Лебеді материнства
У В. Симоненка, який обрав лінію зовнішньої оповіді, заключні рядки лишаються на рівні декларативних закликів. Зате, порівнюючи його вірш “Маленькі сонця” із Драчевими творами солярного циклу, бачимо, що цього разу саме в Симоненковому вірші більше конкретики, яка, до речі, могла з’явитись і як певна реакція на глобальну узагальненість, певну абстрагованість проспіваних раніше сонячних мотивів побратима. Отак і відбувався рух поетичного освоєння світу – в творчому змаганні, у діалозі й поліфонії:
Минула ніч, і сонне білогриве
“Сонце білогриве” – такий образ невимушено міг з’явитись і в арсеналі автора “Балади про соняшник”; а “блискітки” – оті вогні, що “полискують” у кожнім кристалі Драчевого “Етюду “аристократичної” роботи”. Зате останньою строфою вірша Симоненко досягає передачі абсолютно свого світобачення, якого не сплутати ні з чиїм іншим. Виявляється, “Маленькі сонця” в нього-діти:
І небо теплотою глибиніє, І радість наливається в серця – Сміються, бігають, пустують, мріють
Образ сонця постає у Симоненка і в традиційному плані. Але весь контекст вірша надає і цьому номінативному непереносному слововживанню нової метафоричності, пов’язаної з відродженням утраченого світла любові:
Все було. Дорога закричала, Блиснули байдужі ліхтарі. Ти пішла від мене до причалу
І згоріла в полум’ї зорі. Вибухали дні незрозуміло, І життя котилося моє… Але там, де ти тоді згоріла, Кожен ранок сонце устає.
Це – світло тієї юної зорі, що осяває всю інтимну лірику поета, роблячи її однією цілісною, наскрізною поемою, витриманою, як уже зазначалося, переважно в однаковому віршовому розмірі (“Ну скажи, хіба це фантастично…”). У цьому ж ритмі написано ще один вірш, де майже неможливо розрізнити, до кого звертається автор – до коханої, до “любові всевишньої” (Гр. Тютюнник), до Музи, Поезії чи до Вітчизни:
Може, ти зі мною надто строга, Та й чого б ти ніжною була! Але ти в життя моє убоге Зіркою яскравою ввійшла.
І не треба долі дорікати, Всіх не може обігріть вона: Нас до тебе горнеться багато, Але ж ти одна.
Останній рядок, де бачимо свідоме стягнення ритму до стислої, лаконічної фрази, дає підстави вважати, що всетаки це – звернення до матері України.
У вірші “Самотність” поет порівнює себе з Крузо (“- Де ти, П’ятнице мій?..”), благає небо: “-Пошли мені, боже, хоч ворога, Коли друга послати жаль!” Вчуваємо тут відлуння шевченківського обуреного виклику долі: “Коли доброї жаль, боже, То дай злої! злої!”
Діапазон почуттів ліричного героя вимірюється шкалою з діаметрально протилежними знаками. Так, вірш “У душі моїй…” являє нам і той стан творчого збудження, коли вихлюпується енергія будівничого нурту: “У душі моїй – Сонце червоне буя, І регоче, й гримить Голубим океаном Нерозтрачена радість моя”. Перегукується з цим настроєм і атмосфера вірша “Як хороше радіти без причини…”.
До збірки “Лебеді материнства” (1981) включено понад п’ятдесят поетичних творів, не публікованих у попередніх книжках. Було використано газетні публікації та особистий архів письменника. До книжки увійшли й прозові твори – новели, гуморески, публіцистичні статті. Ще ширше окреслився діапазон ідейноестетичних уподобань автора. Далеко не всі з поезій, введених упорядниками до видання, Еарті того. Певне ж, не даремно сам поет добирав до книжок не всі свої газетні публікації. Немає сумніву, що такі вірші, як “Чуття великої любові”, “Безсмертні предки”, “Завжди ми, Росіє, з тобою”, “Я не бував за дальніми морями…”, “Салюти миру”, “Серце моє в комсомолі” та ряд інших, писано щиро, та все ж у розкритті традиційних для поезії тем автор не виходив ще у
ЦИХ творах за межі традиційної ж патетики та риторики. Це значно знижує їхню художню вартість у його творчому доробку.
Певна річ, сказане не означає, що маємо робити вигляд, ніби їх нема, чи опускати у наступних виданнях. Очевидно, падалі потрібно обов’язково датувати й паспортизувати” все написане поетом, тоді будуть більш зрозумілими і його суто газетярська практика, і вірші “до дат” (як, наприклад, “Травневний акорд”).
Оте лаконічне, загнане в дужки “(вже не при мечах)” недвозначно вказує на зовсім не середньовічну “прив’язку” дії твору. Адже і в часи тієї “відлиги”, і особливо згодом ні на мить не припиняв свою роботу авторитарний прес “єдиномислія” та “одностайного” осуду щонайменших відхилень від “лінії” – з усіма небезболісними наслідками. Чи не тому й “Брама замку Стюартів” уже своїм заголовком мала відводити від автора підозри в перегуках із сучасністю, а з другого боку – надавала зображенню ще більшого драматизму, загальнолюдської епічної об’ємності. Згадаймо подібний прийом у недавньому фільмі Абуладзе “Каяття” – сталінськоберіївські головорізи в обладунках середньовічних хрестоносців: засоби кінематографічної виразності надають йому химернопохмурого, але на диво реалістичного звучання (змінюються часи, та не змінюється психологія “релігійного” фанатизму, нетерпимості, “полювання на відьом”, гоніння інакомислячих) .
Своєрідним продовженням “Брами замку Стюартів”, роздумів про новітні тортури звучить наступний лаконічний чотиривірш:
Ні перед ким не станеш спину гнути, Не віддасися ворогу в ясу, Якщо ти зміг, товаришу, збагнути Свого народу велич і красу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)