Літературні стилі

БАРОКО (від лат. barocco – вигадливий, примхливий) – напрям у європейському мистецтві й літературі в період між Відродженням та класицизмом (XVІ-XVІІІ ст.). Це була складна і суперечлива перехідна доба в соціальному й духовному житті народів, яка характеризувалася руйнівними війнами, хаотичним станом суспільства,

Гострою боротьбою ідей Відродження і Середньовіччя, становленням нових уявлень про людину і світ. Бароко як естетична система було дуже складним і багатоликим, проте мало певні загальні риси: тяжіння до різких контрастів, надмірну

метафоричність, алегоризм та емблематичність, схильність до барвистого риторизму. У різних країнах бароко утверджувалося в різні часи. Спершу – в Італії (кінець XVІ – початок XVІІ ст.). В XVІІ ст. стало панівним у більшості країн Європи. Вершинні здобутки літератури бароко пов’язані з творчістю Д. Маріно (Італія), П. Кальдерона (Іспанія), Дж. Мільтона (Англія), А. Грідіуса (Німеччина). В українській літературі риси бароко з’явилися на початку XVІІ ст. у творчості І. Вишенського, М. Смотрицького, К. Саковича. Розвиток його посилився після відкриття Києво-Могилянської академії (1632). Бароковий стиль притаманний плеяді українських письменників того часу: Л. Барановичу, І. Максимовичу, І. Величковському, С. Яворському та ін. Філософія й естетика бароко найвиразніше виявились у творчості Г. Сковороди.

КЛАСИЦИЗМ (від лат. classіcus – зразковий) – напрям у європейській літературі та мистецтві XVІІ-XVІІІ ст. Теоретичні засади класицизму сформулював французький поет, критик і теоретик літератури Н. Буало (1636-1711) в поетичному трактаті “Мистецтво поезії”. Він висунув три основні принципи: наслідування природи, наслідування античних зразків, відповідність вимогам розуму. Розроблені Буало правила узагальнювали художню практику певної історичної доби, відкривали нові підходи до відтворення дійсності, але водночас гальмували розвиток літератури. Орієнтація на античність, надання переваги розуму над почуттям, обмеження творчості зображенням прекрасного – усе це призводило до відриву літератури від життя, надавало їй поза-історичного, суто раціоналістичного характеру. Основними жанрами класицизму були трагедія, комедія, ода, сатира, байка, епічна поема. У кожній країні класицизм мав свої особливості. Так, російські і українські письменники зверталися переважно не до античності, а до національної історії, надавали великої ваги жанру сатири.

СЕНТИМЕНТАЛІЗМ (від фр. sentіment – почуття, чутливість) – художній метод і напрям в літературі кінця XVІІІ ст., що виник як реакція на раціоналізм класицизму. Термін походить від назви роману англійського письменника Л. Стерна “Сентиментальна подорож” (1786). Сентименталізм називають ще преромантизмом, оскільки він мав деякі характерні риси романтизму – передусім культ почуття, прагнення розкрити внутрішній світ людини, подолати раціоналістичну прямолінійність у зображенні дійових осіб. Герої творів письменників-сентименталістів – не царі та полководці, а люди нижчих станів, які зображуються у сфері сімейного життя, у звичайних людських стосунках. Акцент робиться на психології героїв, їхніх почуттях і пристрастях, на неповторному й індивідуальному в кожному з них. Проте чутливість героїв часто має надмірний, слізливий характер.

Популярними жанрами були роман, повість, роман у листах, подорож, сповідь. Найвидатніші представники напряму: в Англії – Л. Стерн, С. Річардсон, у Франції – Ж. Ж. Руссо, в Німеччині – Й. В. Гете, в Росії – М. Карамзін. В Україні, на думку Д. Чижевського, сентименталізм як напрям не набув самостійного значення, хоча певні риси його виявились у творчості Г. Квітки-Основ’яненка (“Маруся”, “Щира любов”, “Сердешна Оксана” та ін.), І. Котляревського (“Наталка-Полтавка”), Є. Гребінки (“Розповіді пирятинця”, “Записки студента”) та ін.

РОМАНТИЗМ (від фр. romantіsme) – художній метод і напрям, що утвердився в європейській літературі наприкінці XVІІІ – на початку XІX ст. Естетична теорія романтизму за всіма основними положеннями протистояла естетиці класицизму. Теоретики класицизму розглядали літературу як наслідування природи, а для романтиків вона була засобом вираження внутрішнього світу митця; класицизм орієнтувався на античне мистецтво, тоді як романтики вважали, що література повинна відображати життя свого народу; культу розуму романтики протиставили культ почуття. Філософська основа романтизму – сенсуалізм (від лат. sensus – почуття), який проголосив головним засобом пізнання світу почуття. Для романтиків характерне неприйняття існуючої дійсності, поривання у світ мрії і фантазії, висунення на перший план виключних героїв і сюжетів, домінування у творах суб’єктивно-оцінних елементів. Основою для побудови образу у них стає не предмет, а суб’єкт, не реальна дійсність, а особистість автора. Романтизм відкрив важливу закономірність художньої творчості, котра залишилася поза увагою попередників. Разом з тим він не піднявся до розуміння того, що література являє собою єдність зображуваного (об’єкт) і вираженого (суб’єкт). Важливий внесок романтиків у теорію і практику літератури – ідея народності, яка стала одним із провідних принципів естетики реалізму.

Першими теоретиками романтизму були німецькі письменники брати Шлегелі, в Росії – український письменник, критик і журналіст Орест Сомов, який в 1817 р. закінчив Харківський університет і переїхав до Петербурга. В журналі “Соревнователь просвещения и благотворения” 1823 р. він опублікував цикл статей “Про романтичну поезію”, де вперше зробив спробу визначити головні риси нового напряму. Романтизм в українській літературі представлений творчістю Т. Шевченка, Харківською школою поетів-романтиків та ін.

Спроби визначити типологію російського і українського романтизму за ідейно-політичними ознаками – революційний і реакційний, активний і пасивний тощо – виявилися непродуктивними.

РЕАЛІЗМ (від лат. realіs – речовий, матеріальний) – художній метод і напрям, що утвердився в літературі у другій чверті XІX ст. і відзначається якісно новими принципами відображення дійсності. Формування реалізму відбувалося на тлі успіхів філософії, політичної економії, природознавства, психології, естетики та інших наук, які значно розширили уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства. Завдяки реалізму література збагатила свої пізнавальні можливості, заглибилася в дослідження життя, сутності людини і соціальних відносин. Термін побутував у середні віки в філософії. В 50-ті роки XІX ст. він був переосмислений і застосований до літератури французькими письменниками Ж. Шанфлері та Л. Дюранті. Останній видавав журнал під назвою “Реалізм”.

Правда життя – головний принцип реалізму: об’єктом зображення стало людське життя в усіх його проявах. Якщо представники класицизму і романтизму обмежувалися зображенням тільки ідеального, то письменники-реалісти стали показувати справжнє життя. Докорінно змінився герой літературного твору: місце виняткової особистості посіла звичайна людина – чиновник, купець, дворянин, селянин – представники всіх прошарків суспільства.

Вкрай важливим було відкриття дуалістичної природи людини – соціальної і біологічної: характери героїв стали розвиватися не по волі автора, а відповідно до їх соціально-психологічної сутності. Утвердився як закон реалізму принцип саморозвитку характерів. Глибшого розуміння набув принцип історизму: віднині людина постає не тільки представником певного соціального середовища, але й суб’єктом історії, учасником історичного потоку. Усе це надало картинам життя і образам героїв широкомасштабного узагальнення й типовості.

У різних національних літературах реалізм має свої особливості. Для української і російської літератур XІX ст. є характерним критичний пафос у відтворенні соціальної дійсності, через що їх реалізм часто називають критичним реалізмом. За радянських часів офіційна наука запровадила штучний термін соціалістичний реалізм.

Певні реалістичні тенденції були властиві літературі і попередніх епох. Тому термін реалізм застосовується для атрибуції методів античної, середньовічної та інших літератур – міфологічний реалізм, реалізм епохи Відродження, просвітительський реалізм тощо.

МОДЕРНІЗМ (від фр. moderně – сучасний) – термін, що виник на початку XX ст. і визначав новітні на той час течії в літературі та мистецтві, які протиставляли себе традиції і шукали нових засобів художнього відтворення дійсності. Модернізм не мав єдиних філософсько-естетичних засад і був представлений рядом відносно самостійних течій і угрупувань: експресіонізм, футуризм, кубізм, акмеїзм, імажинізм, сюрреалізм та ін. Однак, попри ідейно-художні та стильові відмінності кожної з цих течій, усім їм властива певна світоглядна і соціо-культурна спільність: відчуття дисгармонії світу, протест проти антигуманних суспільних відносин і несвободи митця, неприйняття існуючого мистецтва. Характерним для них є звернення до філософських концепцій, у центрі яких були проблеми індивідуальної свідомості,- до раціонального волюнтаризму Шопенгауера і Ніцше, інтуїтивізму Бергсона, психоаналізу Фрейда, міфофілософії Юнга та ін. В художніх творах письменників-модерністів світ постає переважно жорстоким і абсурдним, а людина – одинокою і приреченою (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст, В. Вульф та ін.). У пошуках шляхів осмислення дійсності вони намагаються відродити міф як першооснову людського мислення.