Лев Миколайович Толстой
Лев Миколайович Толстой
(1928-1910)
Життя і творчість
Лев Миколайович Толстой народився 9 вересня 1828 року в Ясній Поляні, поблизу Тули, де й минули дитячі роки майбутнього письменника.
Писати Толстой почав з семи років. До нас дійшов його зошит, датований 1835 p., який називався “Дитячі забави”. Тут були описані різні види птахів. Початкову освіту Толстой здобув удома, як це було заведено в дворянських сім’ях. У сімнадцять років вступив до Казанського університету, але залишив його в 1847 році, бо тогочасна наука не задовольняла
У травні 1851 року разом з братом Толстой їде на Кавказ з твердим наміром стати письменником. На Кавказі Лев Миколайович пробув до 1854 року, беручи участь у воєнних діях спочатку як доброволець, а згодом як юнкер і офіцер. Тут він написав повісті “Дитинство”, “Отроцтво” та кілька оповідань з військового побуту. Повість “Дитинство”, надрукована в 1852 році в журналі Некрасова “Современник”, одразу ж привернула увагу читачів і критиків: піднесла Толстого до найвидатніших російських письменників.
Безпосередня участь Л. Толстого у воєнних діях на Кавказі, а потім у Криму дала
Після повернення з Кавказу Толстой був посланий у Дунайську армію, яка воювала проти турків, а в листопаді 1854 року його переводять у Крим. Тут Толстой бере участь у славній обороні Севастополя. Його враження від севастопольської облоги змальовані в трьох прекрасних “Севастопольських оповіданнях”, два з них Толстой закінчив у Криму. Слід зауважити, що він перший у світовій літературі правдиво показав війну – “не в правильному, гарному й блискучому строї, з музикою й барабанним боєм, з майоріючими прапорами і гарцюючими генералами”, а “в справжньому ЇЇ вияві – в крові, в стражданнях, у смерті”.
Приїхавши у другій половині листопада 1855року, після падіння Севастополя, до Петербурга, Толстой вперше опинився в літературному середовищі і познайомився з найвидатнішими російськими письменниками того часу – Тургенєвим, Некрасовим, Гончаровим, Писемським, Фетом, Чернишевським, які ставилися до нього з великою повагою і часто навіть із захопленням.
За рік, який минув після приїзду з Криму, Толстой закінчив оповідання “Севастополь у серпні 1855 року”, повість “Юність”, написав оповідання “Заметіль”, “Розжалуваний”, повісті “Двоє гусарів” і “Ранок поміщика”.
У 1857 році письменник подорожує за кордоном. Він відвідує Францію, Швейцарію, Італію, Німеччину.
Повернувшись наприкінці 1857 року до Росії, Толстой жив то в Ясній Поляні, то в Москві. У той час він створив оповідання “Три смерті”, роман “Родинне щастя”. Протягом 1858-1862 років він відкриває 21 школу в Ясній Поляні для простих дітей.
Наприкінці 1863року Толстой почав працювати над романом “Війна і мир”. Понад шість років “невинної і виняткової праці”, – як говорив сам Толстой, віддав він на створення “Війни і миру”, “Війна і мир” – це твір, рівного якому – художніми властивостями, глибиною змісту і широким охопленням життя – не знає жодна інша література світу.
У березні 1873 року письменник почав роботу над романом “Анна Каретна”. Задумуючи новий твір, Толстой хотів показати в ньому долю заміжньої великосвітської жінки, яка “втратила себе”. В остаточній редакції “Анна Кареніна” перетворилася на роман, який увібрав у себе цілу епоху російського життя.
На схилі життя Л. Толстой написав п’єсу “Живий труп” і повість “Хаджі Мурат”. У 1906 році він записав у щоденнику: “Все більше й більше уболіваю від свого достатку і навколишньої нужди…”.
У 1908 році Лев Миколайович написав статтю “Не можу мовчати!” – гнівний протест проти масових страт, якими царський уряд намагався до кінця знищити сліди революції.
Починаючи з 1909 року в щоденниках Толстого дедалі частіше з’являються записи про те, що він мусить покинути свій дім. Здійснивши свій намір і потай від близьких, які не поділяли його поглядів, виїхавши з Ясної Поляни, дорогою, у вагоні 3 класу, він, 82-річний старий, захворів на запалення легень. 20 листопада 1910 року Толстой помер. Тіло його поховано в Ясній Поляні, у лісі, на місці, яке він сам обрав заздалегідь.
У творчості Л. Толстого виділяють чотири етапи;
I етап: 1848/54-1862/63роки. Це пошуковий період, коли напрацьовуються естетичні принципи, типологія героїв, принцип психологічного аналізу, формується творча манера письменника. Твори: “Дитинство”, “Отроцтво”, “Козаки”, “Ранок поміщика”, оповідання про війну, “Люцерн”, “Альберт”.
II етап: 1860-1870 роки. Цей період творчості знаменував перші кроки до перелому в світогляді письменника. Твори: “Війна і мир”, “Анна Кареніна”.
ІІІ етап: 1871-1881 роки. Л. Толстой здійснив новий переклад і тлумачення чотирьох Євангелій і виклав свою філософію християнства; організував видавництво “Посередник”. Твори: “Сповідь”, “У чому моя віра”, “Смерть Івана Ілліча”, “Крейцерова соната”, “Диявол”, “Воскресіння”.
IV етап: початок XX століття. Твори: “Живий труп”, “Хаджи Мурат”, “Після балу”.
“Війна і мир”
Що у світі є прекраснішого за людину? Адже вона – найдосконаліше творіння цього світу. Можливо, саме тому людина є об’єктом дослідження інших людей. Кожна епоха по-своєму уявляє ідеал людини. На формування цього ідеалу впливають різні чинники, здебільшого соціальні.
У творі “Війна і мир” Л. Толстой розкриває проблеми людини в пошуку сенсу буття. Тому найголовніші персонажі, зображені автором, проходять через своєрідні психологічні випробування і переломи.
Образи Кутузова і Наполеона.
Значне місце в романі-епопеї “Війна і мир” посідають образи Кутузова і Наполеона. Через змалювання двох великих полководців автор намагається розв’язати проблему, хто ж є головним в історичному процесі: особистість чи маси. Кому належить перемога у війні 1812 року? Яка роль командувачів у бойових діях? Очолюючи армії, Наполеон і Кутузов не тільки спрямовували воєнні дії, але також розпоряджалися долями людей, їм підлеглих. Толстой у романі відобразив свій погляд на війну, на роль видатної особистості і народу. Він відкрито говорить про своє неприйняття Наполеона, його загарбницької політики, тим самим принижуючи достоїнства і заслуги цього полководця. Симпатії письменника на боці Кутузова, істинно народного полководця, якого не сприймало вище суспільство, засуджуючи його тактику ведення війни. Простота, доброта, скромність, близькість до простого солдата – ось ті риси, що підкреслює Толстой у Кутузова. Саме тому фельдмаршал не відповідає уявленням світу про командувача російської армії.
Наполеон – кумир свого часу, перед ним схилялися, його наслідували, бачили в ньому генія і велику людину. Слава про нього облетіла практично увесь світ. Але Толстой не ідеалізував цього загального кумира, навпаки в романі розвінчує його як полководця і як велику особистість. Ось як Толстой описує “велику армію” Наполеона: “Це була юрба мародерів, з яких кожний віз чи ніс купу речей, які йому здавалися коштовними і потрібними”. Полководець, який вважав себе володарем світу, був (за версією Л. М. Толстого) дуже далеким від простого солдата і своєї армії, завдяки якій він досяг висот величі. Це егоїст, який думає лише про себе і свої бажання, підпорядковуючи все тільки своїм примхам. “Усе, що було поза ним, не мало значення, тому що все у світі, як йому здавалося, залежало тільки від його волі”. Толстой показує, що все це тільки примхи, самообман. Крім зарозумілості Бонапарту притаманні і лицемірство, і позерство, і фальш. Навіть перед портретом сина він грає роль: “з властивою італійцям здатністю довільно змінювати вираз обличчя, він підійшов до портрета і зробив вигляд замисленої ніжності”.
Наполеон твердий і віроломний. Йому байдужа доля армії. Він байдуже дивиться на загибель уланів, що переправляються через ріку, він байдужий до загибелі простих солдатів, тому що вони тільки знаряддя для досягнення ним своїх цілей. Йому лестить любов народу, але при цьому Бонапарт не відчуває ні краплі подяки, оскільки вважає, що всі були зобов’язані беззаперечно підкорятися його волі: “Мільйони людей убивали і мучили один одного, тому що Наполеон був властолюбний”.
Більш за все вражає ставлення французького імператора до цієї війни, що має на меті поневолення Європи, Росії, усього світу. Він ставиться до війни як до чогось природного в людській історії: “Вій на – гра, люди – пішаки, які варто правильно розставити і рухати”, “шахи розставлені; гра почнеться завтра”.
Своє ставлення до Наполеона автор виражає через портретні замальовки, що вирізняються реалістичністю й іронічністю: “Маленька людина в сірому сюртучці… Він був у синьому мундирі, розкритому над білим жилетом, що спускався на круглий живіт, у білих лосинах, що обтягають жирні стегна коротких ніг”.
Зовсім по-іншому ставиться Толстой до Кутузова. Тут і любов, і повага, і розуміння, і жаль, і захват, і замилування. З кожною новою зустріччю автор усе більше й більше розкриває образ народного пол-ководця. З перших хвилин знайомства ми починаємо поважати цю людину, так само, як і автор. Він близький до народу, щирий патріот. Ми бачимо його скромність і простоту, йому близький і дорогий простий солдат. Він один з небагатьох, хто розумів безглуздість, непотрібність і жорстокість цієї війни. Великий полководець живе одним життям із простими солдатами, їх думами. Він скромний і простий у побуті. Кутузов має військову мудрість, він небагатослівний, не кричить і не намагається довести свою правоту, він завжди вичікує. Його люблять і шанують прості солдати. У романі Толстого – командувач і його армія єдині. Дві історичні особистості, великі полководці своїх країн і епох виступають не тільки персонажами роману, але й символами, що визначають спрямованість духовного руху, тяжіння інших героїв.
Уся глибина розуміння історичних процесів, уся повнота знань “останньої правди” про Росію і духовне злиття з російським народом сконцентровані в образі Кутузова. Це – світлий полюс роману. Образ народного полководця для Толстого з усіх боків ідеальний, так що Кутузову вже ніби й нікуди розвиватися: його духовне завдання – постійно жити на цьому вищому щаблі свого розвитку, не допустити для себе ні одного егоїстичного кроку. Образ Наполеона – темний полюс роману. Холодний егоїзм, неправдивість, самозакоханість, готовність заради досягнення своїх ницих цілей жертвувати чужими життями, навіть не зважаючи на них, – такі риси цього героя. Він теж позбавлений перспективи, тому що його образ – межа духовної деградації. Уся диявольська “наполеонівська ідея”, що з 1805 року цікавила російське суспільство, сконцентрована, усебічно проаналізована і затаврована Толстим в образі Наполеона. Духовний “вектор” героїв “Війни і миру” може бути спрямований до Кутузова, тобто до усвідомлення вищої правди, народної ідеї розвитку історії, до самовдосконалення через самозречення, чи до Наполеона – униз, по похилій площині: шлях тих, хто боїться постійної напруженої духовної роботи. Саме тому шлях шукань улюблених героїв Толстого йде через подолання в собі “наполеонівських” рис і ідей, а шлях інших – через їхнє прийняття, прилучення до них. Саме тому всі герої “без розвитку”, що зупинилися, що обрали легкий шлях відмови від духовної роботи, об’єднані “наполеонівськими рисами” й утворюють у російському суспільстві свій особливий світ – прошарок світської черні, що символізує “наполеонівський полюс” роману.
Образи Кутузова і Наполеона створюють не лише психологічні, мало й історико-філософські полюси. Осмислюючи причини виникнення воєн, психологію й ідеологію завойовників, їх історичні і моральні риси, Толстой виявляє таємні механізми дії законів історії. Він шукає ті сили, що протистоять завойовницьким амбіціям, шукає, як і коли з’являється і набирає моці ідея волі, що протистоїть ідеї поневолення.
Іншими словами, Лев Толстой прагне до глибокого філософського осмислення ідеї війни й ідеї миру, втілених у романі в образах Наполеона і Кутузова. І герої, що тяжіють до Наполеона, наділені “наполеонівськими” рисами, в романі є ніби “людьми війни”.
Сприймаючи війну як щось не просто важке і страшне, але як подію протиприродну, спровоковану найнижчими помислами і бажаннями, Толстой показує, як з’являються ці помисли і бажання, як розвивається ця психологія війни в людях, далеких від полю бою, – у Курагіних, у фрейліні Шерер, в Анні Михайлівні Друбецькій, у Бергові, у Вірі Ростовій…
В образі ж військової людини Кутузова втілена для Толстого саме ідея миру – неприйняття війни, прагнення перемогти не тільки французьку армію, але й саму антилюдську ідею завоювання.
Як Толстой характеризує війну 1812 року? Війна – злочин. Толстой не поділяє тих, хто воює, на нападників і тих, що обороняються. ” Мільйони людей робили один проти одного таку незліченну кількість злодіянь… якої в цілі століття не збере літопис усіх судів світу і на який, у цей період часу, люди, що робили їх, не дивилися як на злочини”. А яка ж, на думку Толстого, причина цієї події? Толстой наводить різи і погляди істориків. Але з жодним з них не погоджується. “Всяка окрема узята причина чи цілий ряд причин представляються нам… однаково помилковими по своїй незначності в порівнянні з масштабністю події…” Величезне, страшне явище – війна, повинне бути породжено такою ж “величезною” причиною. Толстой не береться знайти цю причину. Він говорить, що “чим більш розумно ми намагаємося пояснити ці явища в природі, тим вони стають для нас не зрозумілішими”. Але якщо людина не може пізнати закони історії, виходить, вона не може вплинути на них. Людина – неспроможна піщинка в історичному потоці. Але в яких межах людина усе-таки вільна? “Є дві сторони життя в кожній людині: життя особисте, котре тим вільніше, чим відстороненій її інтереси, і життя стихійне, ройове, де людина, неминуче виконує запропоновані їй закони”. Це – ясне вираження тих думок, в ім’я яких створений роман: людина вільна в кожен даний момент діяти як їй заманеться, але “зроблений учинок не повернути, і дія його, збігаючись у часі з мільйонами дій інших людей, матиме історичне значення”.
Сам Наполеон щиро не хотів війни, але він – раб історії – віддає усе нові розпорядження, що прискорюють початок війни. Наполеон упевнений у своєму праві грабувати й упевнений, що награбовані цінності – його законна власність. Захоплене обожнювання оточувало Наполеона. Його супроводжують “захоплені люди”, він кладе підзорну трубу на спину “щасливого пажа, що підбіг”. Тут панує один загальний настрій.
Французька армія – це теж якийсь замкнутий “світ”; у людей цього світу свої спільні бажання, радості, але це “помилкове спільне”, оскільки воно засноване на неправді, удаванні, грабіжницьких прагненнях, на нещастях чогось іншого спільного. Причетність до цього спільного штовхає на дурні вчинки, перетворює людське суспільство на череду. Захоплені єдиною спрагою збагачення, спрагою грабежу, утративши внутрішню волю, солдати й офіцери французької армії щиро вірять, що Наполеон веде їх до щастя. А він, ще більшою мірою раб історії, ніж вони, вважає себе Богом, тому що “для нього було не нове переконання в тім, що присутність його на всіх кінцях світу… однаково вражає і вводить людей у божевільне самозабуття”. Людям властиво створювати кумирів, а кумири з легкістю забувають, що не вони створили історію, а історія створила їх.
Толстой ставить Наполеона в один ряд з Анатолем Курагіним. Для Толстого – це люди однієї партії – егоїстів, для яких увесь світ укладений у “їхнє “я”. Художник розкриває психологію особистості, що увірувала в свою безгрішність, у безпомилковість своїх суджень і вчинків. Він показує, як створюється культ такої особистості і як сама ця особистість починає наївно вірити в загальну до неї любов людства.
А. В. Луначарський писав: “Усе позитивне в романі “Війна і мир” – це протест проти людського егоїзму, марнославства… прагнення підняти людину до загальнолюдських інтересів, до розширення своїх симпатій, підняти своє серцеве життя”. Наполеон уособлює цей людський егоїзм, марнославство, проти яких виступає Толстой. Наполеонові далекі загальнолюдські інтереси. Це – домінанта його характеру. Але Толстой показує й інші його риси – риси досвідченого політика й полководця. Звичайно, Толстой вважає, що цар чи полководець не може пізнати законів розвитку і тим більше вплинути на них, але в нього виробляється уміння орієнтуватися в обстановці.
Діалектика душі.
Толстой першим в російській і світовій літературі зумів показати діалектику людської душі у всій її глибині. У своїх пошуках, у своїх знахідках, у своїй творчості Толстой продовжив починання Лермонтова. Ось що писав Лєрмонтов у передмові до журналу Печоріна: “Історія душі людської, хоч би найд рівнішої душі, чи не цікавіша і не корисніша за історію цілого народу, особливо коли вона – наслідок спостереження зрілого розуму над самим собою і коли вона написана без пихатого бажання здивувати”. Ці лермонтовські слова могли б по праву стати епіграфом до творчості Толстого. Зухвала і глибока думка Лєрмонтов про першорядну вагу вивчення душі людської – першорядну навіть порівняно з історією народу – стала улюбленою і задушевною думкою Толстого-митця. Толстой йшов по шляху, прокладеному Лермонтовим, але пішов далі, ніж Лєрмонтов.
Л. М. Толстой є великим художником-реалістом. З-під його пери вийшла нова форма історичного роману: роман-епопея. У цьому романі разом з історичними подіями він зображає побут поміщицької Росії і світ аристократичного суспільства, Тут показані представники різних шарів дворянства. Людьми передового, мислячого дворянства є Андрій Болконський і Пьєр Безухов, до яких письменник ставиться з великою симпатією.
Андрій Болконський.
Уперше Толстой знайомить нас з Андрієм Волконським в салоні Анни Павлівни Шерер, фрейліни імператриці. Описуючи його зовнішність, письменник багато уваги приділяє виразу нудьги і незадоволеності на обличчі князя: у нього був “втомлений нудьгуючий погляд”, часто “гримаса псує його красиве обличчя”. Андрій Болконський здобув хорошу освіту і виховання. Його батько – сподвижник Суворова, символ епохи XVIH століття. Саме батько навчив князя Болконського цінувати в людях такі людські якості, як вірність честі і обов’язку.
Андрій Волконський з презирством ставиться до світського суспільства, це презирство йому передалося від батька. Людей, які збираються в салоні А. П. Шерер, він називає “дурним суспільством”, оскільки його не задовольняє це дозвільне, порожнє, нікчемне життя. Недарма він говорить П’єру Безухову: “Життя, яке я тут веду, це життя не по мені”. І ще: “Вітальні, бали, плітки, пихатість, нікчемність – ось зачароване, коло, з якого я не можу вийти”. Князь Андрій – обдарована натура. Він живе в епоху французької революції і Вітчизняної війни 1812 року. У такій обстановці князь Андрій шукає сенс життя.
Спочатку це мрії про “свій Тулон”, мрії про славу, тобто “наполеонівські” шукання. Він жадає слави і любові людей через здійснення подвигу, але не може припустити того, щоб його життя було залежним від інших людей. Заради своїх бажань він ладен пожертвувати і собою, і близькими людьми. Однак під час Шенграбенської битви уже з’являються перші сумніви – що є справжнім подвигом? чи завжди він приносить славу? Історія капітана Тушина продемонструвала Болконському, що далеко не завжди слава є наслідком подвигу.
Далі князь Андрій відвідує Відень, де, спостерігаючи за життям городян, ніяк не може зрозуміти, що люди ставляться до цієї війни як “до війни трьох імператорів”. Таким чином, йому ще треба зрозуміти, що існують ще й інші критерії участі особистості в історичному процесі, крім слави та подвигу.
Поранення на Аустерліцькому полі приводить героя до розчарування, адже він здійснив саме тут такий бажаний подвиг, який нічого не змінив у ході битви. Дивлячись у небо, князь Андрій зрозумів безглуздість всього, що відбувається. Небо – це істина, той єдиний закон буття, на фоні якого видно хибність чи істинність того, що створила людина. Таким чином, саме на Аустерліцькому полі відбувається перелом у свідомості Андрія Волконського, але цей перелом був підготовлений усіма попередніми подіями його життя.
Після поранення Волконський повертається до свого маєтку. Тут він усвідомлює свою провину перед княгинею Лізою: він бачить на обличчі ангела звинувачення. Всю свою діяльність у маєтку він вважає несерйозною, оскільки важливою може бути лише та, що відбувається на арені суспільного життя. Під час своєї поїздки до Отрадного дві події змінили князя Андрія – нічна розмова Наташі Ростової і Соні та дуб, який зазеленів за одну ніч. Волконський зрозумів, що життя не закінчується в 31 рік, що критерієм істинності чи неістинності поведінки, відчуттів можуть бути саме природні закони, символом яких став для нього дуб.
Взагалі історія його життя – це ланцюг розчарувань: спочатку в славі, потім в суспільно-політичній діяльності, і, нарешті, в любові. Далеко не випадково, що Андрію призначено померти на героїчному зльоті російського життя, а П’єру пережити його; далеко не випадково, що Наташа Ростова залишиться для Андрія всього лише нареченою, а для П’єра стане дружиною. У розмові з П’єром напередодні Бородінської битви князь Андрій глибоко усвідомлює народний характер цієї війни. Князь Андрій говорить П’єру про те, що успіх битви “ніколи не залежав і не залежатиме ні від позиції, ні від озброєння, ні навіть від числа; а вже менше-всього від позиції”. “А від чого ж?” – питає П’єр. І чує у відповідь: “Від того відчуття, яке є в мені, в нім, – він вказав на Тимохіна, – в кожному солдатові”. Проте стати такими, як вони, поріднитися душею з простими солдатами князеві Андрію не призначено. Повернувшись до Петербурга, Болконський знайомиться зі Сперанським. Князю Андрію знадобиться досить багато часу, щоб побачити його дзеркальний погляд, щоб зрозуміти, що це повторення першого етапу його власного життя, щоб усвідомити всю ілюзорність цього етапу. Якісний перелом у світогляді Андрія Волконського відбувається під час Бородінської битви. Найголовніше у світі – це всеохоплююча любов. У фатальну хвилину смертельного поранення князь Андрій випробовує останній, пристрасний і болісний порив до життя ємного: “абсолютно новим заздрісним поглядом” він дивиться на “траву і полин”. І потім, вже на ношах, він подумає: “Чому мені так шкода було розлучатися з життям? Щось було в цьому житті, чого я не розумів і не розумію”.
Земля, до якої пристрасно потягнувся князь Андрій, так і не далася йому в руки, попливла, залишивши в його душі відчуття тривожного подиву, нерозгаданої таємниці. Восторжествувало величне, відчужене від мирських хвилювань небо, а услід за ним настала смерть. Князь Андрій помер не тільки від рани. Його смерть пов’язана з особливостями характеру і положенням у світі людей. Його побавили до себе, але вислизнули, залишившись недосяжними, ті духовні цінності, які зробив доленосними 1812 рік.
П’єр Безухов.
Молодого П’єра Безухова Л. М. Толстой показує нам уперше (так само як і Андрія Волконського) в салопі Анни Павлівни Шерер як відвертого порушника не лише суспільного спокою, а і плавного перебігу вечора взагалі. Серед загалу він вирізняється розумним, спостережливим поглядом. П’єра вітають уклоном, що відноситься до людей найнижчої ієрархії. Він незаконний син єкатерининського вельможі, графа Безухова, і пізніше його законний спадкоємець. Він через короткий час стає володарем тисяч душ і мільйонів. І тепер він бажаний гість всіх салонів і будинків обох столиць.
Граф Лев Толстой, поза всяких сумнівів, дуже любить графа П’єра Безухова. Він робить його найбажанішим женихом Росії і видає за нього заміж дурну і розбещену жінку, блискучу петербурзьку красуню Елен Курагіну. І робить це Толстой швидко, немов поспішає, немов йому необхідно створити своєму улюбленцеві такі умови, у яких життя стає неможливим. Судячи з непрямих авторських натяків, П’єру в момент появи у Петербурзі близько 21 року. Він неуважний, товстий і незграбний. На початку роману до того ж гуляка і бешкетник. Його життя хаотичне і безрозсудне. Проте воно має головний і, отже, істотний сенс – напружену внутрішню духовну діяльність. П’єр ніби символізує постійне становлення і вдосконалення. Скрізь і всюди він інший. Пошуки приводять П’єра в масонську ложу. На якийсь час він знаходить ілюзію душевного заспокоєння. Проте тут, як і раніше, як на ниві господарської або іншої діяльності, його очікує розчарування.
П’єр Безухов дуже добра людина. Його доброта – етична константа його душі. Він любить Наташу Ростову. Після скандалу, пов’язаного з невдалим викраданням її Курагіним, вона посварилася з князем Андрієм, а П’єр єдиний, хто по-справжньому здатний зрозуміти її. Він добрий і вже тому заслуговує бути щасливим.
П’єр Безухов мріє про славу. Він молодий, і тому слава йому необхідна. Він стріляється на дуелі і важко ранить кривдника. Схильний до руйнівних і непередбачуваних вчинків, П’єр Безухов хоче убити Наполеона. Але, здається, серед своїх сумнівів, невдач і багатстві) він знайшов головне. Душу. Свою безсмертну душу. її не можна замкнути або убити.
Платон Каратаєв – ласкавий і ненав’язливий учитель праведного і спокійного життя. В його образі Толстой втілює представника народу, який допоможе П’єру зблизитися і зрозуміти народ. У нього П’єр Безухов перейняв здатність підкорятися природному перебігу подій, здатність молитися і бути почутим. Граф Безухов так і залишився товстою, незграбною і неуважною людиною. Проте його внутрішнє життя стало іншим. Воно набуло якоїсь подвійності, поза релігійної значущості. І це несподіваним чином змінює його життя: у столиці несподівано вмирає Елен Безухова. П’єр щасливо одружується з Наташею. Ще через сім років П’єр – відомий громадський діяч, батько сімейства. І він, і Наташа щиро і дуже сильно кохають одне одного. Але про що вони думають, залишившись удвох? “Ти знаєш, про що я думаю? – сказала вона. – Про Платона Каратаєва. Як він? Схвалив би тебе тепер?” І ми розуміємо, що період становлення і шукань закінчився. Наступив час справжньої духовної зрілості. Що відбудеться з П’єром далі, ми не дізнаємося ніколи. Для цього і був написаний в романі такий щасливий епілог, який може стати прологом до розповіді про подальшу долю цих людей.
Сказати, що Толстой створив цілу галерею жіночих образів, – означає нічого не сказати. У Толстого чоловічі образи все-таки затьмарюють жіночі, тому що його герої, як і герої Достоєвського, – це герої-ідеологи. Але серед героїнь Толстого є одна, так би мовити, не просто героїня, а героїня ідеальна. На думку Толстого, Наташа – це ідеал жінки. Це багата, щедро обдарована натура. Звідки узялася ця чуйна, зворушлива, дивна дівчина? Сім’я Ростових, як і сім’я Волконських, різко виділяється серед звичайних дворянських сімей. Сім’я Ростових подібна до тих сімей, з яких виходили дружини декабристів і багато інших передових людей XIX століття. Устрій життя Ростових, звичаї, симпатії й антипатії – усе це російське, національне. Вони увібрали в себе дух народу з його життєрадісністю, умінням стійко страждати, легко йти на жертви не напоказ, а зі всією душевною широтою.
Мати Наташі – її найкращий друг. Дочка розповідає їй про всі свої радощі, печалі, сумніви й розчарування. У їхніх задушевних вечірніх розмовах є щось зворушливе. Наташа близька і з братом Миколою, і з своєю кузиною Сонею.
Найяскравіша риса в Наташі – це поетичне світовідчуття, душевна доброта, відвертість для кожного, хто її оточує. Наташа, що у перше з’явилася на балу, так мало схожа на світських панночок, відчувається такий виразний контраст між нею і “світом”. До Ростових, і насамперед до загальної улюбленці Наташі, тягнуться кращі люди – Андрій Волконський, П’єр Безухов, Василь Денисов.
Захоплення Наташі Анатолем Курагіним, цією нікчемною світською людиною, говорить про її недосвідченість. Наташа – натура щедро обдарована, вчинки її оригінальні, над нею не тяжіють ніякі забобони, нею керує серце. Наташа – це привабливий образ російської жінки; вона відчуває себе самотньою, чужорідною серед столичних аристократів. Лестощами, грою на довірливості і недосвідченості Курагін захоплює її, і в цьому йому допомагає його розпусна сестра Елен Курагіна. Після важкої хвороби, що стала результатом душевних потрясінь, Наташа повернулася до життя оновленою. Біда не зломила її, світ не переміг її. У Наташі є дар відчуття. Так, “вона відчувала, але не розуміла”.
Ця інтуїтивність позитивного настрою, що є рушійною силою до змін на краще, є характерною рисою російського, національного, втіленням якого є Наташа Ростова.
Княжна Мар’я – представниця плеяди найкращих жінок дворянської Росії початку XIX ст. Образ цей надзвичайно складний. За художньою яскравістю він посідає одне з перших місць серед героїв Толстого. Етична висота, сила характеру, жіночність виділяють княгиню Мар’ю серед багатьох жіночих персонажів світової літератури. Толстой робить цей образ, незважаючи на складність і суперечність, надзвичайно поетичним, цілісним, закінченим, привабливим. Княжна боїться батька, не сміє кроку зробити без його відома, підкоряється йому, навіть коли той не має рації. Мар’я, що гаряче любить свого батька, не може, боячись викликати вибух батьківського гніву, навіть приголубити або поцілувати його. Життя її, ще молодої дівчини, дуже важке. Вся її утіха – це листи Жюлі Курагіної, яку Мар’я і знає більше по листах. У своїй самоті княжна зближується лише зі своєю компаньйонкою-француженкою
Вимушене самітництво, важка вдача батька і мрійлива натура самої Мар’ї роблять її побожною. Бог для княжни Болконської став всім у житті: її помічником, наставником, суворим суддею. Часом їй стає соромно власних земних вчинків і думок і вона мріє присвятити себе Богові, піти абикуди далеко-далеко, щоб звільнитися від всього грішного і чужого.
У княжни Мар’ї немає подібного всепоглинаючого відчуття любові до однієї людини, яке є у Наташі Ростової, тому вона прагне любити всіх, як і раніше, багато часу проводить у молитвах і життєвих турботах. Душа її, як і Наташина, чекає любові і звичайного жіночого щастя, але княжна не зізнається в цьому навіть самій собі. ЇЇ стриманість і терплячість допомагають їй у всіх життєвих труднощах.
Таким чином, попри зовнішню відмінність, несхожість характері її, даних не тільки природою, але й сформованих під впливом тих умов у яких жили Наташа Ростова і княжна Мар’я, ці дві жінки мають дуже багато спільного. І Мар’я Волконська, і Наташа наділені авто ром багатим духовним світом, внутрішньою красою, яку так любили в Наташі П’єр Безухов і Андрій Волконський і якою захоплюється Микола Ростов у своїй дружині – Мар’ї.
“Анна Кареніна”
Лев Миколайович Толстой – неперевершений майстер прози, причому прози великої та глибоко психологічної, проблема кохання й обов’язку в його творах посідають помітне місце. Ф. Достоєвський у “Щоденнику письменника” писав: “Анна Кареніна” є досконалістю як художній твір… до якого ніщо подібне із європейських літератур не може дорівнятися…”.
Автора передовсім цікавить любов, яка здатна бути єдиною в житті, такою щоб ставила певні обов’язки перед людиною, а не тільки знаходила своє, власне задоволення. Потреба в такій любові корениться, за Толстим, в природі людини. Зображуючи таку любов, художникові необхідно було вирішити: чи здатна вона в період свого цвітіння набрати такої сили, зосередити в собі таке багатство почуття, щоб його вистачило на ціле життя. Чи здатна вона впродовж довгих років залишатися поетичною стороною життя сім’ї, не в’янучи, не впадаючи в прозу, не вироджуючись.
Зародження і підйом кохання на вершину охоплює у творах Толстого значний період – нерідко цілі роки. Трапляється, звичайно, що короткочасне зближення веде до щасливого шлюбу на довгі роки. Однак Толстой не дозволить собі скористатися досвідом такого везіння. Адже він змальовує зародження і кохання не просто в реальних, а в найреальніших з реальних умов.
В. Г. Бєлінський вважав, що цінність художнього твору визначається ще й тим, як і наскільки досконало в ньому виражені людські характери. Ця думка критика з найбільшою глибиною і силою втілена у творчості Л. М. Толстого, особливо в його романах “Війна і мир” та “Анна Кареніна”.
Головна тема роману – дослідження проблеми сім’ї, аналіз кризових явищ у сучасній письменнику родині.,
Роман складається ніби з двох творів, які розвиваються паралельно: історія сімейного життя Анни Кареніної та доля дворянина, який живе в селі й займається вдосконаленням свого господарства та відносинами з селянами, Костянтина Левіна. їхні шляхи перетнуться лише одного разу, та й то це нічого не змінить в житті героїв. Але їх об’єднує внутрішній зв’язок: обидва герої шукають захисту від брехні.
Основні ідейні лінії роману.
Життя без кохання. Анна – заміжня жінка, у якої є маленький син Сергій і нелюбий чоловік, великий державний чиновник. І ось настав час, коли вона покохала іншого чоловіка, бо жити без кохання не могла.
Покохати гідного. Анна покохала Вронського з усією силою жінки, яка стомилася жити без любові. Але Вронський був і залишився дилетантом як у мистецтві, господарських справах, так і в коханні. Він егоїстичний і нечутливий.
Чому це кохання трагічне? У стосунках із Вронським реалізується лише частина душі Анни, яка не може порвати з минулим, адже там її син, її материнські почуття. А крім того, до покинутого чоловіка вона відчуває лагідну доброту як до батька своєї дитини. Душа Анни роздвоюється. Крім того, Анна втрачає свій соціальний статус після розриву з Кареніним. Виявилося, що суспільство заохочує зраду, але не відверті щирі почуття. Вона стає самотньою.
Кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму. Толстой показує, що сім’я неможлива без кохання. Але не менш драматичний розрив сім’ї, бо це тягне за собою моральну відплату. Крім того, не можна забувати про духовний зв’язок подружжя. Такого зв’язку не було у Анни з Вронським.
Відкрити таємницю гармонії. Над цим працює Левін, мріючи знайти шлях до гармонії. Він поступово для себе з’ясовує, що розгадка гармонії у тому, щоб знайти рівновагу між духовним і фізичним. Жити треба не тільки для себе, керуючись лише егоїзмом. Жити – значить самовдосконалюватися. Зокрема і в сімейних стосунках.
З передмови Т. Манна до американського видання “Анни Кареніної”: “Я не вагаючись назвав “Анну Кареніну” найвидатнішим соціальним романом у всій світовій літературі”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)