“Квіти зла” присвячені засновникові теорії “мистецтва заради мистецтва” Теофтлю Готьє
Бодлер висловлює свою естетичну позицію, що у більше розширеному виді він розкрив у теоретичних роботах “Естетичні пам’ятки” і “Романтичне мистецтво”.
Вступ у збірник, написаний у вигляді поетичної передумови, розкриває ідейний зміст добутку. Бодлер порівнює докори совісті, які люди відчувають від гріхів, які відбуваються свідомо (“розбій”) і несвідомо (“дурість”), з укусами вший. Людство, подібно жебраком-волоцюгам, тупо годує собою кровожерливу совість. Бодлер призиває звільнитися від обману добродійності, що
“Квіти зла” складаються з наступних розділів: “Сплін і ідеал”, “Паризькі картини”, “Вино”, “Квіти зла”, “Заколот”, “Смерть”. Вся книга відтворить духовний шлях поета, його “віру, вивернуту навиворіт”. Епіграф, узятий із Творчості одного із самих трагичних поетів Франції, гугенота ХУII ст., Агриппи де Обинье, знову відвертає читача від імені благочестя й нагадує про гріхи церкви
Агрипп де Обинье відстоював право людини на самостійне мислення, на власну точку
“Сплін і ідеал” присвячений естетичним поглядам поета, що констатує фатальну антитетичность реального миру й мистецтва. У поезії “Альбатрос” Бодлер порівнює художника із птахом, прекрасної в повітрі й незграбної на землі. “Цар небесної лазурі” на землі перетворюється в об’єкт знущань для матросів, які втратили від неробства здоровий глузд. Так само поет залишається осміяним і “проклятим” на суходолі реальності, розмах його крил юрба не бачить, тому що не дивиться на небо, направляючи свої очі вземлю.
В образі альбатроса, що придбав значення емблеми творчості Бодлера, відчувається зв’язок зі спадщиною англійського романтика Кольриджа, у поемі якого “Сказання про старого мореплавця” теж є сцена з моряками й альбатросом, якого один з матросів убиває від нісенітниці, і тим самим прирікає себе й своїх товаришів на страшне покарання Природи. Альбатрос, птах, що не в’є гнізд і практично ніколи не сідає на землю, навіть під час бури залишаючись у повітрі, пройде також через творчість Чехова (п’єса “Чайку”), Горького ( “Буревісник” ). Так Бодлер приєднується до загальносвітового символу художника, його служінню Мистецтву й трагедії його існування
Бодлер повністю заперечував можливість раціонального сприйняття поезії. Поет для нього – жрець, що у храмі Мистецтва сприймає “уривки таємничих фраз” (“Відповідності”). Коли, пізніше, у Франції й Бельгії народиться символізм, Г. Метерлинк, П. Верлен, С. Малларме будуть уважати Бодлера “батьком” свого мистецтва. Їхня віра в непізнаність миру силою людського розуму буде цілком збігатися із упевненістю в те ж, що й у романтиків ( Шеллинг, Гофман, Шатобриан, Мюссе) і Бодлера, якого Флобер уважав „романтиком, доведеним до абсолюту”.
У сонеті “Краса” Бодлер розповідає про своє бачення краси, що виступає в нього у вигляді “сфінкса загадкового”. Поета, подібно хлопчикові Каю, у казці Андерсена зачарувала Сніжна Корольова, один раз глянувши в очі Краси, навіки залишається бранцем, полоненим “сяйвом вічності”.
Гімни мистецтву різко переміняються на цикл поезий, присвячених Жанні Дюваль (№ 22-39). “Мій бог, мій Вельзевул”, – називає її поет (“Одержимий”). Поезія “Волосся” перетворює волосся улюбленої жінки в “чорне море, наповнене мріями”, де поет бачить “щогли, вогні, вітрила…”.
Поезія “Падло”, можливо, є самою незвичайною любовною поезією у світі. Картина трупа кобили, що розкладається а апофеозі ” Хмари мух” і купи хробаків, які копошаться в животі мертвої, начебто “чорна ожеледь”, присвячується Бодлером улюбленій жінці. Теж чекає незабаром її прекрасне тіло. Хоча естетизируя потворне, поет допускає, що й, гниючи, тіло Жанни буде прекрасним. Трупні плями на ньому будуть подібні “більшим квітам”. Хробаки будуть не тільки є плоть прекрасної Жанни, а й не удержаться від поцілунку, вони будуть цілувати труп “у тьмі сирий”. Коли тілесна краса Жанни давно вже не буде існувати, поезії про неї залишаться, тільки поет зможе зберегти “і форму, і безсмертний порядок”.
Смерть, взагалі, є завсідником поезії Бодлера. Він, то зображує власні похорони (“Похорони проклятого поета”), те говорить, що він уже давно вмер, і близьким людям тільки здається, що він живий (“Веселий мрець”).
Ліричний герой Бодлера нагадує неприкаяну душу, що бродить по світлу й ніде не може знайти притулку. Християнських цінностей для цієї проклятої душі не існує. “Не бажаю!” – відповідає похмура душа на вимоги любити людей (“Нескорений”).
Бодлер уважав любов до природи ознакою тупості. Тому в його творчості практично відсутні пейзажні картини. Він зображує ландшафт Парижа в циклі “Паризькі картини”, що він особливо любив спостерігати з маленького віконця мансарди, звідки відкривався вид на “покрівлі міста, шпилі церков, щогли дзвіниць у мареві їхньої кіптяви й пилу”. Навіть лебідь, якого важко представити поза водою й повітрям, у Бодлера вмирає на вулицях Парижа (“Лебідь” ).
Бог для Бодлера завжди був синонімом тиранії, тому своїм учителем і патроном Бодлер обрав Сатану. В епіграфі до основного розділу збірника, що надав назву всій книзі, Бодлер звертається до можливого читача з попередженням: якщо він не є знайомим із Сатаною, йому краще не брати в руки цю книгу, тому що він нічого в ній не зрозуміє (“Епіграф до засудженої книги”).
Поет, всі книги якого були забороненими, навіть у вільнолюбній Франції, в “Квітах зла” нібито припиняє браваду й зненацька просить у читача просто пошкодувати його, і раптом знову відділяється від усього людського, відмовляючись від прощення й проклинаючи людство: “Жалуй мене… І проклятий будь!”.
У розділі “Заколот” Бодлер приєднується до байронічної традиції, зараховуючи себе до братів Каїна й проклинаючи як нечисленних Авелей, які нагадують йому всім удоволених “лісових клопів”, так і несправедливого Бога. Він призиває всіх скривджених піднятися на небо й зняти “неправого Бога” (“Авель і Каїн” ). Тут, безумовно, відчувається вплив „байронческой” традиції. Так само, як і Байрон, Бодлер провіщає власну сторонність миру нормальних людей. Богоизбранность поєднується в його уяві з моральної искалеченностью.
Бодлер культивував епатаж як засіб мести “буржуазії”, що він ненавидів. Стилістичний прийом оксюморона, як об’єднання непоєднуваного, виконував у нього функції засобу, якими поет намагався “ударити цей байдужий мир по мозку”. Квіти в нього, замість того, щоб виливати чудові аромати, божеволіють від злостивості. Бог стає “неправим”, поет – “проклятим” і т. д. Через цього його поезія шокує й одночасно залучає своєю незвичністю
Бодлер прожив усього 46 років. Випробувавши всі засоби сп’яніння, він умер, по вираженню Горького “залишивши Франції свої похмурі, отруйні, сповнені холодного розпачі поезії”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)