Літературний процес кінця XIX – початку XX ст
III. Нова українська література
Літературний процес кінця XIX – початку XX ст.
Літературний процес наприкінці XIX – на початку XX ст. припадає на період інтенсивного розгортання визвольного руху в Російській імперії. Це визначило характерні тенденції розвитку літератури не тільки в Наддніпрянщині, але й в Галичині та Буковині, які перебували в межах Австро-Угорської імперії. Українські письменники прагнуть передати пафос визвольної боротьби народу, показують її політичні форми, зображують зростання соціальної й національної свідомості
У цей час на ниві української літератури виступали представники кількох поколінь. Продовжували писати Іван Франко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Іван Карпенко-Карий. Пошуками нових тем, нових прийомів художнього узагальнення життєвого матеріалу, розгортанням художньої дії через внутрішній світ персонажів відзначалися твори представників “нової школи” Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Михайла Яківа, поетів Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського, Григорія Чупринки, драматургів – Лесі Українки,
На початку XX ст. сформувалася група українських модерністів, осередком якої стало львівське видавництво “Молода муза”, Остап Луцький, Петро Германський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Сидір Твердохліб. Осередком східноукраїнського модернізму був київський журнал “Українська хата”, у якому друкували свої твори Микола Євшан, Михайло Сріблянський (Микита Шаповал), Андрій Товкачевський.
Українська проза сягає вершин художнього психологізму в дослідженні внутрішнього світу окремої особистості. Психологізація прози зумовила тяжіння до лаконізму в описах, стислості малюнка, сконцентрованості образності. Письменники приділяють більше уваги суто драматичним елементам внутрішньому монологу, діалогу, полілогу, використанню прийомів невласне прямої мови. Збагачення художньої лексики відбувається шляхом запровадження в літературну мову народної синоніміки, фразеології, використання найрізноманітніших шарів усного мовлення.
Українські поети Іван Франко, Михайло Старицький, Олена Пчілка, Борис Грінченко, Леся Українка, Володимир Самійленко, Олександр Олесь, Микола Вороний, Агатангел Кримський, Спиридон Черкасенко, Надія Кібальчич, Микола Філянський, Павло Тичина, Максим Рильський – ставлять своє слово на службу народові. Мотив ролі художнього слова звучить у ліриці майже всіх українських поетів цього часу. Цікаву сторінку в антології української новітньої поезії представляє творчість Михайла Семенка першого українського футуриста.
У драматургії поруч з традиційною соціально-побутовою драмою та п’єсами на історичні теми виникають проблемно-філософська та філософсько-психологічна драма, розквіт яких пов’язаний з ім’ям Лесі Українки. Вона збагатила драматургію і в жанровому відношенні: драматична сцена (“Іфігенія в Тавриді”), діалог {“В дому роботи, в країні неволі”), етюд (“Йоганна, жінка Хусова”), драматична поема (“Одержима”, “В катакомбах”, “Бояриня”), драма (“Камінний господар”), фантастична драма (“Осіння казка”), драма-феєрія (“Лісова пісня”). Архип Тесленко пише сатиричну комедію (“Патріоти”), Володимир Самійленко гротескно-фантастичну сатиру (“У Гайхан-бея”), Панас Мирний драму-містерію (“Спокуса”).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)