Літературна спадщина І. Нечуя-Левицького
Тематика творчості Нечуя-Левицького дуже різнобарвна. Він є автором антикріпосницької повісті “Микола Джеря” (1878), повістей: “Бурлачка” (1880) – про життя заробітчан, “Хмари” (1874), “Над Чорним морем” (1893) – про діяльність української буржуазної інтелігенції.
Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори “Кайдашева сім’я” (1879), “Старосвітські батюшки та матушки” (1881), “Афонський пройдисвіт” (1890).
Нечуй-Левицький виступав і як драматург (комедія “На кожум’яках”, історичної драми
Погляд письменника неодноразово звертається до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їх ідейні прагнення, суперечки постають у романах “Хмари” (1874) і “Над Чорним морем” (1890), а також у творах інших прозових жанрів (“Навіжена”,
Події української історії знайшли відображення у творах Нечуя-Левицького, що належать до різних жанрів: казка “Запорожці” (1873), повісті і науково-популярні нариси (“Гетьман Іван Виговський”, “Перші київські князі”, “ТатариіЛитва на Україні”, “Унія і Петро Могила”, “Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина” та ін.). Серед історичних художніх творів письменника перше місце посідає роман “Князь Єремія Вишневецький” (1897, вперше надруковано 1932 p.). Образи минулого України Нечуй-Левицький відтворював і в драматичних творах (“Маруся Богуславка”, 1875; “В диму та полум’ї”, 1911).
Письменник активно цікавився розвитком українського мистецтва: театру, музики, живопису(“ЗКишинева”, 1884; “Вконцерті”, 1887; “Марія Заньковецька, українська артистка”, 1893, та ін.).
У творчій спадщині письменника є також літературно-критичні й літературно-публіцистичні статті.
У статті “Сьогочасне літературне спрямування” основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує “реальність, народність та національність”. Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою, правдою.
Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицький виклав у праці “Світогляд українського народу від давнини до сучасності” (1868), яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, у яких відбито соціальні конфлікти й суперечності в гущі українського народу. За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей.
На відміну від своїх попередників – Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, – він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва, надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі “Основа” 1861 року і після чого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60-70-х роках, в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова.
Естетичні погляди І. Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під відчутним впливом народної творчості. І. Фраяко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи.
Крім історичних драм перу Нечуя-Левицького належать комедії з міщанського побуту (“На Кожум’яках”, 1875; “Голодному й опеньки м’ясо”, 1887), які містять цікаві характеристики типів міщан, торговців, дрібних чиновників, їх звичаїв, моралі й психології. Найбільш вдалою є перша п’єса, яка у переробці М. Старицького під назвою “За двома зайцями” набула більшої сценічності й досі живе в українському театрі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)