістичні, революційні ідеали, які ще недавно його захоплювали, дедалі більше виявляли для нього свою утопічність, ефемерність. Незадовго до смерті у 1916 р. він офіційно заявив про вихід із соціалістичної партії, став обстоювати новий символ віри: повернення до землі, до сільськогосподарської праці, спрощення, втечу з гамірних міст як осередку соціальних конфліктів. Ця думка покладена в основу низки пізніх творів письменника, у тому числі найзначнішого роману “Місячна долина” (“The Valley of the Moon”, 1913). Але цей серйозний твір не мав успіху, на відміну від явно розважальних романів, таких, як “Маленька господиня великої оселі” (“The Little Lady of the Big House”, 1916) та “Серця трьох” (“Hearts of Three”, 1920). Перешкоджали творчості й недуги, що дошкуляли письменникові в останні роки.
У ніч на 22 листопада 1916 р. Лондона знайшли в безнадійному стані у своєму кабінеті. Вжита ним доза морфію виявилася смертельною. Можливо, він хотів угамувати біль, спричинений уремією. Та, швидше за все, це було самогубство. Таємниця його смерті залишається нерозгаданою до кінця.
Творча спадщина Лондона велика, але нерівна. Однак його кращі книги не лише залишаються духовними супутниками кожного нового покоління читачів, особливо молодих. У них Лондон також передбачив деякі важливі тенденції, конфлікти, мотиви в літературі нашого століття.
Серед перших українських перекладів творів Лондона – оповідання “Батар” (анонімний; “Вісник культури і життя”, 1913, № 2-4), “Син вовка”, “Непохитність жінки”, “Бог його батьків” (пер. Н. Романович-Ткаченко; “Літ.-наук, віст-ник”, 1913. – Т. 61-62). У різні часи твори Л. перекладали В. Гладка, С. Куликівна, К. Корякіна, Д. Лисиченко, О. Косач-Кривинюк, Г. Касьяненко, М. Рябова, Ю. Лісняк, Ф. Яцина, М. Рильський, І. Рильський, О. Сенюк, І. Стешенко, Е. Хоменко, О. Терех, Є. Попович, М. Пінчевський, П. Соколовський та ін.
Б. Гіленсон
(1 votes, average: 5.00 out of 5)