Ланка ніжності людина й час в оповіданнях А. Кіма
Психологічний час – відбиття в психіці людини системи тимчасових відносин між подіями його життєвого шляху. Психологічний час включає: усвідомлення віку, вікових етапів, подання про ймовірну тривалість життя, про смерть і безсмертя, про історичний зв’язок власного життя з життям попередніх і наступних поколінь сім’ї, суспільства, людства в цілому. Великий матеріал для дослідження психологічного часу втримується в художній літературі. Короткий психологічний словник Оповідання А. Кіма унікальні. І кожний з них справедливо може поповнити
Всі вони чимсь схожі, у кожного є свої особливості. Кілька років поєднують їх, роблячи монолітним добутком письменника середини XX століття – Анатолія Кіма. По-перше, місце дії. Сахалін
Цей острів, що лежить у самому серці Далекого Сходу, визначає ситуацію, у яку попадає герой кожної історії. “Багато корейців, вивезених ще японцями з Кореї”. А також китайці й інші східні народи. Разом із собою вони принесли на острів свої культурні традиції, які згодом перемішалися й укоренилися на Сахаліні
По-друге, сам описуваний герой. Тобто насправді героїв звичайно
Всі вони – “одні з багатьох”. І нарешті, по-третє, унікальний сам жанр, що створює автор. Мені б хотілося розглянути оповідання “Ланка ніжності” як найбільш характерний для А. Кіма. Неважко помітити, що це оповідання складається як би із двох історій: одна – переказ, інша – міркування, на які цей переказ наштовхнув автора
Переказ – типовий фольклорний жанр, у японській художній літературі представлений так само яскраво, як і в інших країнах. Н. И. Конрад пише: “Серед багатомовних форм японської художньої літератури однієї із самих улюблених у древні часи є форма, по-японськи позначувана словом “дзуйхицу”, що значить буквально “слідом за кистю…”. И зовні важливе з’єднується й змішується із внутрішньо значним… “А. Кім як би матеріалізував це визначення
У його оповіданнях “зовні важливе” у формі переказу змішується з “внутрішньо значним” – міркуваннями автора. Оповідання А. Кіма схожі не сюжетом, а самою поставленою проблемою. Головне, що є в людини, – це його минуле і його пам’ять
Кожна нормальна правильна людина повинен мати потреба в спогадах. Яскравіше всього це виразилося в оповіданні “Дванадцятий”. “Пройде багато часу, і вдалині від цього острова я згадаю всіх, кого знав, і в кожному довідаюся свого брата по Сахаліну, що ится щастя за синьою облямівкою миру”. Перейдемо до основного предмета нашого обговорення – оповіданню “Ланка ніжності”.
У його основі лежить сімейний переказ. Вирослий хлопчик розповідає про своє далеке дитинство. Він згадує про ту світлу пору, коли він міг ще проводити цілі дні, ганяючи соломинкою їжака й думаючи про своєму. Це переказ про прабабу автора, що прожила в їхньому будинку всього одне літо
Однак вона залишила в душі хлопчика більше спогадів, чим “дорослі”, які “бували днями на роботі”, і “величезні дядьки, і товсті тітки, і сиві колгоспні баби”, які з’являлися в їхньому будинку. Ніхто з них не залишив у душі дитини такого сліду, як прабаба, що “свої останні двадцять років не знімала білого жалобного одягу”. Можливо, це тому, що баба була не схожа на всіх іншим і всім дивувала шестирічного хлопчика, єдиним іншому якого був підібраний їм на вулиці ежонок. І йому запам’яталися “сніжне сяйво чистого одягу” і завжди однаково підійняті “скорботні брови”.
Хлопчика вражала й лякала сама Історія життя баби. “Мова йшла про смерті чоловіка й сина, случившихся в один рік”. Тоді в будинок був наведений гадальщик, і він розповів хазяям, що “над будинком літає невидимий розгніваний дух”. Це був дух погано похованого родича. Для того щоб позбутися від проклятья, що нависли над будинком, необхідно було переховати його. “Бабі, тоді вже шістдесятирічної, нічого не залишалося робити, як самої рятувати сім’ю”. І їй це вдалося
“Потім баба повернулася додому – і от уже сиділа, років тридцять по тому, у далекій кімнаті нашого сільського будинку, десь у Казахстані, куди переселилася в тридцяті роки вся наша сім’я”. І можна собі представити здивування хлопчика, коли ця чужа й незрозуміла баба раптом вийшла зі своєї кімнати й стала грати з ежонком. “Мені було шість років, я нітрохи не дивувався, що біла баба, давно й безпристрасно чекає смерті, грає із мною в мої ігри. Тут було головне таїнство нашого буття, але я тоді не зрозумів ще”. Що ж об’єднало цих людей? Таке, здавалося б, немудрий переказ наштовхує автора на надзвичайно серйозні переживання й міркування
Що є людина? Навіщо він живе? Яке місце він займає у світі? І Кім приходить до декількох дуже важливих висновків
Людина не може бути самотній, якщо з ним його минуле, його пам’ять. “От говорять, що людина йде кудись, а куди він іде, властиво? Я знаю, що нікуди він не йде. Він завжди з нами, і ми завжди з ним, і тільки горі заважає нам розглянути це. А гарне горе дається нам для того, щоб ми зрештою зрозуміли, як треба любити і яку цю вічну речовину – любов. Воно – як це сонце, і як ця земля, як ці Хмари в небі”.
Кім – безумовно сучасний автор. У наше бурхливе століття, коли “вічні” цінності вже майже втратили своє неминуще значення, коли на їхнє місце встали інші, які, на жаль, ніколи не стануть вічними, Кім чи залишився не єдиним автором, що розповідає про щось близькій і зрозумілому кожній людині. “Тоді приходить настійне бажання подумати, що ж таке в цьому світі моє безсмертя. Воно йде в тім житті, які до мене й після мене
А я повинен з’єднати їхньою карбованою ланкою ніжності”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)