“Лист у вічність” – балада про подвиг (по романі Ю. Яновского “Вершники”)

Крізь воду й сонце, і тьму ночі, усе швидше летить пекельна машина… І землю вкривають сльози жіночі: “Убили єдиного сина”. Скільки книг про вас ще не написано…”. Ю. Яновский

Роман ” Вершники ” Ю. Яновского – романтичне оповідання про події революції 1917 року й громадянській війні. Сьогодні на ці сторінки історії різні погляди, і я хочу зосередити увагу не на подіях, а на людині, як учаснику цих подій. Перегортаю сторінки роману “Вершники”, що уже перечитаний і переглянутий кілька разів. До глибини душі вражає новела

“Подвійне коло”.

Синтезую свої знання й доходжу висновку: те про що розповідає Ю. Яновский – реальні картини того життя, страшна дійсність, що за допомогою братовбивства затверджувала нову формацію. Письменник не відкрив тут чогось нового, незвичайного: класова боротьба завжди вимагала жертв. Проте, стає моторошно від того, що ідея, за якої віддавали життя, не дала позитивних наслідків. Новелу “Лист у вічність” (п’яту новелу з роману “Вершники”) можна назвати баладою. Її сюжет заснований на героїзмі безіменного листоноші

У ній немає ні однієї внесюжетной деталі. Увага автора сконцентрована

на одній, по суті, епосі з життя листоноші. Відсутність внесюжетних компонентів не збіднює майстерність прозаїка. Головне завдання автора – не відвертати уваги читача, а глибоко, всебічно розкрити внутрішній стан героя під час найстрашніших випробувань, які обпалили його долю. Новела “Лист у вічність” – це один епізод з життя солдата революції. Це начебто одна сцена, що становить емоційне ціле, і якщо неї розкласти на частині, на елементи, то вона втратить свою красу, художню силу, зміст. Відповідно, новела є художницьким монолітом, в основі якого – внутрішній мир людини, що віддав себе ідеї. Уперше ми бачимо листоноші тоді, коли його тіло розлютований доберман знайшов недалеко від берега. “На ньому не було ні одного живого місця, і п’явки купами всмоктувалися в тіло”. Він був біс свідомості. І коли отямився й зрозумів, що лопав у руки німців і гетманцев, дав клятву собі: ніяка сила не торкне його, поки він не віддасть “останній лист”. До болю вражають монологи листоноші

Він прагне сховати потрібну німцям інформацію в самі далекі куточки пам’яті, щоб “ніякий фізичний біль не донісся туди”. Людина й фізичні й моральні випробування… Кожний чи зможе знайти в собі сили, щоб побороти їх, не втрачаючи людського достоїнства?! Це питання риторичний. У листоноші в якийсь момент біль був нестерпна й виникло бажання вмерти, устромити в груди ніж. Але це тільки на якусь мить… Революціонер не мав права вмирати, “він повинен був нести своє закривавлене тіло крізь потік Часу до ночі…”. Він прийме всі мучення, тому що останній лист повинен передати повстанцям. Його били шомполами. Його лякали, а він знав одне: не віддасть своє життя, як лист, ворогу. Навіть погрози розстріляти мати не примусили юнака говорити

И тільки тоді, коли в тьмі народилася безліч вогнів (прийшли повстанці, яким листоноша повинен був показати, де захована зброя), юнак крикнув: “От хто візьме мою зброю, тепер стріляйте мене…”. “Лист у вічність пішло разом з життям, як світло від давно згаслої самотньої зірки”. Так, листоноша – мужня людина, здатний перенести найстрашніші катування в ім’я великої мети. Чи правильно надійшов юнак? Не будемо відповідати на це питання. Життя – це талісман, даний нам Всевишнім, а розпоряджається цим чудодійним дарунком кожний у відповідності зі своїм світоглядом


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Лист у вічність” – балада про подвиг (по романі Ю. Яновского “Вершники”)