Ліричне “я” Анни Ахматової
Видатний російський поет Анна Ахматова володіла таємною внутрішньою гармонією. У ній усе було значуще – і карбована, скульптурна зовнішність, і духовний світ. Ахматовій чимало дісталося в житті: розставання, втрати близьких, в’язниці і табори, що випали на долю чоловіка і єдиного сина, наклепи, хвороби. Але висока воля душі допомогла їй не згинатися під будь-якими вітрами образ і несправедливостей. Уже перша її книга “Вечір”, що вийшла накладом триста екземплярів 1912 року, свідчила про те, що в російській літературі з’явився новий
1917 року Ахматова на руїнах минулого життя приймає рішення, якому залишилася вірною все життя. Вона розділяє зі своєю Батьківщиною її нелегку долю, залишається в Росії. Ахматова приймає всі страхіття і несправедливості нового життя, вперто несучи звання російського інтелігента, охоронця російської культури, російського слова. І знаходить
Все расхищено, предано, продано, Черной смерти мелькало крыло, Все голодной тоскою изглодано, Отчего же нам стало светло?
У 30-ті роки Ахматова створює свій “Реквієм” – духовний пам’ятник мільйонам замучених у таборах, що, залишилися без близьких. Вона оплакує свій рід, покоління людей, що “ни єдиного удара не отклонили от себя”. Своє лихо вона змогла перелити в скорботні рядки поеми:
Перед этим горем гнутся горы, Не течет великая река, Но крепки тюремнне затвори, А за ними “каторжные нормы” И смертельная тоска. Для кого-то веет ветер свежий, Для кого-то нежится закат – Мы не знаєм, мы повсюду те же, Слышим лишь ключей постылый скрежет Да шаги тяжелые солдат.
Коли на нашу землю прийшло велике лихо, війна, спокійний і суворий голос Ахматової вимовив клятву:
Ми знаєм, что ныне стоит на весах И что совершается ныне. Час мужества пробил на наших часах, И мужество нас не покинет. (“Мужество”)
Ще гриміли залпи і горіли міста, коли Ахматова почала по-новому осмислювати свою епоху. У 1943-1945 роках вона створює цикл “Північні елегії”, у ких говорить про долю сучасників. Мудрий талант Ахматової помічав не тільки епохальні віхи історії. Ні, до кінця днів вона вміла бачити земний і “речовий”спыв навколо себе, чути музику і птахів:
У меня не выясненные счеты С пламенем, и ветром, и водой. Оттого-то вдруг мои дремоты Вдруг такие распахнут ворота И ведут за утренней звездой. (“Многое еще, наверно, хочет…”)
Голос Ахматової до кінця залишався жіночим, високим і владним, наповненим то муками ревнощів, то світлою пам’яттю про Кохання, яке пішло. Поет, научивший женщин говорить”, зумів говорити від імені всього покоління, філософськи осмислити високе таїнство життя і професії. Не випадково в циклі “Гасмниці ремесла” Ахматова написала:
Не должен бить очень несчастным
И, главное, скрытным. О нет! Чтоб быть современнику ясным, Весь настежь распахнут поэт.
Ахматова щедро ділилася з нами таємницями своєї людської і творчої суті, переливами свого поетичного “я”.І в цьому – простота і велич її лірики.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)