Лірика Михайла Лєрмонтова
Вірш “Смерть поета” має викривальний характер, це пристрасний протест, обурення і гнів, звернені проти убивць ( світських вельмож і самодержця), які холоднокровно цькували “свободный, смелый дар” великого поета. Тут і невтішне горе друзів, які не змогли захистити “сердца вольного”, і погроза, і вирок “свободы, гения и славы палачам”. У цьому вірші перед нами постає у весь зріст Лєрмонтовбунтар, спадкоємець традицій О. Пушкіна. М. Лєрмонтов писав вірші і до 1837 року, проте ніде їх не друкував. Він хотів, щоб першим поціновувачем
Вірш “Бородіно” – це поетичний пам’ятник російським солдатам, які ціною тисяч життів відстояли Батьківщину. “Да, были люди в наше время, не то, что нынешнее племя…”. У цих словах захоплення славним і доблесним минулим російського народу і гіркота від усвідомлення того, що сучасне Лєрмонтову покоління не здатне на великі справи.
У віршах Лєрмонтова роздуми
Лірика Лєрмонтова поряд з ранньою творчістю Пушкіна стала злетом російського романтизму. Це зумовлено тим, що Лєрмонтовський ліричний герой – романтичний. Він борець, страждалець, поет, повстанець, навіть пророк. Але особливо сильною в образі героя Лєрмонтова є романтична тема самотності. Самотність має різні риси: це і ув’язнення, і любовна самотність, і самотність людини у світі.
За своє коротке життя Лєрмонтов створив величезну кількість віршів. Коли читаєш їх, тебе охоплює дивне почуття. У його віршах така глибока гіркота і сум, що серце стискається від болю. Вірш “И скучно и грустно…” був написаний Лєрмонтовим за рік до смерті. У цьому вірші поет розмірковує про самотність і трагізм життя. Центральний мотив вірша – розчарування, смуток від того, що життя не відповідає ідеальним уявленням героя. Розглянемо образнотематичну композицію твору, тобто з’ясуємо, з яких частин складається вірш і як вони розміщені. Риторичні питання та оклики передають схвильованість, небайдужість, щирість ліричного героя, який розмірковує про сенс життя. Йому боляче від того, що реальне життя таке далеке від його ідеальних уявлень.
У,1841 році Лєрмонтов вдруге був засланий на Кавказ. Перед від’їздом поета його друг В. Одоєвський подарував йому записну книжку з написом: “Поету Лєрмонтову дається сія моя стара й улюблена книжка з тим, щоб він повернув мені її сам і всю списану”. М. Лєрмонтову, як ми знаємо, не судилося повернути книжку Одоєвеькому, але він вписав у неї багато прекрасних віршів. Давайте послухаємо деякі з них. Попередньо підготовлені учні на тлі ліричної мелодії декламують вірші: “Утес”, “Листок”, “Пророк”.
Останній твір, який вписав М, Лєрмонтов у записник Одоєвського, – це поезія “Выхожу один я на дорогу…” У вірші, який був написаний І: декілька днів до дуелі і смерті, поет довірливо відкрі’ ває читачам свою незахищену душу, ділиться своїг.. думками вголос, висловлює найзаповітніші бажаннта щиро радіє красі природи. Саме образ могутнього дуба приваблює поета. Він дає надію на безсмертя. Такий живий пам’ятник хотів би спорудити над своїм останнім притулком поет:
Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея, Про любовь мне сладкий голос пел, Надо мной чтоб, вечно зеленея, Темный дуб склонялея и шумел.
І росте такий великий дуб у Тарханах, на батьківщині М. Лєрмонтова. Кожного року в день пам’яті приходять до нього тисячі людей для того, щоб поклонитися праху великого російського генія.
Если б знал он в миг смертельной раны, Если б знал он, падая в крови, Что родник судьбы его – Тарханы Станут пульсом скорби и любви. Местом, где, склонясь в молчанье строгом, Будут люди из столиц и сел Вслушиваться в звездную дорогу, По которой Лєрмонтов прошел.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)